"Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Зміст теорії традиції дозволяє вченому аргументувати факт існування і водночас обов'язкову нормативну вимогу соціально-політичного та інтелектуального плюралізму. Рівноправність традицій для філософа – це основна атрибутивна характеристика "вільного суспільства". У цьому контексті, як вказує Л. А. Мікешина, необхідно наголосити на культурно-гуманістичній спрямованості логіки дослідження під час вирішення проблеми "анархізму" в методології. В анархізмі (релятивізмі) П. Фейєрабенд вбачає можливість творчості та розвитку індивідуальності, виявлення унікальних здібностей дослідників, оскільки для нього досить вагомими є ідеали ліберальної моралі. Як про необхідну умову, мислитель говорить про співпадання частини (окремого індивіда) з цілим (зі світом), суто "суб'єктивного і довільного" з "об'єктивним і закономірним", що є одним "з найбільш важливих аргументів на користь плюралістичної методології".

Важливою рисою аргументації П. Фейєрабенда є заперечення ним якого б то не було абсолютного оціночного критерію відносно самодостатніх, об'єктивних традицій, оскільки вони "є ані хорошими, ані поганими, вони просто існують". Бажані або небажані якості традиція здобуває лише у порівнянні її з іншою традицією. У такій ситуації оцінка приходить ззовні і є досить умовною, послідовно релятивною. У такому контексті єдиною розумною філософією стає релятивізм, логіка якого "надає значення плюралізму традицій і цінностей", – стверджує П. Фейєрабенд.

Проблема звернення П. Фейєрабенда до релятивізму полягає у тому, що "реальна істина" – одна, але більшість дослідників в історії пізнання мають різні уявлення про неї відповідно до часу і певних обставин. Таким чином, релятивізм як доктрина будується на визнанні "базисної багатоманітності", або потенційно змінної основи, і "базисної рівності" усіх стандартів оцінювання. Цей "егалітарний релятивізм", що заперечує раціональність як таку, має індивідуальний характер, оскільки основується на визнанні всіх альтернатив, критеріїв і стандартів різних груп раціонально еквівалентними. Жодна зі спільнот не володіє "привілейованою гносеологічною позицією", не існує "апеляційного суду" і законної "когнітивної спадкоємності". Принципи саме такого релятивізму слугують аргументами в обґрунтуванні П. Фейєрабендом "методологічного анархізму".

Як відомо, кожна традиція по-своєму (властивими лише їй методами) здобуває популярність і поширення. Так, "раціональна дискусія" К. Поппера у такому розумінні не виступає єдиною можливою формою вирішення проблеми. Зміцненню традицій сприяє "не лише науковий доказ, обґрунтування, але й переконання, аргументація ad hominem". Таким чином, літературна сатира або логічні парадокси є не менш важливими і серйозними, ніж наукова дискусія. Це зумовлено тим, що існує багато аргументів, які мають витоки "в культурі, історії, дарвінівській біології, антропологічних та соціологічних дослідженнях та долучаються до когнітивного релятивізму".

Отже, з позиції аргументації П. Фейєрабенда релятивність і багатоманітність засобів обґрунтування зумовлені "ядром" традиції, її ціннісно-світоглядними передумовами. Останні становлять сутність "прагматичної філософії", що породжується у процесі споглядання, або під час реалізації соціальних перетворень. Вона характеризується непроясненністю вихідних принципів, ситуативністю та спонтанністю. Як своєрідна форма свідомості, така філософія спирається на вищезгадану анти- методологічну максиму П. Фейєрабенда: "все дозволено (anything goes)".

На думку П. Фейєрабенда, у такій ситуації потрібно враховувати, що "існують щонайменше два різних способи прийняття колективного рішення, яке має назву спрямованого (guided) і відкритого обміну поглядами". Під "спрямованим" способом він розуміє "підтягування" до традиції суб'єктів, ще не залучених до неї. Подібний характер дій не призводить до позитиву, оскільки штучно обмежує можливості людини. Навіть наука і практика як своєрідні традиції не можуть бути універсалізовані. До того ж, їх необхідно доповнити іншими "формами життя": релігією, астрологією, а якщо потрібно, то і ритуальними "танцями дошу".

Останній приклад – "танці дощу" – має витоки у логіці міркувань неопозитивізму стосовно емпіричного підтвердження. Згідно з цією логікою, безпосереднє спостереження того, про що говориться у твердженні, дає впевненість в істинності останнього. Однак сфера застосування такого спостереження є обмеженою. Підтвердження наслідків – це універсальний засіб, який може застосовуватися до всіх тверджень. Цей засіб лише підвищує правдоподібність твердження, але "не робить його достовірним", вказує О. A. Івін. У цьому контексті прикладом є розгляд Л. Вітгенштейном твердження, що вождь тубільного племені хопі своїми ритуальними танцями може викликати дощ. На якій підставі ми вважаємо, що люди цього племені помилково пов'язують танець вождя з дощем? Якщо система їхніх поглядів узгоджена так само, як і наша, то ми не можемо судити про них з точки зору наших уявлень і практики. Якщо ж ми посилаємося на статистичні дані на користь того, що ритуальні танці не мають жодного відношення до дощів, то вождь племені пояснить нам, що боги вередливі. Таким чином, якщо після виконання ритуального танцю іде дощ, то це підтверджує, що танець його може викликати, а якщо ж після танцю дощу все ж немає, то це підтверджує, що боги вередливі і не звертають уваги на танець. На думку Л. Вітгенштейна, цій ситуації не можна протиставити нічого, що було б переконливим для тих, кого він хоче переконати.

Загальний висновок Л. Вітгетитейна досить скептичний: розумними доводами неможливо переконати того, хто мислить інакше. Можна лише бути вірним своїм переконанням і тій практиці, у межах якої вони сформувалися, а також оголосити протилежні або сповнені суперечностей погляди єретичними, безглуздими тощо. Люди вірять у богів, гадання, незалежне існування фізичних об'єктів, тому що вони традиційно навчені виносити свої судження і оцінки на основі цих передумов. Коли змінюється система поглядів, змінюються і поняття, а також значення всіх слів. На тих, хто мислить інакше, можна впливати не міркуваннями і доказами, а лише твердістю власних переконань, переконливістю, що межують з навіюванням. Якщо так можна вплинути на людину іншої культури, то це "жодним чином не буде означати, що наші переконання в силу певних інтерсуб'єктивних засновків є більш важливими, ніж її погляди". Отже, аргументи на підтвердження тих чи інших наслідків лише підвищують правдоподібність твердження, що обґрунтовується, але в принципі не здатні зробити його достовірним.

При цьому правдоподібність (претензія на істину) багато в чому має суб'єктивний характер.

Приклад з ритуальним танцем дощу також розглядає П. Фейерабенд. Учений робить з нього висновки, спрямовані проти непохитної віри в науку та її самокритичність. Що може бути з наукової точки зору більш ірраціональним і некритичним, аніж "танець дощу"? Однак, як стверджує П. Фейерабенд, у нас насправді немає жодних раціональних, заснованих на сучасній науці, доказів на користь того, що "танці дощу" племені хопі не можуть викликати це природне явище. Немає жодних статистичних даних про співвідношення дощів і танців, виконаних належним чином. Адже для ефективності "танців дощу" може стати потрібною така солідарність народу племені, якої тепер вже не існує, і такий рівень психологічної концентрації та самовіддачі, що наразі вже не зустрічається. Причиною неефективності "танців дощу" в наші дні може бути втрата гармонії між людиною і природою у всьому світі. "Відмовляти танцям дощу в ефективності на тій підставі, що вони не ефективні в наші дні, – це те саме, що відкидати закон інерції, тому що ми не бачимо об'єктів, які рухаються по прямій з постійною швидкістю скільки завгодно без належного застосування сили", – підсумовує П. Фейерабенд.

Посилання 77. Фейерабенда на те, що результативності "танців дощу" може заважати втрачена солідарність народу племені, є прикладом аргументу, який неможливо ні підтвердити, ні спростувати. З точки зору О. А. Івіна, аргументи, які наводить П. Фейерабенд, є прикладом софістичної аргументації, що має на меті не істину, а ствердження прийнятої точки зору з використанням "не лише коректних, але й некоректних засобів". Однак позиція О. А. Івіна також може сприйматися критично, хоча б тому, що він занадто емпірично (якщо не догматично), підходить до аргументації П. Фейерабенда, який демонструє насправді можливості способу "обміну поглядами". Лише увібравши всю феноменальність та багатоманітність культури, людина стає творчою і мислячою особистістю. Плюралізм і терпимість є умовою гуманізації суспільства.

На думку П. Фейерабенда, ідеальне "вільне суспільство", "не нав'язується ззовні, а виникає лише тоді, коли люди, вирішуючи приватні проблеми у постійному співробітництві, формують захисні структури". Останні забезпечують недоторканість, стабільність, замкненість й автономність кожної традиції, лише у межах якої й можлива свобода волевиявлення і соціальної дії. "Відкриті дебати" як спосіб прийняття колективного рішення допустимі у період революційних трансформацій, коли старі структури насильно руйнуються, звільняючи місце для нових соціальних інститутів, норм і традицій.

П. Фейєрабенд стверджує, що сучасна наука виключає подібну можливість, відмовляється від вільної дискусії з ненауковими сферами діяльності. Через це вона оцінюється вченими як найбільш догматична і агресивна традиція, що "узурпувала" владу в "сцієнтистському суспільстві". Використовуючи міф "наукової раціональності", вчені нав'язують суспільству уявлення про науку як ідеал об'єктивного мислення, універсальний засіб, здатний забезпечити соціальний прогрес. У зв'язку з цим єдино правомочною вважається догматична наукова освіта. Однак наука, доводить П. Фейєрабенд, зовсім не перевершує інших традицій, які вона "заглушила". "Якщо науку вихваляють за її досягнення, то міф заслуговує цього в сто раз більше. Винахідники міфу заснували культуру, тоді як раціоналісти та вчені просто змінили її, і не у всьому на краще". Тому у "вільному суспільстві" доцільним є відокремлення науки від держави, подібно до того, як в свій час від останньої були відокремлені релігія і церква. Міф, релігія, наука, мистецтво повинні мирно співіснувати, зберігаючи один одного, зміцнюючи відповідні традиції, що зумовлюють діяльність і мислення всіх бажаючих. Отже, П. Фейєрабенд доводить необхідність існування "вільного суспільства", яке повинно виникнути "зсередини" звільненої людської природи відповідно до принципів "прагматичної філософії", оскільки "яка людина, таке і суспільство". І "орди радикальних інтелектуалів, соціологів і політологів тут безсилі".

Наводячи аргументи на доказ стихійності історичного процесу, вчений заперечує необхідність "керувати розвитком за допомогою абстрактних ідей або філософії типу марксизму". Хоча це не означає, що П. Фейєрабенд перекреслює вихідну тезу постпозитивізму про "ідеологічну завантаженість" будь-якої діяльності. Безумовно, окремі групи будуть керуватися тими чи іншими ідеями, а з часом у результаті корекції різних поглядів можливе виникнення нових ідеологій (цінностей) для досягнення спільних цілей. Принципово важливою, з точки зору аргументації "методологічного анархізму", є та обставина, що "до цих ідеологій приведуть рішення в конкретних і часто непередбачуваних ситуаціях; вони будуть відображати почуття, надії, мрії тих, хто рішення приймає, вони не можуть бути заздалегідь вгадані за допомогою абстрактних ідей групи спеціалістів". Не виключено, що світогляд та ідеологія майбутнього може бути подібною міфу, або театру, або навіть кінематографу. На основі вищесказаного П. Фейєрабенд передбачає "смерть філософії", що звільняє місце для "громадянських ініціатив".

Безумовно, можна погодитись з основною лінією аргументації вченого стосовно некерованої, могутньої стихії саморозвитку людства, далекої від свідомого управління. Разом із тим світова філософська думка, осмислюючи соціокультурний процес, неухильно прямувала до усвідомлення його активного, діяльнісного начала в історії – універсального творчого індивіда з іманентною йому свободою вибору як формою реалізації соціальних закономірностей. Це "привело до дискредитації лінійно-детерміністського стилю мислення і сприяло визнанню імовірнісної логіки становлення соціокультурного буття, принципової веріабельності історичного процесу з характерними спонтанними флуктуаціями суспільних відносин". Насамперед відповідальною за них є людина як активно-діяльнісне, самоорганізуюче начало.

Досягненням П. Фейєрабенда, без сумніву, є теоретична аргументація того, що науковий процес і природно-історична необхідність визначаються не жорстко детерміністською логікою соціоекономічного і культурного розвитку в руслі формаційних або цивілізаційних закономірностей, а єдиною для природи і суспільства імовірнісною логікою становлення. Саме вона містить спектр можливостей і множину варіантів майбутнього у теперішньому. Осягнення такої логіки можливе, якщо враховувати активну діяльність людини як самодостатньої частини цілого, самоцінної монади в загальній структурі "біспрямовано взаємодіючих монад", окреслює межі об'єктивно можливого в історії, а отже – спектр суб'єктивних волевиявлень і дій. Останнє задає як "конфігураційний простір" можливих станів даного суспільства і наївну мінливу плюралістичну єдність різних культур, в кожній з яких є свій суб'єкт діяльності культури і науки, що проявляє свободу вибору і несе за нього відповідальність. Актуалізація однієї з потенційних можливостей соціального буття повинна враховувати імовірнісну логіку, за допомогою якої постає можливим проникнути в багатокомпонентність та полідетермінованість наукової, культурної, історичної події, що робить її "випадковою в теоретичному сенсі". Разом із тим потрібно враховувати, що, як і кожна людина, вчений живе в конкретному часі та певному середовищі, а тому він використовує ті аргументи, які характерні для цього часу і можуть бути сприйняті його середовищем. Наукова аргументація, як і будь-яка інша, повинна враховувати свою аудиторію, і зокрема те, що остання іноді більше сприймає посилання на традицію, аніж, наприклад, посилання на експеримент.

Отже, свобода вибору, мислення, доказу й аргументації в такому контексті постає не "усвідомленою необхідністю", а історично значущим вибором у "точці біфуркації", завдяки чому і реалізуються логічні закономірності. Цей вибір – це прояв самоорганізації, але за умови врахування спонтанності й "анархізму" інтелектуальної діяльності.

Аргументи критичного аналізу П. Фейєрабенда в цілому не викликають заперечення. Не існує абсолютних, значущих завжди і скрізь, правил, норм та зразків наукового дослідження, а їх пошуки є даремною справою. Методологічні правила і принципи мають винятки навіть у тих ситуаціях, до яких вони належать. Ці правила мають свої межі та можуть призводити до негативного результату. Однак розгляд П. Фейєрабендом усіх методологічних правил в одній площині приводить до втрати відмінності між важливими і другорядними методологічними вимогами, між вимушеними і спонтанними відступами від стандартів традиційної логіки та наукової методології. Також урівнюються в правах і способи аргументації, що застосовуються в науці, так що стандартні обґрунтування гіпотези за допомогою підтвердження її наслідків виявляються майже однаково можливими і сприйнятливими.

Таким чином, прямуючи в руслі загальної концепції постпозитивізму, П. Фейєрабенд розробляє власну концепцію вирішення проблеми теоретичного осмислення досвіду. Учений запропонував радикальну версію неспівмірності конкуруючих теорій, що стала популярною під назвою "методологічного анархізму". В її основу покладено тезу "все дозволено", доцільність якої аргументується принципом проліферації (розмноження). Органічним і природним наслідком проліферації виступає "продуктивний релятивізм", що дає можливість аргументовано доводити адекватну філософсько-методологічну стратегію побудови моделей розвитку науки, а заразом й іншу, більш інноваційну логіку доказу. Важливе значення для розуміння концепції П. Фейєрабенда має аналіз проблем "традиції", дотримання або спростування якої має безпосереднє відношення до логіки наукового пізнання і культури мислення.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"
  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово