Розділ «6.2. Бюджетні відносини в частині України, що перебувала під владою Росії»

У губерніях європейської Росії платежі і примуси, що їх сплачували селяни наприкінці XIX ст. з десятини землі, дорівнювали в середньому 1,39 крб., що становило 36,8 % чистого прибутку з десятини, або 15,4 % валового прибутку.

У багатьох повітах податки перевищували прибутки.

У 1900 р. населення Російської імперії сплатило непрямих податків на суму 657 млн крб., у тому числі з алкогольних напоїв — 317, тютюну — 41, цукру — 63, нафти — 25, мита — 204 млн крб. Значна частка спирту, тютюну, цукру була українського виробництва. Дев'ять українських губерній з 1868 до 1880 р. дали Російській імперії 2899,2 млн крб., а повернуто було на власні потреби лише 1749 млн крб.

За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет Російської імперії одержував з України 3289 млн крб. прибутку, а на потреби України залишалось 2605,2 млн крб. Незважаючи на заходи, що їх проводив уряд з метою впорядкування надходжень до бюджету, державний борг невпинно зростав.

З середини 80-х років Росія за величиною державного боргу посідала третє місце після Франції та Великобританії. У 1903 р. борг становив 6679 млн крб. Для стабілізації фінансової системи виникла необхідність грошової реформи, яка і була проведена в 1897 р.

Грошово-кредитна система.

Створення товарного ринку на початку XIX ст. сприяло збільшенню грошових потоків — як внутрішніх, так і зовнішніх. Значно збільшився грошовий потік у чорноморських портах. Цьому сприяла політика царського уряду, який надавав деяким портам привілеї.

У першій половині XIX ст. уряд здійснював певні заходи щодо впорядкування фінансових відносин. На початку XIX ст. було здійснено фінансову реформу М. Сперанського, який у 1803 р. зайняв пост директора департаменту Міністерства внутрішніх справ. У 1810 p. М. Сперанський подав Державній раді "План фінансів" з основами реформ, у тому числі й грошового обігу. Було припинено випуск нових асигнацій, продано частину казенних маєтків у приватну власність, зменшено державні видатки. Були також запроваджені нові податки, які зачіпали інтереси дворянства, що викликали їхнє незадоволення.

У1823 р. на посаду міністра фінансів був призначений Є. Канкрін, німець за походженням. Він уважно вивчив практику

М. Сперанського, зокрема його записку "Про монетний обіг" і почав підготовку нової реформи в галузі фінансів, яка мала базуватись на таких принципах: економне використання грошових коштів, які перебувають у підпорядкуванні держави; ефективне використання державних кредитів; завбачливий підхід до встановлення нових податків, зміцнювати грошову систему.

Грошова реформа 1839—1843 pp. проводилась з вилученням асигнацій і встановленням твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Відновлювалась срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до 3 крб. 50 коп. асигнаціями, які з 1843 р. були вилучені з обігу. У 1841 р. було випущено нові, розмінні на срібло кредитні білети, що дало змогу відмовитись від срібла, яке було громіздким в обігу. Для розміну паперових грошей був створений фонд, який у 1843 р. становив близько 36, а в 1845 р. — 87 млн крб.

Розглянемо функціонування кредитних установ, котрі почали виникати на початку XIX ст. як органи кредитування торгівлі. У1806 р. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, яка була заснована в Петербурзі у 1798 р. Згодом вона була реорганізована в Державний комерційний банк, який мав контори в Одесі (з 1819 p.), Києві (з 1839 p.), Харкові (з 1843 p.), Полтаві (з 1852 p.). Важливу роль як кредитний центр відігравав Бердичів, де було вісім банківських домів. Значні кредитні операції здійснювались через київський контрактовий ярмарок.

У 1817 р., у зв'язку зі збільшенням кредитних установ виникла Рада державних кредитних установ. Цього ж року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк, який мав відділення в Києві, Одесі, Харкові. Цей банк здійснював операції на депозит (плата становила спочатку 5 % потім 4 %), надавав позики під заставу товарів і облік векселів. Він кредитував переважно торгівлю і, частково, промисловість.

Також промисловість кредитували такі кредитні установи, як "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон", "Мануфактурний капітал".

Поряд із функціонуванням кредитних установ поширеним було лихварство. В Одесі на початку XIX ст. до заснування банку лихварський процент становив 36 %, а із заснуванням банку знизився до 12 %. З метою зміцнення всієї фінансової системи напередодні селянської реформи 1861 р. Позиковий банк, Державний комерційний банк були ліквідовані з переданням усіх справ Державному банку в 1860 р. Цей банк мав право обліковувати векселі, інші термінові папери, видавати позики (за винятком іпотечних), купувати і продавати золото, срібло, приймати вклади на депозит, але не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Ресурси Державного банку формувались здебільшого з казначейських вкладів і кредитних білетів, а депозити приватних осіб і промисловості концентрувались в акціонерних банках.

Грошова реформа 1897 р. мала на меті стабілізувати грошовий обіг. Був накопичений золотий фонд у розмірі 1095 млн крб. при 1067 млн крб. кредитних білетів в обігу. Співвідношення між золотим карбованцем і кредитним білетом було встановлено на рівні, який на той час склався в співвідношенні 1 золотий карбованець — 66 коп. кредитного білету, а колишній золотий імперіал вартістю 10 рублів — 15 нових карбованців золотом. Емісійне право Дерясавного банку було обмежене: кредитні білети в обігу до 600 млн крб. забезпечувались золотом повністю, понад 600 млн крб. — наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів лише на суму 300 млн крб. Ця тверда валюта проіснувала в Російській імперії до Першої світової війни.

Після реформи значно розширив свої операції Державний банк. Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х роках XIX ст., Державному банку надавалось право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; надавати позики під заставу нерухомості, купувати і продавати золото і срібло; приймати грошові вклади та ін. Таким чином, Державний банк став не лише емісійним центром, а й найбільшим комерційним банком.

Крім Державного банку, функціонували й інші державні комерційні банки. Селянський поземельний банк (заснований у 1883 р.) надавав позики переважно заможним селянам, допомагав дворянству продати свою землю. За 1883—1900 pp. було надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі.

Державний Дворянський земельний банк (1885 р.) надавав

довгострокові кредити дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. Проценти за позиками у нього були дещо меншими, ніж у Селянського банку.