Система доказовості в аналітичній філософії

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Зрозуміло, що за такого аналізу мова вивчається не так, як в лінгвістиці. Йдеться про загальну структуру мови, що необхідна для вираження думок. Разом з передачею інформації, мова є запорукою подачі належної аргументації для обґрунтування того чи іншого положення. На основі цього, логічний аналіз мови має справу лише з описом загальних обставин і умов систематичної характеристики знання. Мова являє, подає себе через систему знаків, які володіють значеннями (смислами), завдяки чому вони є саме знаками, що вказують на зміст понять і висловлювань, оскільки представляють їх. Тому логічне дослідження мови жодним чином не означає абстрагування від суттєвого, мисленнєвого змісту, адже в структурі мови себе проявляє структура мислення. І чим більш чітка структура, тим точніше в мові можна сформулювати думки. Саме в цьому полягає значення логіцизму, зокрема аргументації для аналізу мови.

Фактично аналіз семантичних властивостей мови започаткував Г. Фреге, який у процесі обґрунтування математики і побудови логіки поставив низку глибоких логіко-філософських питань, пов'язаних із відношенням "знаку" і "означуваного". Специфічною рисою семантичного методу Г. Фреге була введена ним відмінність означуваного певним вираженням об'єкта ("значення") та існуючої в цьому вираженні змістовної інформації про об'єкт ("смислу"). Одному і тому ж об'єкту (значенню), на думку Г. Фреге, відповідає в мові певна сфера лінгвістичних операцій – "смислів", які можуть взаємозамінюватися залежно від спрямованості та змісту аргументації. Відмінність "смислу" і "значення" Г. Фреге широко застосовує у процесі розгляду системи доведень істини і хибності, відношення об'єктів і понять, висловлювань і думок. Без введення "цих понять семіотика як наука немислима", – зазначає А. Ветров.

Продовжуючи розвиток основних семантичних ідей Г. Фреге, Б. Рассел досліджує логічний статус означуючих висловлювань, що фактично виступають аргументами. Саме вони адресують висловлювання до предметів, забезпечують зв'язок мови і реальності, предметний, інформативний характер повідомлень. Недостатня база доказовості та аргументації може призвести до "гіпостазування абстрактних сутностей", до "рецидивів платонівського типу". Б. Рассел вважає, що вказані труднощі зумовлюють необхідність ретельного логічного аналізу речень і висловлювань, що означують предмет. Філософ вказує, що зовнішня мовна форма цих висловлювань може бути неадекватною щодо їх реального статусу в мові. Так, висловлювання може виглядати означуючим лише за своєю формою, а в реальності нічого не означувати. Часто ми знаємо, що певне "висловлювання означує певний предмет, але не знайомі з предметом означення. Тому інтерпретація означуючих висловлювань являє значні труднощі, якщо не буде застосована відповідна система доведень і аргументів".

Вказані труднощі, на думку філософа, нівелюються за допомогою адекватного аналізу, істотну роль в якому відіграє поняття "пропорційної" функції, схожої з реченням з перемінними, що приймають низку значень. Сутність запропонованої Б. Расселом теорії "означування" полягала в ідеї, що висловлювання, які означують, "не мають жодного значення самі по собі, а лише в складі відповідних висловлювань" .

Одним з важливих результатів своєї "теорії означення" Б. Рассел вважає те, що вона дозволяє зрозуміти всю сферу "неіснуючих сутностей" (круглий квадрат, Пегас, Гамлет), пояснюючи, що їх висловлення (вираження) щось означають, але насправді нічого не означають, як нульові класи, які не містять жодних елементів. Тому неможливо довести їх реальне існування.

Більш повний розвиток вказані ідеї отримали у відомій теорії "опису" ("дескрипції"), що є словесною характеристикою предмета за його певними ознаками, що може застосовуватися в мові замість імені даного предмета. Наприклад, замість імені "Наполеон" можна вжити опис (дескрипцію) "переможений при Ватерлоо", замість назви "Париж" – "столиця Франції" тощо. Сутність цієї теорії зводиться до розрізнення семантичних властивостей власних "імен" і "описів" (дескрипцій). Відмінність імені і опису Б. Рассел вбачає в тому, що перше наділено лише екстенціональним значенням, здатністю означувати предмет, а друге є неповною (яка не заміщає предмет повністю) інтенціональною характеристикою предмета. На основі цього мислитель робить висновок про їх "логіко-семантичну нерівноправність".

Взаємозаміна імен і описів, "змішування" їхніх логіко-семантичних функцій, як вказує Б. Рассел, часто призводять до "лінгвістичних непорозумінь". Для уникнення таких "непорозумінь" потрібно враховувати їх нетотожність. Адже імена, на відміну від дескрипцій (описів), не співвіднесені безпосередньо з дійсністю, не містять прямої вказівки на об'єкт. Дійсно, людина може розуміти смисл описуваного, але не знати, до якого об'єкта воно належить. "Дескрипції, – вказує Б. Рассел, – означують ознаки в абстракції від самих предметів і тому є “неповними символами". Об'єктом описаного виступає певний х. Отже, якщо “імена" являють конкретні об'єкти, і тому мають значення (смисли) самі по собі, не потребуючи жодного контексту", то "дескрипції мають значення (смисли – Л. К.)" лише у реченні, "висловлювані в цілому". Де скрипція, згідно з Б. Расселом, може бути "пустою" ("крилатий кінь" тощо), але цілісне речення, до якого вона входить, якщо є достатньо логічно аргументованою, може бути осмисленим. Отже, можна надати відповідні докази для істинності висловлювання, що містять певні дескрипції, не рахуючись з тим, "пусті" ці описи чи ні. Також для уникнення непорозумінь певна дескрипція "не повинна функціонувати в якості імені".

Отже, дескриптивні висловлювання разом з означеннями класів ("клас таких і таких індивідів") Б. Рассел відніс до "неповних символів". Це символи, що не мають самостійного характеру і набувають значення (смислу) лише в контексті речення (висловлювання). На основі цих міркувань, філософ запропонував метод логічного аналізу речень, згідно з яким, висловлювання, що містять "певні дескрипції та інші означуючі вирази, замінюються реченнями, до яких входять лише предикати і власні імена". "Неповні символи", у зв'язку з недостатньою аргументацією, що утворює нечітке відношення до означуваного, зникають за такого аналізу. Тому речення проаналізованої мови, для того, щоб мати гранично ясний смисл, повинні мати достатню аргументацію, на основі чого вони постають чіткими і зрозумілими.

Важливий крок у розвитку цього напряму зробив учень Б. Рассела, австрійський вчений, логік і філософ Л. Вітгенштейн. Перейнявшись успіхами формалізації, він поставив мету виробити єдину теорію "символізму", засновану на максимальній диференціації семантичних властивостей знаків і адекватній співмірності компонентів мовного мислення з елементами реальності. У цілому Л. Вітгенштейн прийняв "теорію дескрипцій" і загальну ідею "теорії логічних типів" Б. Рассела. Імена він розуміє так само, як і Б. Рассел, відмовляючи їм в значеннях ("смислах"). Імена розглядаються як пряма однозначна денотація об'єкта. Вони несуть лише функцію означення одиничних предметів. В повністю аналізованому реченні всі предметні терміни можна перевести в імена, за допомогою чого прояснити предметний зміст висловлювання. Підкреслюючи особливу семантичну роль імен, Л. Вітгенштейн протиставляє їх усім іншим мовним знакам (властивостям, відношенням, логічним константам), підкреслюючи принципово іншу семантичну природу останніх.

Л. Вітгенштейн застосовує принцип розрізнення семантичних властивостей "імені" і "опису" Б. Рассела до зіставлення "імені" і "речення" (висловлювання). Продовжуючи диференціацію мовних форм за їхніми семантичними функціями, Л. Вітгенштейн відмовляється від початково прийнятої ним ідеї іменного трактування речення і розглядає його як особливого роду опис – опис факту. Опис фактів у реченнях вчений вважає основною функцією мови в мові: "ми створюємо для себе картини фактів"; "картина – модель дійсності". Мовна картина є зображенням і в якості такого вона повинна мати щось спільне із зображуваним. Але в чому може полягати це спільне? Його начебто немає: мовні знаки не схожі на факти і не постають їх образами. Вихід із цієї проблемної ситуації Л. Вітгенштейн знаходить в доказі того, що "мова і світ фактів" мають один і той же "логічний лад".

Звертаючись до проблеми "смислу", Л. Вітгенштейн доводить, що він забезпечується не просто перерахуванням значень слів, які входять в нього, а поєднанням термінів речення за визначеним правилом. Отже, "таїна" утворення смислу прихована в тому внутрішньому зв'язку, у який вступають слова в структурі речення, тобто в логіко-синтаксичній формі речення. На основі цього ми також можемо аргументувати достовірність або істинність знання. "Що означає: істинність речення достовірна? – запитує філософ, і відповідає – словом "достовірний” ми виражаємо повну переконаність, відсутність будь-яких сумнівів і тим самим прагнемо переконати інших. Це суб'єктивна достовірність. А коли можна говорити про об'єктивну достовірність? – Коли помилка неможлива"”'.

Істинність або хибність того чи іншого висловлювання (речення) зумовлена нашими "мовними іграми". Мова – це гра, а значення слова – його вживання. "Те, що ми називаємо “помилкою”, відіграє цілком конкретну роль в наших мовних іграх, як і те, що ми вважаємо надійним аргументом. Безглуздими були б слова, що ми розглядаємо щось як надійне свідчення, оскільки воно безумовно істинне". Насправді, спочатку ми повинні визначити роль аргументів "за" і "проти" того чи іншого висловлювання чи положення.

Досягнення достовірного знання передбачає рух за правилами користування аргументами. Рух за правилами – це те саме, що виконувати команду: з часом утворюється звичка підкорятися. Вчиняти згідно з правилами, вступати в спілкування, віддавати накази, зіграти партію в шахи – все це суть звички (звичаї, інститути). Правила, що утворюються в результаті тренувань є соціальними за своїм характером. У тому смислі, в якому існують процеси, що характерні для розуміння, розуміння не є психічним процесом. Образ, який тримав думку в певній формі, пов'язаний з фактом, що ментальний світ наповнений "привидами", тобто філософськими проблемами, вирішення яких приходить через проникнення непорозуміння в спосіб дії нашої мови (всупереч "могутній тенденції"). "Проблеми вирішуються не в процесі народження нового досвіду, – вказував Л. Вітгенштейн, – а скоріше тоді, коли засвоюється і впорядковується давно відоме. Філософія – боротьба проти чаклунських чар нашого інтелекту через мову... Філософські проблеми виникають, коли мова відпочиває. Вирішення – в аналізі. Філософів, які використовують слова “знання”, “буття”, “об'єкт”, "Я”, “пропозиція”, "ім'я” в прагненні вловити сутність речі, потрібно постійно запитувати: чи було дане слово коли-небудь ефективно використане в мові, яка вважається батьківщиною цього слова?"

Продовжуючи доведення своєї думки стосовно "мови як гри", Л. Вітгенштейн зазначає, що зі світом фактів має справу лише природознавство (цінності не можуть бути фактами). Філософія не стикається з фактами і, таким чином, не може бути подана у формі висловлювань, положень, що володіють істинним значенням. Філософія – це не наука, не теорія або вчення, а діяльність, присвячена логічному проясненню мови. Вона готує матеріал для природознавства і логіки. "Результат філософії не "філософські висловлювання, а досягнута ясність висловлювань і положень". Отже, на основі визначеної таким чином філософії, ми повинні зрозуміти, що вирази "бути істинним" або "бути хибним" належать до висловлювання смислів (значень), тобто до "мовної гри". "Кожне висловлювання є, по суті, істинно-хибним. Щоб зрозуміти це, ми повинні точно знати: коли воно істинне, а коли хибне. Отже, висловлювання має два полюси відповідно до його істинності та хибності. І це називається смислом висловлювання". Однак для того, щоб довести істинність або хибність певного, конкретного положення, потрібні аргументи, "в якому випадку я називаю висловлювання "р” істинним і тоді визначаю його смисл".

Мовна гра, зокрема в деномінацію, є не первинною, головною. Навіть коли я вказую на річ або людину, називаючи її на ім'я: "це Марія", "це червоне", – мій співрозмовник позбавлений визначеності відносно якісних властивостей вказаних об'єктів. Повідомляючи, що кожне слово цієї мови щось означає, ми нічого не повідомляємо по суті. Вважається, що навчання мові полягає в найменуванні предметів: людей, форм, квітів, хворобливих станів, настроїв, чисел тощо. Назвати їх – це процес рівнозначний прикріпленню "ярлика до речі". Можна сказати, що так ми готуємося до вживання слів. Але до чого ми готуємося? "Ми називаємо речі і потім можемо про них говорити, розмовляючи, можемо посилатися на них... У той час як способи діяльності з нашими ви оновлюваннями різноманітні".

Мовних ігор нескінченно багато, про що говорить множинність філософських позицій, ідей, пропозицій, думок тощо. Множинність не є чимось фіксованим, даним раз і назавжди. Одні ігри (слова) народжуються, інші, старіючи, втрачають смисли і зникають. Саме слово "гра" вказує на факт, що мова, говоріння, висловлювання, співбесіда, будучи типом індивідуальної та соціальної активності, становлять частину життя. Поняття "мовної гри" введено не для "регламентації мови", а як вказівка на її альтернативні функції, що через схожість та відмінність описують і показують використання слів в контексті життя, інститутів і людської поведінки. Наскільки це використання буде відповідним ситуації, наскільки воно буде умовою доведення істинності чи хибності, залежить від можливості застосування відносно нього аргументів "за" і "проти".

У цьому контексті необхідно звернути увагу на проблему "смислу висловлювання", проголошену Л. Вітгенштейном у "Логіко-філософському трактаті". Для низки досліджень з логіки, логічної семантики, логіки науки, де одиницею аналізу знання постає саме висловлювання, така постановка питання мала певні підстави, зокрема для уточнення розуміння поняття "мовна гра". Під "висловлюванням" (реченням) у логіці методології науки розуміють наративне речення, що повідомляє певну думку. Знання розглядається як впорядкована система положень, речень і висловлювань. При цьому логіку цікавлять не "лінгвістичні варіації" речення, а "його смисл або варіант різних способів висловлювання однієї і тієї ж думки, причому не той чи інший конкретний смисл, а логічні правша побудови осмислених висловлювань".

Актуальність цієї проблеми визначалася необхідністю знайти– в зв'язку з аналізом логічних і семантичних парадоксів – строгі критерії відмінності "осмислених" і "безглуздих" висловлювань. Увагу в "Логіко-філософському трактаті" зосереджено на пошуку формальних критеріїв не "мовної гри", а науково-осмисленої мови. "Логіка, – писав Л. Вітгенштейн, – повинна потурбуватися про себе, повинні бути визначені синтаксичні правила, які виключають “безглуздість”". Таке розрізнення відіграло важливу роль і у формуванні його теорії "смислу пропозиції". Л. Вітгенштейн також розрізняє "хибність" і "безглуздість": речення, яке означує комплекс, стає "не безглуздим, якщо комплекс не існує, а просто хибним".

Істинність (хибність, заблудження) і смисл (відсутність смислу) виступають у Л. Вітгенштейна як різні типи відношення висловлювань і реальності. Наявність смислу є необхідною і вихідною логічною характеристикою речення. Щоб бути істинним або хибним, речення (положення) насамперед повинно мати смисл. Аргументуючи істинність чи хибність певного речення, ми вже повинні розуміти, що доводимо і аргуменіуємо, тобто "розуміємо смисл речення". Істинність або хибність визначається вже як збігання (незбігання) смислу речення і відповідної реальної ситуації. Безглуздим проголошується таке речення (висловлювання), у якому не можна довести існування жодного смислу, його не можна співвіднести з жодною ситуацією, воно є ні істинним, ні хибним.

Логічний аналіз мови в працях Л. Вітгенштейна (як і в його попередників – Г. Фреге і Б. Рассела) підтвердив, що певні поєднання слів у реченнях, будучи на перший погляд лексично і синтаксично правильними, все ж позбавлені смислу з логічних причин, унаслідок явного порушення логічних правил аргументації осмисленості речень. Таким чином, утворилася можливість заміни попередніх суто інтуїтивних, психологічних критеріїв, які виявилися явно недостатніми, на строго логічні їх дослідження. У такій ситуації узагальнено окреслився логічний аспект проблеми смислу, оскільки мова зайшла про логічні характеристики осмисленості, що підлягають строгому аналізу. Тут зосереджено зусилля Л. Вітгениїтейна як логіка, який зрозумів, що всередині речення всі слова і висловлювання підлягають "логічним правилам аргументованої побудови осмислених речень, порушення яких приводить до втрати смисла".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Система доказовості в аналітичній філософії“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії
  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово