Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

Логічні засади аргументації у філософському знанні

У цій новій спробі сконструювати світ полягає сутність науково- аналітичного методу. За словами А. Хюбнера, останній висновок Р. Карнапа – безглуздість філософської проблематики, яку він розглядає в книзі "Уявні проблеми у філософії". До "уявних проблем належать: пізнання чужої свідомості, пізнання дійсності “в собі”, ідеалістичні та реалістичні положення про зовнішній світ і безумовно, всілякого роду метафізика". Те, що залишається після знищення цих "проблемних ситуацій" – це нова єдина наука, надбудована над всіма чуттєвими даними математично-формальним методом, що розповсюджується на всі дисципліни. Для єдиної науки немає питань, на які вона не могла знайти відповідь.

Прагнення віднайти новий теоретичний інструментарій для пізнання істини сприяє створенню нового способу її аргументації – верифікації. Принцип верифікації було задумано, по-перше, як критерій наукового осмислення (і в цій своїй якості він і підлягає насамперед розгляду в межах "філософії науки") і, по-друге, як критерій істинності та хибності. Відповідно до принципу верифікації, перевірка положень і висловлювань проходить через їхнє зіставлення з фактами чуттєвого досвіду суб'єкта. Положення, які в принципі не підлягають чуттєвій (емпіричній) перевірці, вважаються, як зазначалося вище, позбавленими наукового смислу (визначення критерію наукової осмисленості збігається при цьому з визначенням самого наукового смислу). Ті положення, які цій перевірці піддягають, вважаються науково осмисленими. Дія принципу верифікації як функції критерію та хибності формулюється наступним чином: "положення або висловлювання істинне, якщо воно підтверджене фактами-переживаннями і якщо можуть бути вказані уявні факти, які. якби вони були б реальними, це положення заперечували б" (на важливість другої умови вказує К. Поппер); положення хибне, якщо воно "заперечується фактами-переживаннями і якщо можуть бути вказані уявні факти, які, якби вони були реальними, ці положення підтверджували б" (друга умова також надана А". Поппером).

Необхідно зазначити, що елементи принципу верифікації були наявні у працях мислителів минулих епох. У прихованій формі принцип верифікації міститься в агностичній філософії Д. Юма, який вважав, що "всі наші ідеї скопійовані з наших вражень". Хоча Д. Юм не вважав ті чи інші відповіді на питання про існування зовнішнього джерела вражень позбавленими смислу, його відмова від певної відповіді була близька до такої точки зору. Співмірним принципу верифікації був закон О. Конта про "постійну залежність уявлення від спостереження": "...Кожне положення, яке недоступне для точного перетворення в просте пояснення окремого або загального факту, не може представляти жодного реального і зрозумілого смислу".

Представники прагматизму повністю стали на платформу верифікації. "... Істини являють собою, по суті, процеси перевірки, оскільки суто об'єктивної істини – істини, під час визначення якої не відігравало б жодної ролі суб'єктивне задоволення від поєднання старих елементів досвіду з новими елементами, такої істини ніде не можна знайти", – писав В. Джеймс. Під перевіркою він розумів пошук і знаходження чуттєвого переживання, яке веде до істини.

У принципі верифікації як у аргументі з досягнення істинного знання ототожнюється неспостережуваність з позбавленістю наукового смислу. Так, М. Шлік та інші представники неопозитивізму розширено витлумачили характерну для спеціальної теорії відносності трактовку поняття "одночасність", згідно з якою, твердження: "події А і В одночасні" в абсолютному його значенні не має фізичного (наукового) смислу, оскільки принципово неможливо здійснити експеримент для визначення одночасності незалежно від системи відліку. Отже, критерій судження про факт одночасності явищ полягає в принциповій можливості знаходження засобів його визначення. Одночасність – це операційне поняття. Воно має смисл лише за вказівки на операції, що дозволяють перевірити факт наявності одночасності. Потрібно визнати, що низка теоретичних понять науки дійсно має операційний характер: наприклад, поняття "сила" не має смислу в динаміці поза вимірюваних у певних системах відліку прискорень, "імпульс", "довжина" тощо.

У чому причина операційного характеру "одночасності"? З точки зору неопозитивізму, операційний характер одночасності полягає лише в залежності її від дій суб'єкта, тобто почасти вона існує лише остільки, оскільки є сам суб'єкт. Перенесення цього твердження на всі інші випадки перевірки судження науки про факти неопозитивізмом зумовило ототожнення істинності та можливість її пізнання, істинності та її перевірки. Ці ототожнення є однією з характерних особливостей принципу верифікації на досемантичному етапі його еволюції.

Важливий аргумент стосовно істинності тих чи інших положень і висловлювань вніс Л. Вітгетшпейн. Для висловлювань найпростішого виду умови істинності можна задати прямо: вони істинні, якщо об'єктам, означеним іменами, фактично властиві відношення, означені предикатами. Для інших видів висловлювань, що складаються з декількох елементів, умови істинності визначаються побічним способом. Істинність загального висловлювання є функцією істинності всіх одиничних висловлювань, що підпадають під це загальне висловлювання і умови істинності яких задані безпосередньо. Тому "загальне висловлювання можна подати у виді кон'юнкції простих висловлювань".

Важливе завдання полягало в дослідженні атомарних речень (висловлювань) і визначенні їхньої логічної форми. Л. Вітгенштейн ототожнював їх з висловлюваннями, які він називав "елементарними". Це такі висловлювання (теоретичні положення), які можна безпосередньо порівняти з дійсністю, тобто з чуттєво даним. Усі висловлювання, що не є елементарними, повинні бути функціями істинності елементарних висловлювань. Тому всі емпіричні висловлювання повинні зводитись до висловлювання про чуттєве дане. Всі висловлювання, які не допускають такого зведення, вважаються позбавленими смислу, оскільки невідомо, про що в них йдеться. Так емпірична теорія пов'язує "смисл, поняття і висловлювання одне з одним".

Основуючись на тому, що "атомарні" і "елементарні" висловлювання є висловлюваннями про чуттєве дане, неопозитивісти (члени Віденського гуртка) намагались знайти їх в "прокольних реченнях". Вони повинні означувати безпосередні чуттєві переживання. Хоча не зовсім зрозуміло, які висловлювання відповідають цим вимогам. Спочатку такі протокольні висловлювання (про чуттєві сприйняття) розглядалися як абсолютно достовірні, слугуючи "основою для всіх інших положень науки". Але, з точки О. Нейрата, у випадку необхідності "протокольні речення" також можна розглядати як недостовірні. Оскільки вони не вільні від попередньої обробки, тому вони первісні не більше ніж інші емпіричні положення (висловлювань), є такими ж гіпотетичними і можуть підлягати виправленням. Взагалі висловлювання не можна порівнювати з чуттєво даним, з сприйняттями, з чимось, що знаходиться поза мовою. Висловлювання можна порівнювати лише з висловлюваннями. До цього погляду О. Нейрата приєднався і Р. Карнап, з точки зору якого протокольні висловлювання не володіють жодними перевагами порівняно з іншими положеннями і висловлюваннями. "Кожне протокольне висловлювання фізикалістської системної мови за певних обставин може слугувати протокольним висловлюванням", – говорив Р. Карнап.

Постає питання: якщо "протокольні висловлювання" більше не вважаються абсолютно достовірними і можуть коректуватися, то від чого залежить, приймаються вони чи не приймаються? Якщо ми за власним вибором вирішуємо, зберегти чи відкинути несумісне "протокольне висловлювання", то ми відмовляємося від емпіризму і схиляємося до конвенціоналізму. Але з точки зору М. Шліка, який вступив у дискусію, узгодженість емпіричних висловлювань один з одним означає не- суперечливість, однак нею можна задовольнятися лише в суто інтелектуальних системах (наприклад, в математиці). Для пізнання фактів недостатньо простої несуперечливості, оскільки потрібна аргументована несуперечливість відносно цілком повних висловлювань, які не обираються вільно і характеризуються тим, що вони не можуть бути виправлені або змінені. Це висловлювання про власні сприйняття в конкретний момент. Але ці висловлювання не є протокольними положеннями, що стоять на початку пізнання. Вони, можливо, є джерелом пізнання, але не його фундаментом. Ці "виокремлені висловлювання утворюють завершення пізнання. Вони є висловлювання про спостереження, які допускають верифікацію".

Як аргумент для доказу істинності того чи іншого положення, верифікація здійснюється в результаті узгодження передбачуваного стану справ з їхнім наявним положенням, що ми спостерігаємо. Наприклад, астрономічний розрахунок говорить про те, що в такий-то момент часу в телескоп, установлений певним чином, можна буде побачити певну зірку. Тоді спостереження може показати: тут збіглися світла і темна точки (зірка в перехресті телескопу). Висловлювання про таке спостереження завжди має форму: "тут тепер то-то і те", причому "то-то і те" означає отримане сприйняття, а не його предметну інтерпретацію. Наприклад, "тут тепер чорне стикається з білим", або "тут тепер боляче". Ці висловлювання про спостереження характеризуються тим, що вказівні слова "тепер", "тут", "це" є істотними елементами їхньої логічної форми. Ці слова не мають жодного певного змісту, вони вказують не безпосередньо дане, на теперішнє. Смисл таких положень можна зрозуміти, лише дотримуючись цих вказівок і звертаючи увагу на те, на що вони вказують. Завдяки цьому розуміння такого висловлювання вже містить знання про те, істинне воно чи ні. Те, що утворює його смисл, дано безпосередньо. Раніше у процесі верифікації розуміння смислу висловлювання і визначення його істинності були двома різними фазами, а тут вони збігаються. Розуміння смислу таких висловлювань, які М. ІІІлік назвав "констатаціями", супроводжуються розумінням їх істинності.

Варто зазначити, що раніше це визнавали лише для аналітичних висловлювань: коли для нас стає зрозумілим їхній смисл, то одразу дізнаємося, що вони істинні, оскільки їхня істинність розкривається самим висловлюванням. З синтетичними висловлюваннями усе інакше: навіть якщо ми розуміємо таке висловлювання, ми ще не знаємо, істинне воно чи хибне. Відповідь на це питання дає досвід порівняння з висловлюваннями про спостереження. Оскільки розуміння "констатації" містить знання про її істинність, то таке висловлювання абсолютно істинне і не викликає сумніву, як і аналітичне. Вони "остаточні, не підлягають жодному сумніву і тому утворюють фундамент емпіричного пізнання".

"Констатації" М. Шліка одразу викликали критику. Спочатку О. Нейрат виступив проти "констатацій", критично оцінивши їхню абсолютну достовірність та узгодженість з реальністю. Потім К. Поппер у своїй відомій праці "Логіка і зростання наукового знання", що здійснила певний вплив на розвиток ідей неопозитивізму та Віденського гуртка, висунув серйозні заперечення і розвинув нову точку зору на проблеми, що обговорюються. Основна думка концепції К. Поппера полягала в тому, що зовсім не одиничні висловлювання про чуттєве сприйняття є тією основою, на яку спирається наукове пізнання, до якої воно зводиться і яка репрезентує його справжній смисл.

Однак саме на основі висловлювань про чуттєві сприйняття і враження ми приймаємо базисні положення. Вони вважаються достовірними саме тому, що узгоджуються з усіма висловлюваннями про чуттєві сприйняття. Верифіковані висловлювання повинні бути про спостереження або принаймні зводитись до них. І вони вважаються достовірними остільки, оскільки немає жодних підстав сумніватися в них. Сумніви виникають, коли вони вступають у суперечність з визнаними положеннями. Тоді аргументи перших або других підлягають перевірці таким самим способом. Однак рішення завжди спирається на сумісність (або несумісність) з аргументами про чуттєві сприйняття і враження, що узгоджуються не лише з верифікованими базисними висловлюваннями, але також й інтерсуб'єктивно. Таким чином, основу достовірності емпіричних висловлювань утворюють "висловлювання про чуттєве сприйняття, а не довільні рішення". Разом із тим тут присутній і конвенційний аспект, оскільки від нашого рішення залежить, чи вважати достатньо достовірним певне базисне положення, чи продовжити його перевірку. Однак це рішення має відношення лише до необхідності перевірки. Результат такої перевірки або відмова від неї визначається не довільним рішенням, а висловлюваннями про "чуттєве сприйняття". Рішення стосується лише питання продовження перевірки, а не змістовного вибору верифікованих положень. Останні залежать від зв'язку з висловлюваннями про чуттєві враження. Найбільш достовірними постають ті теорії, що найбільшою мірою аргументовано узгоджуються з висловлюваннями, що інтерсуб'єктивно узгоджуються з висловлюваннями про спостереження.

Загалом аргументи стосовно "протокольних висловлювань" пов'язали з тим, що мова повинна бути віднесена до чогось, що знаходиться "поза мовою", причому не лише тому, що саме так вона отримує значення, але й тому, що лише завдяки цьому система висловлювань може розглядатися як знання про реальність. Для М. Шліка саме це було головним. Якщо верифікація обґрунтовується логічно і формально, то вона цілком залишається у площині мови. Однак простий синтаксис не може охопити верифікації як аргументу на користь істинності висловлювання. Це показали зусилля Р. Карнапа. На думку Л. Вітгенштейна, суто формальний аналіз не дозволяє виділити емпіричних висловлювань, оскільки вони не володіють особливою логічною формою. О. Нейрат хотів знайти рішення за допомогою "теорії конвергенції". Однак вона не дає жодної визначеності, вносить свавілля і призводить до відмови від емпіризму. За суто синтаксичного підходу до мови проблема верифікації не вирішується, оскільки вона не передбачає жодного зв'язку з позамовною сферою. Цей зв'язок враховується "лише за семантичної точки зору".

Це означає нову принципову реформу емпіризму. З точки зору логіки потрібно відмовитися від звичної опори на індукцію. Уявлення Дж. С. Мілля, Е. Маха і Л. Вітгенштейна про емпіричне пізнання виявилося не вірним: воно не спирається на достовірні одиничні висловлювання, з яких у процесі узагальнення отримують закони природи. Виникнення одиничних висловлювань можна описати психологічно, але неможливо обґрунтувати їхню достовірність. Кожне емпіричне пізнання полягає у тому, що ми формулюємо гіпотези, які основуються на чуттєво даному, але наявні спостереження не можуть обґрунтувати гіпотезу раз і назавжди, вона повинна і надалі підлягати все новим перевіркам. Її верифікація залежить від сумісності з інтерсуб'єктивно визнаними висловлюваннями про чуттєво дане. Завдяки постійно поповнюваним перевіркам, емпіричні висловлювання не володіють жодним постійним значенням, воно завжди носить тимчасовий характер. Емпіричне знання не зводиться до простих узгоджень, що забезпечується інтерсуб'єктивністю рішень. "Прийняття рішень, або заперечення тих чи інших висловлювань про чуттєві враження, зумовлено не свавільною угодою, а закономірністю, що відбивається у них різними суб'єктами, і дозволяє здійснити верифікацію".

На основі вищесказаного постає проблема верифікації загальних положень (висловлювань). Значення загальних висловлювань для "неіндуктивістського" підходу також є досить складною проблемою. Існує два види загальності: слово "все" може означати певну кінечну множину, визначену сукупність, елементи якої можна перераховувати (наприклад, усіх жителів м. Києва, які зафіксовані в певний момент). Однак слово "все" може означати також "клас", який визначається лише певною ознакою (властивістю або відношенням), а тому являє собою невизначену, відкриту (незамкнену) множину, елементи якої неможливо перерахувати повністю. Така загальність властива законам природи, тому лише висловлювання першого роду ми можемо перетворити в кон'юнкцію і розглядати їх як функції істинності. Для висловлювань другого роду це неможливо. На основі цих міркувань, Л. Вітгенштейн і його послідовники Ф. Рамсей і М. Шлік доводили, що дійсними пізнавальними висловлюваннями потрібно вважати лише атомарні та утворені з них "молекулярні висловлювання", оскільки їх можна "однозначно верифікувати". Висловлювання необмеженої загальності вони не вважали пізнавальними висловлюваннями.

Ця позиція призвела до важливих наслідків. Наприклад, не лише з математики вилучалася "актуальна безкінечність", але й "закоті природи позбавлялися звичного смислу висловлювань необмеженої загальності. Якщо закон природи витлумачується як молекулярне висловлювання, тобто як проста кон'юнкція сингулярних висловлювань і функцій їхньої істинності, то він говорить лише про вже відомі констатації, але не включає в себе висловлювань про нові випадки". Тому загальні положення і висловлювання, що виражають закони природи, М. Шлік розглядає лише як вказівки або формули, що слугують для утворення висловлювань, тобто тих положень (висловлювань), які можна вивести із загального положення. Відповідно до цього закони природи, а отже, теоретичний зміст точних наук і основ техніки, не надають жодного знання, вони нічого не говорять про світ об'єктів і являють собою лише вид (рід) синтаксичних правил. Так, Р. Карнап у своєму "Logische Aufban der Welt" також не приймає положень і висловлювань з "необмеженою загальністю". Закон природи виявляється лише схемою висловлювання, "функцією-висловлюванням", через що зазвичай не звертає уваги на факти. Закон дає певне методологічне правило і слугує лише для того, щоб через підстановку до нього конкретних даних можна було отримати певні висловлювання. Останні можуть бути верифіковані, однак для самої по собі схеми результати верифікації в якості аргументів виключаються.

Всупереч цьому один із видатних представників неопозитивізму Е. Кайла виступає з твердженнями про те, що осмислення загального положення не передбачає його повної верифікованості. Смисл положення (висловлювання) не залежить від його верифікованості та вимагає лише синтаксично коректного виразу. Верифікованими повинні бути лише окремі висловлювання, що випливають із загального положення, а не сама по собі "загальність". Загальні положення і висловлювання важливі для пізнання, тому що вони не цілком верифікуються. Якщо б їхній зміст вичерпувався кінечним числом відомих випадків, то нічого не можна було б говорити про те, що може трапитись в майбутньому.

Завдяки аналізу мови Р. Карнапом стало зрозуміло: немає необхідності у виключенні необмежено загальних положень, що залежить від нашого рішення, яке може бути підтримано іншими рішеннями. Ті рішення, що належать до правил утворення мови, можуть вільно обиратися і бути найрізноманітнішими. Р. Карнап вибудував шкалу мов, у яких приймаються або виключаються "висловлювання різних ступенів". Найпростішою буде та мова, у якій можна утворити лише "молекулярні висловлювання" і висловлювання "обмеженої загальності". Наступною, більш багатою мовою буде та, у якій допускаються необмежені загальні висловлювання найпростішої форми, тобто з одним оператором загальності. На більш високому щаблі знаходиться мова, до якої належать екзистенціальні висловлювання (речення) найпростішої форми, тобто з одним екзистенціальним оператором. Подальші форми мови утворюються за допомогою послідовного додавання операторів загальності та існування (з двома операторами загальності та одним екзистенціальним оператором, потім з двома екзистенціальними операторами та одним оператором загальності і т. д.). Так утворюються нові, все більш багаті мови, число яких "теоретично безкінечне, але практично обмежене зростаючою складністю". Цінність такої побудови полягає в тому, що вона показує, яким чином побудова мови залежить від наших аргументів, на основі яких приймаються рішення.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації
  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово