Ментальний експеримент радикального перекладу показує, що суть перекладу полягає не у співставленні сигніфікатів (смислів, або конотатів) і слів з речами (як у випадку з міфом про галерею). Смисли є поведінковими позиціями. Так, філософ висуває положення: "Немає нічого в смислі, чого б не було в поведінці". Крах об'єктивістської та менталістської семантики означає неможливість апеляції до абсолютних критеріїв для встановлення однозначності перекладу. Правила перекладу є невизначеними, а така невизначеність принципового характеру. Вони релятивні відносно тотальності перевірених і неперевірених диспозицій. Від цієї невизначеності можна позбутися лише завдяки вільному вибору, в т. ч. і "несвідомого, і за допомогою аналітичних гіпотез перекладу". Таким чином, невизначеність не означає неможливості перекладу, оскільки це скоріше принципове питання "втечі" від конотатів і "міфу про галерею".
Аналіз показує, що міркування В. Куайна про "радикальний переклад" (переклад з мови, до цього часу невідомої) враховує вербальну поведінку, невербальні стимули, зорове подразнення, стимульні значення, ситуативні речення, а також метод аналітичних гіпотез як "спосіб катапультуватися в аборигенну мову, отримавши імпульс від рідної мови" . Ця обставина зобов'язує нас відмовитися від впевненості у визначеності. В контексті біхевіористського підходу можна спостерігати, що з поняттям "смисл" пов'язана значна кількість випадків, які демонструють його невизначеність. Вона розповсюджується на всю смислову сферу. На цьому і заснований аргумент В. Куайна про "невизначеність перекладу". Його точка зору, що найкращий метод перекладу – "співставлення речень туземної мови і пов'язаних з нею англійських речень, згідно з відповідним випадкам вживання", – все ж таки не дозволить нам позбутися невизначеності. Причиною цього є холістська природа смислу: завжди можна припустити, що можливе інше або навіть інші правила для перекладу, які також будуть цілком узгоджені з поведінкою, яка спостерігається.
Необхідно враховувати, що ці особливості перекладу мають значення і для виявлення мовної невизначеності у пізнанні, де вона здійснює вплив на отримання і обґрунтування істинного знання. Справа полягає в тому, що у пізнанні ми маємо стикаємось з об'єктами-текстами, в яких відбувається постійна зміна мов як "мовних ігор", що вимагає "перекладу", хоча і не такого фундаментального, як під час перекладу з однієї природної мови на іншу, але яка зберігає ті чи інші загальні принципи. Тому із міркувань про переклад можна зробити загальні епістемологічні висновки, які приймають до уваги як "первинну" (об'єктну) мову, так і метамову, що має справу з "описанням опису", тобто з текстом як таким. Під час переосмислення "умов можливості" пізнання з опорою на ідеї герменевтики, прагматизму і філософії мови усвідомлюється значущість досвіду перекладу-інтерпретації, насамперед, тому що у такому разі реалізується принципово інший підхід до суб'єкта пізнання. Виникає "можливість зрозуміти і показати, як здійснюється пізнання, що обійняте мовою і невіддільне від неї у взаємодії з іншими суб'єктами"
Для підсилення своєї аргументації В. Куайн робить власну позицію ще більш провокаційною, стверджуючи і демонструючи, що ситуація "радикального перекладу" існує завжди, тому неосяжність референції існує у власній мові (розмові) завжди. Наше "внутрішнє правило" перекладу є "гомофонічним": ми ототожнюємо потік фонем, які виговорюємо самі, зі схожими "фонічними" потоками, які вимовляють інші люди. Усі користуються "принципом довіри", витлумачуючи "час від часу слова сусіда гетерофонічно, якщо це робить його промову в нашому сприйнятті менш абсурдною".
Така ситуація, як зазначає Π. Т. Мані кас, виявляється ще більш складною, оскільки "незбагненність референції не постає незбагненністю факту: факту не існує. Однак, якщо факту не існує, то можна стверджувати, що незбагненність референції починається ще раніше, ніж випадок з сусідом; ми можемо побачити її і у випадку з самим собою".
Повертаючись до наведеного прикладу, варто зазначити, що неможливо сказати, скільки усталених виразів необхідно для співставлення слів туземця з нашими термінами. Безглуздо запитувати в абсолютному смислі про те, чи вказують такі терміни як "кролик" або "частина кролика" насправді "на кроликів або частини кроликів"... Про це "ми можемо запитувати лише відносно певної фонової мови".
Ще менш шансів для їх ототожнення з нашими "інструментами" предметних співставлень: артикулами, займенниками, формами однини і множини, типами поєднувальних сполучників, предикатами тотожності тощо. Елементи мовного апарату є взаємопов'язаними, і навіть саме поняття терміну релятивне відносно нашої культури, тому наша інтерпретація фонетичних і поведінкових стимулів туземця може стати неприродною і довільною. На думку В. Куайна, немає сумніву, що конкуруючі системи аналітичних гіпотез можуть бути адаптовані як до "тотальності вербальної поведінки, так і до тотальності диспозицій вербальної поведінки так, щоб специфікувати переклади численних і часто незіставних висловлювань, які вислизають від незалежного контролю".
Разом із тим В. Куайн усвідомлює, що таке положення загрожує регресом, причому нескінченним регресом. Через це він висуває практичний аргумент, згідно з яким, виникає впевненість, що регрес може бути зупинений у межах нашої власної мови "за допомогою мовчазної згоди в межах мови, яка використовується, і прийняття слів з їх номінальними значеннями (at face value)".
Із позицій філософського підходу такий результат постає незадовільним, або невтішним. У своїх пізніх працях В. Куайн намагається знайти нові аргументи для вирішення цієї проблеми. Для цього він ставить залежність перекладу від певних обставин, і у праці "Пошук істини" вказує: "Відносність зникне, якщо керуватись під час перекладу ми будемо трансформацією тотожності (де терміни складені попарно з самими собою), і, таким чином, почнемо розглядати власну мову в її номінальному значенні".
Приймаючи аргументацію В. Куайна, американський філософ Б. Страуд вважає, що ми можемо прийняти те, що "не існує внутрішнього "музею смислів", що носії мови володіють знанням, яке дозволяє їм адекватно реагувати на висловлювання інших, а також те, що єдиним свідченням цьому є поведінка. При цьому мислитель висуває власний аргумент, згідно з яким, такий біхевіоризм "повинен бути описаний з використанням інтенсіональних термінів, наприклад, “говорить, що р”, "вважає, що р" і т. д.". Речення, які містять ці терміни, поводять себе інтенсіонально, тобто вони не задовольняють, не відповідають умові. У відомому прикладі "Том вважає, що Цицерон викриває Катіліну", при заміні "Цицерона" на "Туллія" (що означають одну і ту ж людину) істинний смисл загального судження не зберігається, оскільки Том може не знати або не вважати, що ці терміни означають одну і ту ж людину.
Особливо яскраво розкривається система аргументації В. Куайна у критичному аналізі ним догматики емпіризму. Його робота "Дві догми емпіризму" є однією із найпоказовіших для постпозитивізму і філософії науки в цілому. Перша догма емпіризму полягає в "дискримінації", що застосовується під час оцінки аналітичних істин стосовно смислу термінів, а не фактичних даних, і синтетичних істин, заснованих на фактичних даних. Така догма, що поділяється "віденськими неопозитивістами", має витоки зі здійсненого І. Кантом поділу істин на "аналітичні" та "синтетичні", запропонованої Г. Лейбніцом демаркації між "істинами розуму" та "істинами факту", а також юмівського розведення ідей, з одного боку, і фактичних даних з іншого.
Вище зазначалося, що відмінність аналітичного і синтетичного (істин, суджень) займала визначальне місце у концепції "логічного емпіризму" (відомого також як "логічний позитивізм"), оскільки вона дозволяла сучасному емпіризму відмовитися від використання поняття "необхідності" відносно природи і вживати його лише відносно мови. Істинність аналітичних суджень, за винятком тих, які були формально істинними завдяки своїй формі (наприклад, р або не-р), зумовлювалася загальністю смислів термінів, що в них входили. При цьому смисл поняття (або зміст) строго відокремлюється від його об'єму (референції), що визначається як "клас усіх сутностей, відносно яких певний загальний термін є істинним".
Прагнучи вирішити цю проблему, В. Куайн вважає, що твердження, які називаються аналітичними, потрібно розділити на два класи. Перший клас утворюють логічні істини. Наприклад, судження: "ніхто з неодружених чоловіків не одружений" залишиться істинним за будь-якої інтерпретації його складових термінів (якщо замінити, наприклад, слова "людина" і "одружений" термінами "кіт" і "чорний"), якщо лише це не логічні зв'язки типу: "жоден", "ні", "якщо ... то", "і" тощо. Його істинність залежить не від фактичної ситуації і не від смислу термінів, а лише від його логічної форми. Через це "оперувати аналітичними судженнями не складно".
Однак ситуація змінюється, якщо ми проаналізуємо обґрунтований В. Куайном другий клас аналітичних суджень. Наприклад, щоб засвідчити судження: "Жоден холостий не одружений" як аналітичне, потрібно показати "синонімію" тобто рівність значень термінів "холостий" і "неодружений". У цьому аспекті В. Куайн зазначає, що поняття "сигніфікат" не те ж саме, що поняття "денотат". Наведений у свій час приклад Г. Фреге ілюструє, що поняття "вечірня зірка" і "вранішня зірка" означають одну і ту ж саму річ за усієї неспівмірності смислів. Говорячи про "істоту з серцем" та "істоту з нирками", ми, можливо, "маємо на увазі один просторовий об'єкт, але робимо акцент на зовсім різні смисли".
Таким чином, поняття аналітичності вимагає чіткого розуміння того, що таке "синонімія", або володіння загальним смислом. Проте В. Куайн стверджує, що такого розуміння у нас немає. Мислитель аргументує можливості інших способів вирішення цієї проблеми (наприклад, пояснення синонімії через визначення). Однак стає зрозуміло, що визначення саме зумовлено синонімією, лише за винятком випадків постулювання смислів, коли ми говоримо: будемо вважати, що F означає С1. Схожі труднощі виникають за спроби пояснення синонімії через взаємозамінюваність термінів salva veritate (тобто без зміни істинного значення речення). Якщо ми стверджуємо: "необхідно (закономірно – Л. К.). що всі неодружені і тільки вони є неодруженими мужчинами", то ми розглядаємо нашу найбільш важливу проблему як заздалегідь вирішену, оскільки передбачається, що термін "необхідно" застосовується лише до аналітичних тверджень. Якщо в нашій мові немає таких модальних термінів як "необхідно" (а також усіх інших термінів, які не узгоджуються з принципом екстенсіональності), то взаємозамінюваність може "гарантувати лише екстенсіональну еквівалентність, тобто збереження істинного смислу, але вона не може зумовити когнітивну синонімію, тобто загальність смислу".
Подібним чином ми можемо взяти семантичні правила для штучної мови і зробити потрібні висловлювання в ній аналітичними. Однак, на жаль, це не розкриє природи аналітичності. "Ми розуміємо, яким висловлюванням правила приписують аналітичність, але не розуміємо, що саме ці правила їм приписують", – висловлював свій наступний аргументі. Куайн.
У прагненні знайти "ключ" до характеристик "синонімії" для прояснення аналітичності суджень другого класу можна прийняти "лексикографічне формування", взяте із словника. Лексикографія – це емпірична наука, і якщо вона ототожнює "холостого" з "неодруженим чоловіком", то лише завдяки вірі в синонімічний зв'язок цих двох лінгвістичних форм. Однак передбачувана синонімія повинна бути доведена і уточнена лінгвістичними способами використання. Якщо дефініція не являє собою лексикографічної реєстрації синонімії, то її не можна використовувати в якості обґрунтування. Те саме можна сказати і про експлікативні дефініції, мета яких – виявити "очищений" смисл. Така експлікація, навіть якщо вона не зовсім проста і очищена, все ж засновується на інших, попередніх синоніміях. Звісно існують "чисті" дефініції, експліційні конвенції, які "вводять нові символи для скорочення", однак у всіх інших випадках дефініція спирається на синомію, замість того, щоб пояснити її.
Таким чином, поняття "синонімії" і "аналітичності" не вдається визначити належно і переконливо. У результаті все, що a priori здається зрозумілим, насправді не є очевидним, і між аналітичними та синтетичними судженнями не існує чітко визначеної демаркаційної лінії. Якщо ж визнавати її існування, то це означає підтримувати позаемпіричну догму емпіриків, що постає метафізичним моментом віри. Варто зазначити, що саме проти догми емпіризму і вибудовує свою аргументацію В. Куайн.
Можливо, відповіді на питання про те, чим постає смисл, потрібно шукати в другій догмі, визначеній В. Куайном. Вона являє собою редукціонізм: переконання, що кожне значуще висловлювання еквівалентне певній логічній конструкції з термінів, що вказують на безпосередній досвід. Ця догма стверджує, що "кожне осмислене судження може переводитися в судження (істинне або хибне) про безпосередній досвід". У такому формулюванні радикальний редукціонізм прирівнюється до теорії "верифікації", згідно з якою, смисл судження полягає в методі, за допомогою якого ми щось стверджуємо або заперечуємо. Цю теорію часто приписують засновнику прагматизму Ч. Пірсу, який також є одним з основних фундаторів філософії логічного емпіризму. Згідно з цим підходом, "смисл висловлювання – це метод його емпіричного підтвердження або не підтвердження".
Про вплив цієї доктрини на філософію, логіку в цілому і зокрема на розуміння природи науки вже говорилося в попередньому розділі. її значення зберігається і до нашого часу, оскільки відповідно до позицій логіки, існує істотна відмінність між постулюванням таких сутностей, як, наприклад, з одного боку, "фотон" і "квантовий перехід", а з іншого – "боги" і "відьми". Якби цієї відмінності не було, то неможливо було б говорити про об'єктивність науки. А полягає ця відмінність в тому, що емпіричне значення терміну "фотон" гарантується можливістю гіпотез, у яких фотони постулюються як сутності, можуть підтверджуватися або спростовуватися. Однак логічні емпірики переконалися, що вимога підтвердження, згідно з якою, теорія, що оцінюється за допомогою дедуктивного виведення і перевірки її наслідків, не може бути задоволена в своєму безпосередньому вигляді. Такий висновок змусив логічних емпіриків шукати інші аргументи встановлення зв'язку між теорією і досвідом (правила відповідності, часткова інтерпретація тощо). Однак насамкінець було визнано, що "чіткої межі між теоретичним і емпіричним (чуттєвим) провести неможливо".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"“ на сторінці 2. Приємного читання.
