У цьому контексті показовою є аргументація К. Поппера проти індукції як помилкового методу. Філософ вказує, що у минулому термін "індукція" використовувався двозначно: а) індукція перерахування; б) індукція елімінації. Перша – індукція повторення, або перерахування – повинна б обґрунтовувати певне теоретичне узагальнення. Малоцінність такого способу міркування є очевидною: будь-яке число спостережень лебедів білого кольору недостатнє для узагальнення: "Усі лебеді білі" (або що імовірність знайти не білого лебедя мала). Отже, за допомогою цієї індукції нічого неможливо обґрунтувати і довести. З іншого боку, індукція елімінації заснована на методі виведення або спростування хибних теорій. На перший погляд, цей тип індукції здається схожим на метод критичної дискусії, але насправді є серйозна відмінність. Оскільки теорій, що підлягають оцінці, існує нескінченна кількість, то для кожної проблеми існує безліч логічно можливих рішень. Це має ключове значення для науки загалом, тому науковий пошук нагадує азартну гру. Там, де рутина, не може бути науки. Ризиковані ідеї і уявлення в ній необхідні, як, зрозуміло, і суворий критичний контроль".
Отже, індукція нічого не обґрунтовує, а методів, заснованих на чистій рутині, не повинно бути. Традиційно вважають, що від окремих, одиничних суджень через впорядкування експериментальних даних ми йдемо до універсальних суджень, тобто гіпотез і теорій. Однак через нескінченність кожний перших з отриманих таким чином висновків не буде логічно досконалим. Якщо подивитися на проблему з іншого боку, то основа індукції – це або аналітичне твердження (тобто тавтологія), або синтетичне твердження (тобто емпіричне). Тобто виходить, що якби принцип індукції був суто логічним, не було б жодної проблеми індукції, оскільки всі індуктивні висновки були б логічними трансформаціями виведень дедуктивної логіки. Чи може принцип бути універсально-синтетичним твердженням? Якщо ми бачимо його істинність у досвіді, то виникають ті ж проблеми, що і на початку. Для його обґрунтування ми повинні застосувати індуктивні висновки, а для виправдання останніх ми повинні прийняти індуктивний принцип більш високого порядку тощо. Таким чином, будь-яка "спроба так чи інакше обґрунтувати індуктивний принцип на практиці провалюється, втягуючи дослідника в нескінчений регрес".
Отже, завдання полягає в пошуку продуктивного знання. Універсальність теоретичних положень (теорії) означає, що вони не можуть бути отримані через індукцію, яка веде від окремого, одиничного до одиничного, а не від одиничного до загального. Таким чином, можна сформулювати два важливих висновки. По-перше, теоретичні положення є гіпотезами, вони придумуються, а не отримуються з експериментальних досліджень. По-друге, природу експериментальних наук показує, виражає гіпотетико-дедуктивний метод, згідно з яким, потрібно винаходити, творити гіпотези, виводити з них наслідки, а на основі останніх пояснювати факти. З наукової точки зору, гіпотетико-дедуктивний метод є більш змістовним, ніж індуктивний, що не означає заперечення правомірності останнього за відомих умов. У К. Поппера зв'язок між теорією і базисними положеннями забезпечує не індукція, а насамперед дедукція. Тому мислитель проголошував себе прибічником гіпотетико-дедуктивного методу. Теорії – це гіпотези, від яких змушені відмовлятися у разі їх фальсифікації. Метод індукції, як показала послідовна аргументація К. Поппера – "ілюзія, оскільки перехід від сингулярних висловлювань до універсальних в принципі неможливий".
Таким чином, принцип фальсифікації (або фальсифікаційності – спростування) є аргументом на користь науковості теорії. Таким чином, теорії, що в принципі не фальсифікуються через їхню ізольованість від фактів, "не відповідають принципу науковості". Для підтвердження цієї тези К. Поппер використав аргумент про підкріплення теорії. Підкріплення теорії надає не істинність, а лише усталеність, стійкість, що підкреслює її. Він визнавав наявність рівня (ступеня) підкріплення, але визначав його залежним від рівня фальсифікованості: "Гіпотеза, що фальсифікується на більш високому рівні або більш проста, так само і підкріплюється на більш високому рівні". Найкраще підкріплюються найбільш точні теорії. Хіроманти і гадалки також оперують теоріями, але такими, які через їхню аморфність не підкріплюються. Мислитель іронізував над неопозитивістами: якщо ви вважаєте найкращими найбільш імовірні теорії, то, по суті, підтримуєте позиції хіромантів і гадалок, тобто людей, які керуються ненауковими теоріями.
Методологічна позиція К. Поппера змушує його відмовитися від традиційного розуміння концептів "істинне" і "хибне": "Замість того, щоб говорити: “Передбачення р істинне за умови теорії t і базисного висловлювання в”, ми можемо сказати, що висловлювання р випливає з (несуперечливої) кон'юнкції t і в. Фальсифікацію теорії можна описати аналогічно. Замість того, щоб назвати теорію "хибною", ми можемо сказати, що вона суперечить певній множині прийнятих базисних висловлювань". Сутність пропозиції К. Поппера, яка пов'язана з аргументом фальсифікації, полягає у тому, що на місце невиразного уявлення про відповідність теорії фактам ставиться виведення з теоретичних висловлювань базисних. К Поппер вважав, що надав адекватний зміст теорії "семантичної істини" А. Тарського, який, незважаючи на новаторство своїх поглядів, продовжував притримуватися теорії "абсолютної істини". Проте саме уявлення про істину є зайвим, і якщо навіть допустити його правомірність, то принаймні потрібно відмовитися від прийняття можливості абсолютної істини. Справа в тому, що "сингулярні висловлювання дедуктивно виводяться з теорії, отже, і висловлювань, вільних від теорії". Таким чином, протокольні положення (висловлювання) не можуть забезпечити абсолютну достовірність теорії (абсолютну істину), оскільки вони самі залежать від неї.
Дослідження, як стверджує К. Поппер, починається не зі спостережень, а з практики або теорії, що опинилася у критичному стані. Проблема часто полягає у невиправданому очікуванні. За своєю логічною природою проблема є суперечністю між установленими положеннями. Отже, дослідження починається з пошуку виходу із суперечності, затруднения, де необхідним постає творче уявлення. Так само необхідним є розуміння відмінності між контекстом відкриття та контекстом аргументації. Психологічний процес, або генезис ідей – це одне, а їх аргументація і доказ – зовсім інше. У "наукових ідей немає привілейованих джерел: міф, метафізика, сон, галюцинації можуть породити відкриття" . При цьому важливо, що так чи інакше вони повинні підтверджуватися фактами, бути контрольованими та критично обґрунтованими. Чим відрізняються нові ідеї від традиційних міфів? На це своє запитання К. Поппер відповідає: "Традиційне збереження догми змінюється традицією більш високого порядку; на місці традиційної теорії – на місці міфу – ми бачимо традицію критики теорій (які на перших порах мало відрізняються від міфів). І лише в ході критичного обговорення відбувається звернення до спостереження як до свідка".
Кожне наукове дослідження починається з постановки проблем, для вирішення яких потрібні гіпотези. Висунуті гіпотези підлягають перевірці за допомогою вилучення з них висновків та аналізу того, що вони дають. За характером висновків ми судимо, підтверджується гіпотеза чи ні. Іншими словами, є "проблема Р і теорія Т, запропонована як вирішення проблеми. Ми говоримо: якщо Т вірна, повинні випливати P1, Р2, Р3 ..., що підтверджують цю теорію. їх відсутність буде засвідчувати протилежне". Отже, для свого підтвердження теорія повинна бути в принципі контрольованою, тобто фальсифікованою з боку фактів. Якщо неможливо отримати висновки, відкриті контролю аргументації фактами, то це означає, що теорія ненаукова. Щоправда, на сьогодні метафізична теорія уже завтра може стати науковою; так метафізика атомізму часів Демокріта в епоху Фермі стала науковою теорією, доведеною експериментально.
Процес вилучення висновків (наслідків) з теорії під контролем базисних (протокольних) положень і висловлювань, які, як ми знаємо, описують факти, і складає суть контрольно-дедуктивного методу. В логічній перспективі контроль не має кінечної дефінітивної точки, оскільки будь-який наступний контроль здатен спростувати теорію, що тривалий час вважалася невразливою, про що багаторазово підтверджує історія науки. Таким чином, постає проблема логічної асиметрії між верифікацією та фальсифікацією. Численні підтвердження і докази не здатні увіковічити теорію, але досить одного негативного факту, щоб логічно підірвати її. З подібної асиметрії К. Поппер сформулював методологічний принцип: оскільки теорія залишається підлеглою спростуванню, то потрібно випробувати її фальсифікацією. І чим швидше завдяки її аргументам буде знайдено помилку, тим швидше ми знайдемо іншу "кращу" теорію для необхідної перевірки. Так само оцінюється позитивна сила помилки. Досвід – це "ім'я, яке ми даємо власним помилкам", – повторював за О. Уайльдом К. Поппер. "Від наукової теорії я не вимагаю, щоб вона була вибрана позитивним чином раз і назавжди; однак я вимагаю, щоб її логічна форма була явною для засобів емпіричного контролю в негативному смислі. Емпірична система не повинна ви ключати спростування досвідом"
Адекватність такого критерію виявляється тоді, коли ми звертаємося до метафізичних систем. Вони завжди верифікуються (який факт не підтверджує хоча б одну з багатьох філософій історії?) і не спростовані нічим (яким фактом можна спростувати філософію, історію або те чи інше релігійне бачення світу?). Для істинних (які стверджуються) знань фальсифікованість дійсно є важливим аргументом їх підкріплення, адже хибні положення (псевдоположення) в принципі не порівнювані ні з підтверджуючими, ні зі спростовуючими їх фактами, а тому вони вживаються, як вже зазначалося вище, з будь-якими фактами. Отже, для істинних висловлювань необхідними є не лише реальні факти, що їх підтверджують, але і уявні (фантазійні) факти, що їх спростовують, тобто наявність фальсифікованості. Якщо теорія не спростовується жодними, навіть уявними, фактами, то вона не наукова. Тут К. Поппер вірно підмітив те, що теорія втрачає наукову осмисленість не тоді, коли її можна підтвердити конкретно відомими аргументами, і навіть не тоді, коли нам невідомі конкретні аргументи і способи її спростування, а тоді, коли стає зрозуміло, що "друге неможливе саме в принципі, тобто ця теорія аргументується і підтверджується будь-якими фактами, оскільки з цього випливає не лише те, що її неможливо перевірити, але і те, що майбутні факти, якими б вони не були, її в принципі не зачіпають, так що вона в принципі не сумісна з кожним з них".
Необхідно зазначити, що перевірка вимагає певних умов і обставин. Умови, яким повинні відповідати особливі, базисні положення, для того щоб слугувати основою фальсифікації, задаються через певні логічні зв'язки даних положень. 1) Положення, що фальсифікується, не може випливати з положення, що перевіряється, без інших допоміжних положень і висловлювань, оскільки інакше воно не могло б вступити в суперечність з положенням, що перевіряється. 2) 3 положення, що перевіряється, повинно логічно випливати заперечення базисного положення, щоб могла виникнути суперечність. Тому положення, що фальсифікується, і його заперечення повинні мати різну логічну форму. Це забезпечується співвідношенням загального і екзистенціального положень: із загального положення неможливо вивести несумісне з ним сингулярне екзистенціальне положення (згідно з пунктом 1); але через узагальнення його заперечення можна вивести загальне положення, що суперечить (згідно з пунктом 2). До цього додається ще одна змістовна умова: положення, що фальсифікується, повинно говорити про подію, що спостерігається. Це пов'язано з тим, що "існування" можна верифікувати лише "через зв'язок із чуттєвими переживаннями", – вказує В. Крафт.
Не усі гіпотези або теорії науки перевіряються однаковою мірою. Вони тим більше перевіряються, чим більше у них можливостей фальсифікації. Відносну міру фальсифікованості К. Поппер намагався точно визначити двозначним чином. По-перше, через порівняння класів можливих фальсифікаторів двох положень. Мислитель аргументує: одне положення більшою мірою фальсифіковано або краще перевіряється, ніж друге, якщо клас його можливих фальсифікаторів охоплює клас можливих фальсифікаторів другого положення. Вони перевіряються однаковою мірою, якщо обидва ці класи рівні за об'ємом. Однак, якщо не можна встановити якогось співвідношення цих класів, якщо класи можливих фальсифікаторів не порівнювані, то такий спосіб визначення виявляється неможливим. Другий спосіб виміру ступенів перевірки К. Поппер намагається отримати за рахунок того, що він виокремлює певний клас положень і висловлювань "відносно атомарних" положень. Мислитель визначає їх як ті положення, що виникають завдяки підстановці в довільно встановлену функцію висловлювання (яка містить, наприклад, схему вимірів). Якщо "певне положення (висловлювання) може бути фальсифіковано лише з допомогою кон'юнкції, яка складається з п різних положень класу таких атомарних положень і висловлювань, але не може бути фальсифіковано кон'юнкцією з п-1 положень, то число п означає ступінь складності цього положення відносно класу атомарних положень і ступінь його перевірюваності, якщо атомарні положення (висловлювання) визначені як базисні положення". Отже, уся аргументація К. Поппера спрямована на обґрунтування завдань і принципів наукового пізнання.
Метою наукового пізнання є досягнення істини. Але істина приписується не фактам, а теоріям. Теорія є правильною, істинною, якщо відповідає фактам. Однак у нас все ж таки немає критерію істини, навіть якщо ми на правильному шляху. Про це неможливо знати напевно, оскільки висновків і наслідків з теорій нескінченно багато і контролювати усі неможливо. Завдяки цьому включається аргументація фальсифікаціонізму. Суть його, як вказують Дж. Реале і Д. Антисері, полягає в наступному. Якщо прийнята "гіпотеза – фальсифікат", то теорія, яка виявляє себе в якості такої, що суперечить їй, є логічно недостатньою в силу "modus tolleus" (аргументація типу: якщо / вірне, то вірним буде і р, але р хибне, отже, і t хибне. У символах !!!(t –> Λ ~|/?) –> 1 t)). Отже, щоб вивести наслідки, висновки з певної гіпотези, потрібна "допоміжна гіпотеза (з ряду тих, що поряд з контрольними гіпотезами дають можливість отримати наслідки, що спостерігаються)". Саме допоміжні гіпотези є відповідальними надалі за негативний результат. До того ж, щоб фальсифікувати теорію, ми потребуємо базисних тверджень, які покладаються як правильні аргумент. Однак прийняті як правильні, вони далеко не завжди є істинними на практиці. Тому протокольні положення (висловлювання) не застраховані від помилок, а хибною може бути не та гіпотеза, що перевіряється, а "посилання – фальсифікат".
Усе це говорить про те, що хоча логічна фальсифікація остаточна, методологічна фальсифікація не має підсумкового характеру. А якщо так, то зрозуміло, що претензію теорії на науковість неможливо обґрунтувати емпірично. "Можна сказати, – зазначає К. Поппер, – що емпіричні успіхи старої теорії підкріплюють нову теорію; разом з тим, ці корекції можуть бути перевірені і, можливо, – спростовані або підкріплені. Найбільш яскраво виявляється цією логічною ситуацією той факт, що нова теорія не може бути ні ad hoc (латин. – придуманий для даного випадку – Л. К.), ні круговою. Вона не лише не повторює своє пояснюване, але й суперечить йому і коректує його". Отже, емпіричні факти тут не відіграють вирішальної ролі.
Таким чином, ми постаємо перед проблемою переваги однієї теорії над іншою. Зазначимо, що питання про переваги виникає винятково в умовах конкуренції теорій, про які вже говорилося вище, що пропонують вирішення однієї проблеми. Дослідник обирає ту, яка ближче до істини, але, прагнучи до істини, він також не упускає з поля зору хибні рішення, оскільки визначити помилку означає через її заперечення знайти істинне, правильне рішення, нову проблему для нової теорії. Фальсифікація призводить до збагачення проблем: не вводячи гіпотез ad hoc, ми запитуємо, чому теорія втратила своє значення? У якості відповіді обов'язково повинна з'явитися нова версія, краща теорія.
В аналізі об'єктивного знання в множинності його аспектів К. Поппер особливу увагу приділяє ролі теорії в розвитку науки. Мислитель вказує, що з переходом до "абстрактної теорії" було досягнуто тієї стадії розвитку науки, на якій від пояснювальної теорії практично не вимагається нічого, окрім можливості її "незалежної" перевірки; "ми готові працювати з теоріями, котрі на інтуїтивному рівні можна подати у вигляді діаграм, рисунків..., – це дає нам "конкретні" теорії". Якщо ж такі зображення отримати не можна, то можна працювати з "абстрактними" теоріями.
Розвиток теорій, як відомо, пов'язаний зі зростанням наукового знання. Вимоги до такого зростання не надумані, адже люди свідомо бажають найбільш плідного наукового знання. Зростання наукового знання передбачає змінюваність наукових теорій. Фальсифіковані гіпотези, з яких починаються теорії, повинні бути замінені новими. Таку позицію К. Поппер аргументує низкою доказів і метафор. Немає дороги ні "царської" і ні будь-якої іншої, що за потреби веде від "даної" множини конкретних фактів до якогось загального закону. Те, що ми називаємо "законами" – це просто гіпотези, або передбачення, які утворюють частину більш "крупної" системи теорій (власне, всього нашого "горизонту" очікувань), які, таким чином, неможливо перевіряти кожну окремо. Прогрес науки полягає в апробаціях, в усуненні помилок і в наступних апробаціях, керованих досвідом, набутим у процесі попередніх апробацій і помилок. Жодну теорію ніколи не можна і не потрібно вважати абсолютно надійною. Кожна теорія може стати проблематичною, якою б добре підкріпленою вона не здалась тепер. Жодна наукова теорія не є священною і недоторканою, що стоїть вище критики. Це часто забували під впливом досягнень певних "механічних" теорій, що зрештою стали вважатися суто істинними. Проте бурхливий розвиток науки, особливо фізики, показав, що завдання вченого – постійно піддавати свою теорію новим перевіркам, і жодну теорію не можна оголошувати остаточною. Перевірка полягає в тому, що "беруть теорію, яка підлягає перевірці, та комбінують її зі всілякими видами початкових умов, а також з іншими теоріями, а потім зіставляють отримані передбачення з дійсністю. Якщо це призводить до оманливих очікувань, до спростувань, то ми змушені перебудовувати нашу теорію" .
Попри здавалося небажаний результат, "обмануті очікування", з якими ми в таких сподіваннях і з надією підходили до дійсності, відіграють в цій процедурі важливу роль. Вона полягає у досвіді, який можна порівняти з досвідом сліпого: він доторкається до перепон або наштовхується на них, і завдяки цьому дізнається про їх існування. Тому, підкреслює К. Поппер, "лише через фальсифікацію наших передбачень ми є дотичними з “дійсністю”. Лише виявлення і усунення наших помилок і складає той “позитивний” досвід, який ми отримуємо у дійсності".
Звісно, продовжує аргументувати К. Поппер, завжди можна "врятувати" фальсифіковану теорію за допомогою додаткових гіпотез. Однак це не буде шляхом прогресу в науці. Відповідною реакцією на фальсифікацію буде пошук нових теорій, які, схоже, "обіцяють" нам краще оволодіння фактами. Наука зацікавлена не в тому, щоб залишити за собою останнє слово, якщо це означає "закрити" наші (мислення) розуми перед фальсифікуючим досвідом, а в тому, щоб вчитися на досвіді, тобто вчитися на наших помилках.
В цьому контексті потрібно вказати на спосіб, завдяки якому можна формулювати наукові теорії так, щоб вони особливо ясно вказували на можливість власної фальсифікації: їх можна формулювати у вигляді заборон (або негативних висловлювань про існування), наприклад, таких: "Не існує закритої фізичної системи, в одній частині якої енергія мінялась би так, що в другій частині не відбувалися б компенсуючі зміни (перший закон термодинаміки). Можна показати, що загальні висловлювання і негативні висловлювання про існування є еквівалентними. Це надає можливість формулювати всі загальні закони вказаним чином, тобто як заборони. Однак ці заборони адресовані насамперед технологам, а не вченим. Технологу вони повідомляють, як він повинен діяти, якщо не хоче витрачати сили даремно. Для "вченого ж ці заборонивиклик перевірити їх і спробувати їх фальсифікувати; вони стимулюють його спроби, його намагання відкрити такі положення речей, які вони забороняють або заперечують".
Альфою і омегою методології К. Поппера, на думку В. А. Канке, є обґрунтування феномену теорії як сукупності універсальних висловлювань, тобто висловлювань, що мають відношення "до всіх елементів даного класу". Поставивши питання про відкриття теорій, К. Поппер вважав, що "кожне відкриття містить “ірраціональний елемент” або “творчу інтуїцію” в бергсонівському смислі". Мислитель брав собі в союзники А. Ейнштейна, який стверджував, що універсальні закони можуть бути отримані лише за допомогою інтуїції. Свою позицію К. Потер аргументує на основі досягнень математичної теорії Л. Е. Брауера, видатного математика і філософа, який створив своєрідну інтуїціоністську філософію математики, цінність якої проявляється в її продуктивності. Вона одним зусиллям вирішує три групи проблем філософії математики.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації“ на сторінці 2. Приємного читання.
