Природним і органічним наслідком проліферації виступає "плідний", або "продуктивний релятивізм", що містить можливість порівняння неспівмірних продуктів подібної "міфотворчості" під кутом зору їх істинності або правдоподібності. На основі логіки вченого, "гносеологічний плюралізм стає методологічною стратегією побудови моделей розвитку науки". А науковий пошук перетворюється на постійно зростаючий простір неспівмірних конструкцій, де кожна теорія (казка, міф) є частиною однієї сукупності (цілісності). "Пізнання, – вказує П. Фейєрабенд, – не виступає процесом, що наближається до певного ідеалу. У такому разі процес пізнання постає простором альтернатив, що постійно множаться, кожна з яких примушує інші уточнювати свої точки зору, і всі вони разом роблять свій внесок – завдяки процесу конкуренції – у розвиток могутності нашого мислення".
Здійснюючи послідовну аргументовану критику емпірично обґрунтованої, "чистої" теорії, П. Фейєрабенд прагне довести, що в науці, подібно до будь-якої форми ідеології, мають місце забобони, сумніви і пристрасті. Домінування розуму у ній є відносним. Якщо позбавити науку всього суб'єктивного, ціннісного, девіацій і помилок, то вона "взагалі випариться. Ці “девіації", ці "помилки" і є передумовами прогресу". Відповідно до такої аргументації філософ не рекомендує керуватися у теорії пізнання чіткими правилами і критеріями, а виходить з вже згадуваного принципу "anything goes" – "придане все". У цій ситуації методологія також не потрібна, оскільки створення, перевірка і застосування методологічних правил і критеріїв належить до компетенції конкретного наукового дослідження, а не філософії.
У такому контексті П. Фейєрабенд стверджує, що реальна історія науки мало схожа на чітку, струнку "логіку знання", в яку кожний дослідник вносить свою частку. Існуючий плюралізм теоретичних конструкцій, постійна конкуренція альтернативних програм зумовлюють розвиток знання, як зміну неспівмірних і несумісних теорій. У доказах філософа теоретико-методологічний монізм є лише фікцією, створеною західною цивілізацією з її "священним культом науки". Єдина "чесна" позиція, – переконує П. Фейєрабенд, – це позиція світоглядного і методологічного анархізму, в межах якого повинні бути приведені до єдиного знаменника всі форми культури, визнані правомірними будь-які методи освоєння світу, в т. ч. інтуїтивні та спекулятивні. "Існують міфи, існують догми теології, існують метафізика і велика кількість інших способів конструювання погляду на світ. Очевидно, що продуктивний обмін між наукою і такими “ненауковими” світоглядами навіть в більшій мірі має потребу в анархізмі, ніж в самій науці. Анархізм не лише можливий, він необхідний як для внутрішнього процесу, так і для розвитку культури як цілого".
На відміну від "логіцизму" неопозитивізму і "гносеологізму" наукоцентричної тенденції постпозитивізму (К. Поппер, І. Лакатос, "наукові реалісти" та інші), що спираються на "наукову метафізику", ігнорують онтологічні конструкції на основі гуманітарних форм культури, П. Фейєрабенд у систему своєї аргументації покладає культурологізм. Останній вважає "культуру в усій її феноменальній багатоманітності джерелом формування раціонального знання і пізнання буття". У цій ситуації він основується на явній невідповідності між складністю буття, множинністю культурних форм освоєння світу і "бідністю" теоретичних конструкцій, а також методологічних засобів, традиційно орієнтованих на образ природознавства поза культурно-історичним контекстом.
Отже, "моністичний гріх" (В. Л. Храмова) європейської філософії П. Фейєрабенд "спокутує" своєю релятивістсько-плюралістичною концепцією культури. Відповідно до неї кожна наукова теорія (як і будь- яка форма культури) передбачає власний світогляд, спирається на лише їй властиву онтологію. Це зумовлює неспівмірність різних світоглядів, системи цінностей та онтологій, недопустимість гіпостазування, наприклад, науки на шкоду іншим формам свідомості, перевагу раціонального стосовно ірраціонального тощо.
Урівнявши науку з міфом, поезією, пропагандою, методологічний (епістемологічний) анархізм П. Фейєрабенда так само рішуче пориває з універсалістськими претензіями філософії на роль "деміурга культури". Метафізика, як і наука, вибудовує свою реальність "рамками" строго фіксованих канонів її теоретичного відтворення. Однак обстоюючи позиції релятивізму, П. Фейєрабенд заперечує можливість об'єктивно значимого філософського вчення про буття. У результаті відроджується неопозитивістський феноменалізм. Якщо світ вченого або філософа структурований і визначений теорією (або іншими інтелектуальними феноменами), а також принципово змінюється з прийняттям нової теорії, неспівмірної з попередньою, то вчений, як і філософ, завжди перебуває "у полоні створеної ним же конструкції та позбавлений можливості виходу за її межі, у світ об'єктивних реальностей". Таким чином, П. Фейєрабенд намагається довести недопустиме "гіпертрофування" значущості вербальних механізмів, говорить С. Тальягамбе, аналізуючи його працю "Проти методу".
Йдеться про те, що з позиції аргументації П. Фейєрабенда, для ствердження нової експлікативної структури насамперед потрібен "ретроградний рух" для нейтралізації пам'яті, повне нехтування даними, що обґрунтували попередню теорію та інтерпретацію. Однак тут можлива пастка: відкинувши попередню гіпотезу і не висунувши альтернативну, ми позбавляємось можливості прочитання фрагментів спостереження, оскільки "безпосереднє сприйняття подій за відсутності експлікативної організаційної структури (гештальта), як способу сприйняття, неможливе".
У такому контексті постає питання про умови і фактори створення нової структури пояснення. Для відповіді на це питання П Фейєрабенд аналізує відому працю Г. Галілея "Діалог про дві найважливіші системи світу". Учений зазначає, що на рівні здорового глузду в XVII столітті були укорінені дві парадигми руху. Перша парадигма використовувалася для характеристики переміщення предметів у нерухомому середовищі більшого просторового об'єму (камінь, кинутий з вершини башти), а також спиралася на поняття про оперативний характер будь-якого руху. Друга парадигма співвідносилася з переміщенням предметів всередині корабля (як і інших систем, що рухаються) і передбачала поняття про оперативний характер лише відносно руху. Використавши механізм дії головної з риторичних фігур – метафори, Г. Галілей запропонував замінити другою парадигмою першу для всіх випадків (земних і небесних), і в результаті досяг надзвичайного ефекту в міркуванні. Хоча, як показує П. Фейєрабенд, Г. Галілей, спираючись на платонівську теорію анамнезису, маскує своє революційне обґрунтування концепції М. Коперніка, приховує споглядальний метафоричний засіб накладення другої парадигми на першу і витісняє в сферу імпліцитного основне ядро свого методу. Насправді ідея анамнезису, як доводить П. Фейєрабенд, у цій ситуації виконує лише функцію психологічної підтримки процесу підстановки переконань читачів у їх готовності до "відповідного розширення понять, що ніби зовсім не виступає принциповою модифікацією попередніх уявлень".
Як переконує аналіз реального руху мислення, справжня причина успіху аргументації Галілея-Сальватті, полягає в опорі на метафоричний метод міркування. Справа полягає в тому, що метафора зароджується на стику двох понятійних схем, двох мов, і має білінгвістичну природу. Це визначає генерацію семантичної неоднозначності, що постає передумовою нового бачення реальності. Як зазначає X. Вайнріх, у такій ситуації "важливим є те, що дві мовні сфери означуваного зливаються в одному акті інтелекту, в одній аналогії". У результаті два образи покладаються, нашаровуються один на одного, породжуючи нове понятійне і зорове поєднання.
Важливість позиції X. Вайнріха полягає в тому, що з точки зору теорії аргументації особливий інтерес являє собою опис функції мови теорією мовних (вербальних) актів. Ця теорія досліджує діяльнісне уявлення про мову, що важливо для теорії аргументації, яка розглядає власне аргументацію як певного роду взаємодію того, хто говорить, і того, хто слухає. У теорії мовних актів, яку розробляв англійський логік і філософ Дж. Остін, суб'єкт мовної діяльності розуміється не як абстрактний індивід, позбавлений певних якостей і цілей, а як носій низки конкретних характеристик: "психологічних (намір, знання, емоційний стан, воля) і соціальних (статус відносно того, хто слухає, функція у межах певного соціального інституту)".
Серед основних функцій мови особливе місце займає описання (опис) – повідомлення про реальний стан речей, але перед мовою стоїть багато інших завдань, що не зводяться до опису. "Філософи тривалий час вважали, – писав Дж. Остін, – що єдине призначення "твердження”-"описувати” певні положення справ або “стверджувати” певний факт, і причому завжди або в якості істинного, або хибного". Такий хід думок поступово сприяв формуванню переконання щодо необхідності перегляду традиційних філософських доктрин і методу, який за бажання "можна назвати великою і благотворною подією в історії нашої науки".
Дійсно, нові ідеї, що стосуються багатоманітності вживання мовних виразів, зрештою сприяли "перевороту" у філософії мови. Також вони здійснили істотний вплив на логіку, в якій паралельно з теорією мовних актів утворювалися "логіка норм" і "логіка оцінок", що зводяться до традиційної логіки описових висловлювань. Конвенція мовних актів нарешті здійснила серйозний вплив на формування "нової теорії аргументації, а насамперед на трактування одного з ключових її понять – поняття обґрунтування"85, – зазначає О. А. Івін.
Очевидно, саме з цих позицій потрібно розглядати доказ П. Фейєрабенда, згідно з яким, уже згадуваний Г. Галілей заперечує взаємонезалежність двох наявних парадигм руху (понятійних схем і відповідних ним мов). Здійснивши синтез обох семічних полів, він описує рух предметів як абсолютне переміщення крізь призму другої парадигми. У контексті цього нового світобачення, учений здійснює "перенесення по аналогії" мови релятивістських понять на всю сферу руху в ролі абсолютного процесу, у т. ч. і на його емпіричний контекст. Паралельна апеляція до ідеї анамнезису має суто інструментальний характер. її мета: створити "ефект осяяння", що проникає в глибинну імпліцигау модель, а також за допомогою застосування мистецтва риторики впливати на читача і переконувати його своїми аргументами у справедливості наданих міркувань.
Необхідно враховувати, що сам П. Фейєрабенд високо оцінював пізнавальну роль мови, особливо в побудові потрібних аргументацій у процесі дискусії. Мислитель вважав, що сказати (промовити) – означає говорити з кимось певним чином. Однак разом із тим він проявляє непослідовність, дорікаючи Г. Галілею в захопленні риторичними прийомами і "пропагандистськими маневрами", які "затемнюють" суть справи, понижуючи інформативність мови і виступаючи перепоною доказовому опису нової концепції досвіду. Суперечливе ставлення до мови поєднується у П. Фейєрабенда з невизначеністю його висловлювань на адресу зорового сприйняття. Це пов'язано з його визнанням (але "без ентузіазму") необхідності виходу за межі "каркасу" в широку сферу досвіду (практики, знань, умінь), здатну заповнити "мовні лакуни".
Справедливим є зауваження С. Тальягамбе: "Отримане сучасною культурою усвідомлення важливості мовних механізмів має бути визнане як факт, що має досить важливе значення. Однак в окремих випадках його значення було гіпертрофовано: той факт, що будь-яке знання пов'язано з раціональністю всього лише через його переведення на мову слів, склав вихідну точку побудов, що спричинили відрив від основоположної функції мови, яка полягала в розширенні нашого зв'язку з дійсністю завдяки нашим волі та знанням. У результаті було втрачено почуття реальності". Поверненню цього почуття може сприяти вищепроведений аналіз метафоричних аспектів сприйняття, хоча їх присутність не виключає наявності означуваного у ході змін понятійних схем і зумовлених ними корінних перемін у сприйнятті. Отже, поряд з "метафоричними" означуваними існують "буквальні означувані, що взаємодіють з першими, роблять можливою нехай відносну, але все таки безперервність "прочитання” образу, узаконюючи те, що було названо “ефектом заглиблення”".
Цей "ефект" має безпосереднє відношення до методологічної концепції П. Фейєрабенда. По суті, критика ним "філософського образу" науки і аргументація необхідності вільного наукового пошуку в межах "анархістської" теорії пізнання спирається на констатацію загальновідомого факту: метамова опису наукової діяльності забезпечує не лише більш високий рівень структурної організації останньої, а й її певне збіднення. Це цілком компенсується об'єднуючою функцією метамови, що насамперед забезпечує як синхронні зв'язки різних сфер науки, так і діахронні відношення історичних етапів розвитку однієї сфери. Також П. Фейєрабенд доводить, що філософська рефлексія виводить науку на загальнокультурний рівень раціональності, який фіксується категоріальними "структурами-ідеями" унікально-універсального плану. З одного боку, вони моделюють загально необхідні типи світовідношення даного історичного періоду, формуючи стиль мислення епохи, а з іншого – беруть витоки у архетипів К. Юнга "колективного несвідомого", вписують конкретно-історичні культурні феномени (у т. ч. і науку) в досвід роду, обґрунтовують (разом з іншими факторами) співмірність "різних ступенів становлення homo sapiens".
Необхідно враховувати, що "анархізм" наукової діяльності П. Фейєрабенда визначається релятивістською концепцією теорії пізнання і плюралізмом культури загалом. Культура в працях П. Фейєрабенда постає "хаосом", оскільки кожний її феномен передбачає власний світогляд і онтологію, що несумісні з іншими світоглядами і онтологіями. Тому немає сенсу шукати "деміурга культури" в образах природознавства, логіки, а також філософії з її "універсалістськими претензіями на теоретично значиме вчення про буття".
Варто зазначити, що аргументи для своєї концепції "методологічного анархізму" П. Фейєрабенд вбачав у плюралістичному підході до логіки розуміння науково-пізнавальної та культурно-інтелектуальної діяльності. Так, теорія "соціальної стратифікації", репрезентована Р. Дарендорфом, П. Сорокіним, Б. Барбером та іншими, орієнтує П. Фейєрабенда поділяти суспільство на "малі групи", які виокремлюються за віковими, професійними, національними і статевими принципами. Ці групи є носіями своєрідних культур, основу яких становлять традиції. Саме традиція як складна соціальна система, що є підґрунтям діяльності та мислення своїх прибічників, за допомогою певної сукупності імпліцитних переваг постає аргументом в обґрунтуванні П. Фейєрабендом ідеї конкуренції в науці. Традиції, як певному "жорсткому ядру" культури (за І. Лакатосом), відповідає та чи інша "форма соціальної організації, особливий спосіб діяльності та світогляд, що є репрезентантом інтересів прибічників або учасників традиції".
На думку П. Фейєрабенда, конкуренція такого роду традицій і становить основний зміст соціального та історичного процесу. Потрібно розпрощатися з "химерою" найпростіших правил, за допомогою яких немовби можна розібратися у "лабіринті" історичних зв'язків. "Історія загалом та історія революцій зокрема є більш багатоманітною, різносторонньою і хитрішою, ніж може собі уявити самий досвідчений історик і методолог". Метод, згідно з аргументацією П. Фейєрабенда, що містить незмінні принципи, які спрямовують науковий пошук, не витримує зустрічі з реальними результатами дослідження. Кожна норма, яким чином вона не була б укорінена в епістемології, через певні обставини рано чи пізно витісняється іншою. Цими обставинами виступають групові інтереси і потреби, що визначають різні ціннісні орієнтації, індивідуальні пріоритети, які повинні змінити стабільність існування традицій, а також відповідних їм культур і адекватної логіки мислення.
Таким чином, своє розуміння ціннісно й ідеологічно "навантаженої", позбавленої об'єктивного змісту науки П. Фейєрабенд намагається обґрунтувати, аргументуючи її існування як соціокультурного феномену в контексті відповідних традицій. Аналізуючи наукові традиції, вчений насамперед звертає увагу на детермінуючі їх соціокультурні фактори, що "пронизують" різні інтелектуальні утворення, а вже потім звертається до власне логіки наукового пошуку. При цьому традиція, що є аргументом у доказі плюралізму наукового пошуку – це не лише механізм соціального успадкування, опосередковуючий зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього. Так, П. Фейєрабенд, аналізуючи соціокультурні феномени з точки зору їх традиційності, аргументує свої докази елементами суспільних відносин і антиавторитарною "мінімальною" системою соціальної діяльності, що передбачає певну свободу вибору і більш демократичне управління. Доказ плюралізму відносно стабільних соціальних "клітинок-традицій" надає "можливість соціального обґрунтування плюралізму теорій, пов'язаного з "епістемологічним анархізмом” П. Фейєрабенда".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"“ на сторінці 2. Приємного читання.
