Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Виключення "необмеженої загальності", що було запропоновано Л. Вітгетитейном, М. Шліком, Ф. Рамсеем, не можна вважати хибним аргументом, оскільки вибір першої, найбільш простої форми мови також є справою вільного вибору. Однак такий вибір є недоцільним, оскільки не узгоджується з фактичною мовою науки. В останньому у великій кількості використовуються висловлювання про закони природи необмеженої загальності, причому вони вживаються у зв'язку з сингулярними, безсумнівно "дійсними" положеннями і висловлюваннями в імплікаціях, кон'юнкціях тощо саме як "дійсні висловлювання, а не синтаксичні правила". Тому краще обирати форму мови з необмежено загальними висловлюваннями. Отже, питання про можливість і допустимість таких висловлювань є зрозумілим і повністю вирішеним.

На основі вищевказаного варто зазначити, що залишається проблема верифікації висловлювань "необмеженої загальності". Представники неопозитивізму хотіли виключити їх з числа дійсних висловлювань (положень), тому що ці висловлювання неможливо використати як аргументи істинності "сингулярних висловлювань". їх неможливо подати у вигляді кінечної кон'юнкції сингулярних висловлювань, оскільки не всі їх конкретні приклади відомі, а тому вони не можуть бути перераховані та перевірені. Висловлювання "необмеженої загальності" взагалі не можуть бути цілком верифіковані.

Отже, верифікація висловлювань "необмеженої загальності" завжди може здійснюватися лише таким чином, що з них за допомогою інших висловлювань як аргументів виводяться сингулярні висловлювання, які потім перевіряються відносно їх узгодженості з уже визнаними в якості достовірних висловлюваннями, а насамкінець – з висловлюваннями про чуттєві враження (емпіричні). Якщо в усіх випадках перевірка завершується отриманням позитивного результату і не виникає жодних суперечливих висловлювань, то висловлювання "необмеженої загальності" для цих відомих випадків верифіковано. Однак для невідомих, майбутніх випадків його смисл і значення залишається неясним. Можливо, що надалі виявиться одиничне висловлювання, яке суперечить йому. Цю часткову верифікацію можна назвати "підтвердженням" (К. Поппер), або "свідченням" (Р. Карнап).

Принцип верифікації як аргумент перевірки істинності (чи хибності) отримав детальне розроблення в неопозитивізмі. Особливої уваги заслуговує вихідне формулювання механізму верифікації М. Шліком, який постає системою аргументів доказу істини: "Допустимо, що ми повинні здійснити верифікацію якого-небудь реального твердження U. З цього U можна вивести нове судження U1, звертаючись за допомогою до іншого судження U, яке обрано так, що U і U1 разом слугують засновками силогізму, висновком з якого є саме U1. Судження XI може бути, по-перше, знову реальним твердженням, або, по-друге, дефініцією, або, по-третє, чисто понятійним висловлюванням; відносно нього приймемо, що його істинність абсолютно визначена. З U1 можна, звертаючись за допомогою до судження U1, вивести наступне судження U2. причому, якщо йдеться про характер UII, то існують ті ж самі можливості, що і у випадку з U1. Із U2, а також нового и ми отримуємо U3 і т. д., поки не приходимо до судження UIII, що володіє формою більш або менш такого виду: “в тому-то і в тому місці, в той-то і той-то час, в тих-то і тих-то умовах можна спостерігати і пережити те-то і то-то”. Йдемо на вказане місце, так щоб опинитися там у вказаний час, реалізуємо вказані умови і описуємо, тобто означуємо, отримані при цьому спостереження або переживання певним судженням W (судження спостереження), причому те, що спостерігається або переживається на основі актів повторного пізнання, підводять під відповідні поняття і означують потрібними для цього словами. Якщо W тотожне з U„, то це означає верифікацію Un, а тим самим і первісного U". Із вищесказаного зрозуміло, що передостання ланка у сплетінні актів процесу верифікації складається з "фіксації у висловлюванні (W) результату спостереження або експерименту (F). Остання ж ланка полягає у порівнянні двох висловлювань (W і Un) для визначення їхньої тотожності. У цілому верифікація складається з операцій чотирьох видів: дедуктивне виведення (Un з II). фіксація досвіду (F) у висловлюванні (W). порівняння висловлювань (W і Un) і встановлення результату верифікації (U оголошується або істинним, або хибним)"

На основі вищесказаного варто виокремити аспекти принципу верифікації як аргументу в досягненні істинного знання: згідно з принципом верифікації, критерій істинності та хибності висловлювання (положення) полягає у його перевірці через досвід; перевірка через досвід полягає в порівнянні висловлювання з безпосередньо даним; перевірка є осмисленістю, а сукупність операцій перевірки висловлювання становить його смисл. Тут термін "смисл" вживається нами як "значення", але таке, що співвідносне з "позбавленістю смислу". Висловлювання є осмисленим, якщо воно або істинне, або хибне, і є позбавленим смислу, якщо не здатне бути тим або іншим.

Отже, результатом верифікації повинно стати істинне висловлювання. Однак потрібно враховувати, що загальні положення (висловлювання) про факти не цілком верифікуються, оскільки для цього аргументація є недостатньою. Тому їхня достовірність підтверджена лише тим, що висловлювання і положення, які виводяться з них, завжди верифікуються. Отже, неможливо з впевненістю судити про достовірність на основі кількості проведених перевірок (причому нові перевірки можуть ці положення заперечити). Тому стосовно загального висловлювання (положення) неможливо сказати, що воно істинне. Можливо, воно істинне, але про це неможливо дізнатися. Хоча завдяки асиметрії між верифікацією (верифікаційністю) і фальсифікацією (фальсифікаційністю) можна дізнатися, що воно хибне, якщо його заперечили. Тому стосовно загальних положень (висловлювань) можна "говорити не про їхню істинність, а лише про їхнє підтвердження".

Одиничні та окремі висловлювання (положення) є більш достовірними, тому що вони мають відношення до нашої повсякденності, нашого звичного оточення, знайомих об'єктів і класів об'єктів. Впевненість у них зумовлена численними перевірками відповідних положень. Якщо ж виникають нові висловлювання та незвичні ситуації, то їх потрібно перевірити.

Висловлювання про багаторазову перевірку стану справ можна вважати безсумнівним, на основі доведеної ситуації, що структура світу не змінюється, що в ньому зберігається стабільність, тобто існує певна закономірність і доцільність. Однак таке припущення не дає достовірного знання, воно саме являє собою загальне положення (висловлювання) необмеженої загальності, тобто стосується ще невідомих речей, про які ми нічого не знаємо. У нас немає впевненості в тому, що ми застраховані від випадковостей. Якщо допустити наявність закономірностей, то перевірені та підтверджені відповідними аргументами висловлювання про добре відомі ситуації можна вважати істинними, оскільки ми виводимо їх з цього припущення. Однак вони істинні лише умовно, а не абсолютно. З точки зору теорії пізнання, такі окремі висловлювання не мають жодної переваги. Унаслідок своєї логічної залежності від загальних висловлювань, які принципово недостовірні, оскільки їхня істинність не може бути доведена через недостатність аргументів, то ці висловлювання не можуть бути більш достовірними, ніж загальні положення, з яких вони виведені. Якщо говорити про "аргументовану доказовість їхньої істинності, то вона доведена і аргументована в тій же мірі, що й істинність більш загальних припущень, з яких вони випливають", – зазначає В. Крафт.

Якщо окремі висловлювання повинні підлягати перевірці, то це відбувається так само, як і у випадку загальних висловлювань: з них виводяться наслідки, що перевіряються за допомогою порівняння з визнаними базисними висловлюваннями. Перевірка всіх таких наслідків також неможлива, тому "повної верифікації не може бути і для окремих висловлювань".

Можливість перевірки висловлювань різною мірою зумовлює в такій же мірі можливість їх підтвердження. Рівень підтвердження збільшується з числом прикладів, але залежить не від їхньої кількості, а від строгості перевірок. Р. Карнап, який систематизував і описав умови і види підтвердження, відрізняє перевірку висловлювання від його підтвердження. Висловлювання володіє можливістю підтвердження, якщо можна задати обставини, за яких воно буде істинним. Висловлювання може бути підтверджено за допомогою аргументів, до яких воно буде зведено, – безпосередньо або опосередковано, повністю або частково. Емпіричне висловлювання може бути підтверджено, якщо його підтвердження можна звести до підтвердження предиката, що спостерігається. "Молекулярне висловлення" (що складається з простих висловлювань) з предикатами, що підтверджуються, може бути "підтверджено як у позитивній, так і у негативній формі, воно має здатність до двостороннього підтвердження"

Для здійснення перевірки повинні бути задані, по-перше, умови перевірки, тобто певна експериментальна ситуація, по-друге, умови істинності, тобто можливий експериментальний результат перевірки. Також повинна існувати можливість реалізації умов перевірки, а виконання умов істинності повинно допускати перевірку. Відповідно до цього можна визначити, наскільки ці умови можуть бути виконані для висловлювань того чи іншого виду. Положення, для яких умови істинності формулюються через посередництво атомарних або молекулярних висловлювань, можна цілком підтвердити, але це не означає – цілком верифікувати.

Потрібно врахувати відмінність між емпіризмом і метафізикою, від чого залежить істина чи хибність висловлювання або того чи іншого положення. Якщо емпіризм прагне лише до того, щоб відмежувати наукове знання від трансцендентної метафізики, то для цього достатньо і слабкої вимоги. Метафізичні положення не можуть отримати навіть часткового підтвердження. Метафізичний суб'єкт, який перебуває на межі світу, і протиставляється емпіричному і психологічному суб'єкту як фактам світу, не може бути ототожнений з трансценденnським пізнавально-доказовим апаратом І. Канта. Так, Л. Вітгениїтейн чітко дає зрозуміти, що "присутнього в світі суб'єкта, який пізнає, не існує". Якщо І. Кант наполягає на реальному розділенні предметів самих по собі та їхніх феноменів, то Л. Вітгенштейн, навпаки, не розглядає світ, окреслений межею метафізичного суб'єкта, як сукупність суб'єктивних феноменів, що протиставляються реальному, ноуменальному світу, який не залежить від суб'єкта. Світ, що сприймається, збігається зі світом реальним.

У цьому контексті "строго проведений соліпсизм співпадає з чистим реалізмом". Оскільки даний світ єдиний, який я сприймаю своїми органами чуття, тому немає смислу говорити про якийсь інший, незалежний від суб'єкта світ. Гносеологічне розуміння суб'єкта в цілому не може бути застосовано до "Логіко-філософського трактату" Л. Вітгенштейна і неопозитивізму загалом. Завдання експлікації вчення Л. Вітгенштейна про "трансцендентне" вимагає прийняття особливого визначення, що, по-перше, враховує безсуб'єктну інтерпретацію мови як незалежної від суб'єкта логічної форми, по-друге, здатне надалі включити його в більш широке розуміння мови, розвинене у "Філософських дослідженнях". Такий підхід – лінгвістичний – повинен "розглядати трансцендентне як те, що перевершує межі мови в її логічній структурі, що оформлює емпіричні факти, і тому невиразиме в її межах".

Стає зрозуміло, що побудова мови для метафізики зовсім не виключена, але це буде мова, яка відмовляється від зв'язку зі спостереженням, перевірки і наукового підтвердження. Тоді у науковому підтвердженні повинні бути визначені власні критерії смислу і значення. Якщо метафізика залишається трансцендентною, ірраціональною, інтуїтивною, догматичною і прагне бути раціональною та логічною, то вона повинна знайти власні аргументи для обґрунтування своїх основ.

Як підтвердження стосується істини? Вони різні за своїм змістом. Якщо істинність і хибність не пов'язані з часом, то підтвердження завжди прив'язано до певного моменту зі строгим формулюванням. Воно завжди повинно містити орієнтир на той чи інший момент часу. Про емпіричне висловлювання неможливо з впевненістю стверджувати, що воно істинне. Можна лише сказати, що до цього часу воно підтверджувалося. Підтвердження має рівні, воно завжди тимчасове і відносне. Підтвердження є логічним відношенням між теорією та її базовими висловлюваннями, тому воно також не залежить від часу, однак сукупність базисних положень і висловлювань не залишається незмінною, і з часом змінюється. Отже, істину не можна ототожнювати з підтвердженням. Однак відносно емпіричної теорії і взагалі будь-якого емпіричного висловлювання можна говорити лише про більшу міру підтвердження, але не про абсолютну істинність.

Таким чином, у інтелектуальному просторі аналітичної філософії виокремлюється течія неопозитивізму, що на перших етапах свого розвитку відомий як "логічний позитивізм". Він утворився і набув наукового статусу у Віденському гуртку, який зібрав плеяду видатних логіків, філософів, математиків. У неопозитивізмі було аргументовано відокремлення філософії від логіки та інших наук, що поставило проблему істинних та хибних висловлювань. У цьому контексті проводиться критика метафізики як дисципліни, положення якої не підлягають перевірці фактами. У результаті неопозитивізм аналізує логічну побудову висловлювань, аргументовано критикуючи псевдопроблемність і безглуздість ненаукових положень. Вимога перевірки положень і висловлювань про досвід, тобто проблема емпіричного критерію їхньої істинності, концептуалізувала принцип верифікації, що є критерієм наукової осмисленоегі, а також істинності та хибності. Перевірка висловлювань відбувається на основі їх співставлення з фактами чуттєвого досвіду суб'єкта. Верифікація постає аргументом доказовості істинності чи хибності висловлювань і положень, доводить існування відмінності між істиною та підтвердженням. Верифікованість емпіричних чи теоретико-метафізичних положень і висловлювань поставила аргументацію на новий рівень логічної доказовості, що відкрило нові параметри вчення про істину.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації
  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово