Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Саме інтелект, як підкреслює П. Жільбер, здатен прийняти і осмислити формулу, запропоновану Ансельмом. Він же здатен визначити зв'язок мислення з трансцендентною реальністю. Спираючись на приклад з реальною і видуманою картиною, П. Жільбер вказує: кожна мисляча людина знає, що вона у своєму розумінні здатна визнати наявність речей мислимих і реальних. Це знання випливає з формальних визначень. але осягається безпосереднім інтелектуальним актом. Таким чином, для мислення є знайомою відмінність між концептуальним мисленням, де об'єктом може бути пуста абстрактна форма, та інтелектуальним зверненням до реальності, що вбачається крізь понятійні межі. Оскільки людина здатна осягнути цю відмінність, то це означає, що мисленню відома різниця між тим, що мислиться лише в ній, і тим, що реально, тобто перевершує її. Разом із цим мислення "знає", що здатне до подолання обмеженості своєї логічної форми, здатне до виходу до чогось, що не є самим мисленням, і що ця реальність є більшою за те, що підлегле самому мисленню та існує лише в розумінні. Таким чином, мисленню "доступне те, що не є іманентним самому мисленню, тобто йому доступна трансцендентність", – зазначає Д Н. Дроздова.

У цій ситуації ключовим моментом є прийняття мисленням у ролі способу існування трансцендентності. Акт мислення не породжує сам себе, а відповідає акту реальності, що передує мисленню. При цьому заглиблення мислення в те, більше чого не можна помислити, є умовою його власної діяльності: рух духу до того, що його перевершує, відповідає акту, поза яким мислення стає абсурдним. Формула Ансельма описує екстатичний характер духовного руху: дух (мислення) спрямовується до того, що його перевершує, але перевершує не лише його, але і кожний конкретний зміст мислення і того, що мислиться. Аргумент Ансельма стає в такому разі "не поняттям, а нормою для мислення".

У формальній інтерпретації міркування Ансельма про діяльність мислення поступаються місцем міркуванню про його зміст і норму. Однак прочитання цієї проблеми у контексті рефлексивної філософії надає важливе значення здатності мислення "визнати" і "усвідомити" свою трансцендентність. Трансцендентна реальність, Божественний абсолют, до якого звернено духовний динамізм, відходить в "тінь" і стає лише умовою мисленнєвої діяльності, яка стверджує свою цінність та окремішність.

Однак на цьому етапі не завершується розгляд онтологічного аргументу Ансельма. На особливу увагу заслуговує його формалізація, здійснена філософами із Стенфорда П. Оппенгеймером і Е. Залтою. Для формалізації аргументу автори використовують модифіковану мову класичної логіки предикатів першого порядку з рівністю та дескрипціями. У реконструкції доказу використовуються аксіоми і правила виведення класичної логіки висловлювань і класичної логіки предикатів першого порядку, а також декілька додаткових висловлювань.

Одна із головних особливостей логічних та онтологічних побудов Е. Залти, на основі якої вибудовується його аксіоматична метафізика, відома як "теорія абстрактних об'єктів". За допомогою відмінності між буттям та існуванням, а також двох способів предикації властивостей суб'єктам, Е. Залта досить творчо демонструє здатність концептуалізувати і систематизувати такі об'єкти, як: платонівські "ідеї", лейбніцівські "монади", фрегівські "смисли", "імовірні світи", "математичні об'єкти" та інші сутності. Щоправда, фізична реальність, до якої апелює Е. Залта, не є чимось строго визначеним. Неможливість належності до фізичної реальності розглядається автором теорії абстрактних об'єктів у якості "фундаментальної властивості всіх абстрактних об'єктів".

Автори реконструкції онтологічного аргументу вказують на два різних модуси існування, які використовуються Ансельмом: існування "в розумі" та існування "в реальності", причому "ступінь існування" об'єктів, існуючих у реальності, вищий. Хоча сам Ансельм використовує терміни "є" та "існує", дотримуючись строгих правил вживання, онтологічний статус об'єктів у нього визначають конструкції (логічні схеми) "у розумі" і "у дійсності". У процесі формалізації висловлювань, які становлять міркування Ансельма, існування "в розумі" замінюється "квантором існування", а існування "в дійсності" – "предикатом існування".

"Теорія абстрактних об'єктів", у межах якої здійснюється корекція первісної реконструкції онтологічного аргументу, передбачає прийняття двох способів предикації властивостей об'єкта. Е. Залта постулює, що об'єкти можуть екземпліфікувати або кодувати властивості. Екземпліфікація властива і для ординарних, і для абстрактних об'єктів, а от кодувати властивості можуть лише абстрактні об'єкти. Ординарні об'єкти з необхідністю не кодують властивості. Використовуючи цю властивість теорії абстрактних об'єктів, можна говорити про те, що в отологічному аргументі зміст дескрипції "те, більше чого неможливо нічого помислити", не може екземпліфікувати властивість "знаходиться в розумі", але може лише кодувати його, оскільки є інгенціональним, отже, і абстрактним об'єктом. Таким чином, висновок Ансельма про екземпліфікації об'єктом властивостей, описаних у дескрипції "те, більше чого неможливо нічого помислити", не може бути логічно правильним. Отже, посилка онтологічного аргументу не є істинною, і та теза, яку намагається обґрунтувати Ансельм, обґрунтованою вважатися не може. Однак, модифікувавши первісну реконструкцію міркування Ансельма, можна "намагатися прийти до істинності посилок і отримати істинний висновок".

Таким чином, у процесі використання формалізації, заснованої на "теорії абстрактних об'єктів", висновком онтологічного аргументу є висловлювання (положення) про те, що Бог наділяється властивістю існування рівно настільки, наскільки і Шерлок Холмс, і невидимий "рожевий єдиноріг", і "князь світу цього", і пуста множинність, або найбільше "просте" число. Незважаючи на те, що така версія онтологічного аргументу є не лише правильним міркуванням, але й достатньою мірою обґрунтовує висновок, сам висновок принципово відрізняється від того, до якого намагався прийти Ансельм. Постає питання про цілі Е. Залти і П. Оппенгеймера у процесі використання даної формалізації. Можливо, вони хотіли продемонструвати, що за уточнення способу предикації властивостей інтенціональних об'єктів (замінюючи екземпліфікацію кодуванням), самі об'єкти змінюють свій онтологічний статус. Однак більш очевидним підсумком можна назвати невідповідність цілей Ансельма подібній формалізації. Формалізація онтологічного аргументу за допомогою теорії абстрактних об'єктів не постає формалізацією саме онтологічного аргументу, оскільки цінність міркування Ансельма полягає насамперед у виведенні існування Бога з можливості володіння мисленням про Нього. У цьому значенні версія реконструкції Е. Залти і П. Оппенгеймера онтологічного аргументу значно сильніше наближається до "адекватної формалізації міркування".

Пізніша версія реконструкції Е. Залти і П. Оппенгеймера в якості сучасної критики міркувань Ансельма проводиться з використанням некласичних формальних засобів. Сама формалізація з двома формами предикації показує неможливість слідування висновку ансельмівського міркування з його посилок. Однак такий підхід викликає певні питання, оскільки усім зрозуміло, що коли істотним чином поміняти посилки в міркуванні, то висновок також може змінитися. Остання формалізація онтологічного аргументу являє собою прекрасний приклад застосування "теорії абстрактних об'єктів" до аналізу класичних філософських проблем. У цьому конкретному випадку такий підхід демонструє можливість зміни смислів висловлювань природної мови за їх прояснення і формалізація на основі певних метафізичних теорій.

Як показало дослідження, аргументація стосується всіх сфер соціального буття людини. У контексті економічних пріоритетів сучасної цивілізації особливий інтерес викликає запропонований німецьким філософом П. Козловскі аргумент на користь існування Бога з позиції етичної економіки, що є своєрідним розвитком аргументу Ансельма. На думку мислителя, ідея Бога і божественної відплати забезпечує довготермінові переваги економічної поведінки. Оскільки питання про вигідний результат моральної дії для "дійової особи" залишається відкритим, то це забезпечення є умовою довіри у соціальній координації. "Етичний економічний аргумент, констатує філософ, конвертують в аргумент існування Бога як гаранта етичної та економічної координації". Цей аргумент зумовлює і водночас постулює раціональність.

Сутність етично-економічного аргументу зумовлена існуванням розриву між моральністю та вигодою. Цей розрив можна подолати лише завдяки ідеї "божественної відплати", яка переконує, що моральна дія буде вигідною, а дійова особа буде зацікавлена в ній у довготерміновій перспективі через "трансцендентну відплату", незалежну від поведінки інших. Етична мотивація "наражається на небезпеку, якщо існує невпевненість стосовно дотримання моральних правил іншими".

Через ці обставини вказана невпевненість потребує корекції, яка складається з декількох етапів. По-перше, схильність порушувати правила для отримання власної вигоди коректує етичне правило універсалізації (хоча не випливає строге його дотримання). По-друге, недостатність універсалізації компенсує релігія з її ідеєю "трансцендентної відплати". По-третє, економічний та етичний аргументи на користь існування Бога потребують узгодження власного інтересу та моральної мотивації через віру в Бога та "божественну відплату". Останнє постає суто "етично-економічним аргументом", оскільки він (аргумент) постулює існування Бога не лише з позицій моралі, а має також економічний і соціальний вплив. По-четверте, без ідеї "трансцендентної відплати" дотримання етичного та економічного правила не дає впевненості стосовно ефекту для індивідуального інтересу. По-п'яте, етичний та економічний аргументи на користь існування Бога випливають із ситуації зміцнення етичної та економічної координації фактом існування Бога і "трансцендентної відплати", – доводить П. Козловскі.

Потрібно враховувати, що етичний аргумент на користь існування Бога має противаги з боку раціональності, якщо розуміти її лише як максимізацію власної користі та сподівання на вигоду. Таким чином, індивіди розуміють як зв'язок етичної та економічної мотивації, дотримання правил, довіри, надійності, лояльності та віри в дотримання принципів моральності іншими, так і економічну вигоду від дотримання правил і принципів як умову соціальної та економічної координації та зменшення трансакційних витрат. Водночас індивіди розуміють вигоду бути не моральним (аморальним), а скористатися ситуацією для отримання економічної вигоди. Також вони розуміють існуюче напруження між суспільною моральністю та власним інтересом.

Як зазначає П. Козловскі, на факт даного "напруження" індивіди можуть реагувати трьома способами, використовуючи три різні моделі поведінки. По-перше, індивіди можуть дотримуватися моральних правил без врахування будь-яких умов. Вони розглядають спільний етичний та економічний інтерес стосовно моральної поведінки як індивідуальний мотив власної поведінки. Індивіди залучають спільний (суспільний) інтерес до власного інтересу, дотримуючись таким чином моральних правил без огляду на реакцію інших. По-друге, людина може поводитися певним чином з огляду на конкретні умови. Вони готові дотримуватися етичних принципів, якщо інші також їх дотримуються, але одразу їх порушують, якщо втрачається контроль з боку інших чи з'являється можливість отримати вигоду. Утримання від обману відбувається за умови, що інші вчинять так само, а договірні зобов'язання виконуються за умові їх виконання іншими фірмами. По-третє, визнання індивідом позитивності ситуації, якщо всі (разом з ним) дотримуються моральних правил і моральної відповідальності. Однак для себе індивід може робити виняток і почати обманювати. В економічній діяльності це призводить до порушення договірних зобов'язань.

У результаті аналізу кожного з трьох різних способів моральної поведінки, П. Козловскі робить висновок, що третій випадок дилеми і другий випадок парадоксу ситуації не є стабільними. Перший випадок "чистої моральності" без огляду на поведінку інших скоріше за все є малоймовірним, оскільки вимагає від індивіда забагато зусиль, зокрема "морального героїзму", оскільки передбачає ігнорування індивідом власного інтересу. Якщо логічно припустити прийняття цінностей та існування позитивних підстав для моральної дії, які були б суто іманентними етиці на прикладі "чистої поваги до закону", проте шанс того, що індивіди віддадуть перевагу дотриманню "чистої" етики, а не врахуванню дій інших і вибору етичної максими залежно від поведінки інших, відносно невеликий. Мотивація через повагу до морального принципу призведе до "браку етики".

Однак недостатність, або "брак етики", потребує компенсації. З токи зору І. Канта, цю проблему можна розв'язати за допомогою постулатів "практичного розуму", якими є "Бог, свобода і безсмертя душі". Вони відновлюють довіру до значущості моральної поведінки, гармонії між моральністю та вигодою. Люди будуть прагнути до стану морального універсалізму, якщо будуть не впевнені щодо поведінкових преференцій інших та їхньої актуальної поведінки. Вони будуть готові діяти більш морально, якщо діятимуть під впливом релігійної віри в балансі моральності та щастя для безсмертної душі. "Кожній людині, – вказує І. Кант, – притаманна її природі властивість ніколи не задовольнятися своїм тимчасовим буттям (як недостатнім для всього призначення людини) неминуче пробуджує надію на загробне життя". Це означає віру в Бога.

Отже, постулати Бога, свободи і безсмертя душі становлять основу релігійної віри, що трансформує "брак етики" у довіру до її ефективності, а емпіричну непевність "парадокса ізоляції" – у віру й переконання, що бути моральним вигідно. Впевненості та довіри у моральній поведінці досягають насамперед на релігійному ґрунті моральності, а не за рахунок лише суто етичних принципів. Релігія запевняє людину в тому, що моральність збігається зі щастям. Релігія є вірою в Бога, що дає індивіду гарантію ухвалення етичного рішення, навіть якщо він не впевнений щодо поведінки інших у ситуації ізоляції чи дилеми вибору. Цей аргумент випливає з індивідуальної моральної відповідальності, а не із соціальної відповідальності колективу, адже етика – це засіб самоконтролю, а не соціального контролю. Для процесу індивідуального ухвалення рішення важливо сподіватися на те, що "етичні правила мають бути істинними для життя, а релігійна віра сприятиме індивідуальному та спільному благу".

У своїй ранній роботі "Суспільство і держава: неминучий дуалізм" П. Козловскі зазначає, що в межах розподілу церкви і держави інституціоналізуються відмінності між державним та природним правом, правом і мораллю. Тут роздвоєння індивіда як громадянина і людини переростає в роздвоєність його існування як громадянина і християнина. Відчуження при цьому водночас і зростає, і долається. Людина стає громадянином одразу двох світів: один світ – церква, що репрезентує внутрішню єдність і гармонію індивідуального життя; другий світ – держава, що є втіленням розірваності та примусовості людського існування. У дійсному світі розрив між моральністю і блаженством є нездоланним, але в Божественному одкровенні святість Божественної справедливості явлена світу. Отже, церква має претендувати на статус "істинної" спільності, "братської" єдності та "держави доброчинності". Церкві протистоїть держава як сфера, де висуваються не моральні, а лише правові обов'язки. "Право держави- це право розколотого і зруйнованого світу, воно гарантує виживання і лише виживання людини... Моральність і доброчинність живуть в церкві – хранителі Божественного права".

Дуалізм держави і церкви мав вплив на політичну історію Європи та її політичні теорії. Дійсно, без організаційного і правового суверенітету в питаннях віри трансцендентність християнства мала б своїм наслідком його політичну та соціальну індиферентність. Справа полягає в тому, що християнство як релігія здобуло свою практично-функціональну спрямованість через державу. Ця диференціація релігії та політики, що "знімає" всіляке опосередкування між "земним" і "небесним" вимірами політики, і даруючи ці функції релігії, все ж передбачає власне політичну відповідальність. На теоретичному рівні справедливим є висловлювання X. Блюменберга, яке наводить П. Козловскі: "Земного не існувало, поки не існувало неземного; щось, на існування чого не претендує поцейбічний світ, ставиться ним під сумнів, що з точки зору логіки водночас дає можливість ствердитися цьому світу як такому". Саме це розрізнення світського і трансцендентного вимагає опосередкування інститутами, що і надає йому соціальну значущість. У християнстві це протиставлення набуло радикальності та стало дієвим у межах існування двох самостійних інститутів: церкви і держави. Конститутивне значення цього розподілу зумовлено тим, що церква піднімається до претензій на безумовну істину завдяки своєму божественному походженню.

Для ствердження морального авторитету християнства важливе значення мало вчення про "триєдність". Ідея "триєдності" обґрунтовує існування церкви у ролі соціального інституту та образу святості. Христологічний догмат про єдиносутність Бога-Сина і Бога-Отця доповнюється вченням про третю Божественну іпостась – Святого Духа. Церква стає інститутом, який управляється Святим Духом. Вона є легітимним спадкоємцем апостолів в інтерпретації Святого Письма. Подвійний характер церкви як "церкви культу" і "церкви духу" зростає із властивої їй свободи духу і обов'язків правоспадкоємниці апостольства. Своєрідність католицької церкви як духовної та правової, "внутрішньої" та "зовнішньої" організації, "теологічно обґрунтована аргументами вчення про триєдність". В ідеї церкви, як спадкоємниці духу і справи апостольства, втілюються її претензії на легітимне панування, владу і моральну істину в останній інстанції.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика
  • Заключне слово