Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

Логічні засади аргументації у філософському знанні

У контексті цих аргументів необхідно визначити зміст предмету "реалізму" на сучасному етапі філософії науки. "Наївний реалізм" – це вираження віри в те, що наука дає нам істинну картину реальності. Однак умовою функціонування реалістичної позиції вченого відносно його власних цілей є витончені, стилізовані формулювання позиції, що і намагається забезпечити історія науки. Для визначення позиції наукового реалізму Д. Паніньо запропонував кон'юнкцію двох тез. Перша – теза незалежності: наші судження відповідають у своїй істині фактам світу, який існує незалежно від нашого знання. Друга – теза знання: ми можемо знати, які з наших суджень є істинними. Відповідно дві альтернативи реалізму визначаються запереченням однієї з цих тез. Верифікаціоністська версія анти-реалізму заперечує тезу про незалежність світу, відкидаючи будь-яке поняття світу, що виходить за межі нашого сприйняття, як суперечливе поняття.

Варто зазначити, що проблема "реалізму/антиреалізму" перебуває в просторі теоретичної уваги представників філософії науки. Так, англійський логік, філософ і математик М Дамміт зазначає, що анти-реаліст не прагне конструювати світ з даних відчуттів у стилі феноменалізму. Для анти-реаліста наші судження не можуть відповідати умовам, які лежать за межами наших можливостей перевірки. Автором концепції "внутрішнього реалізму" є X. Патнем, якого відносять до "різновиду ідеалізму". Вищезгаданий американський філософ науки А. Файн запропонував зараховувати "внутрішній реалізм" X. Патнема, "епістемологічний біхевіоризм" Р. Рорті та "семантичний реалізм" П. Хорвіча до "постреалістичної натуралістичної онтологічної установки".

Отже, значення терміну "реалізм" є неоднозначним, оскільки залежить від його вживання або використання тим чи іншим філософом. Стратегія захисту реалізму (реалістичної позиції) ґрунтується на абдуктивному методі аргументації. Як відомо, абдукція – це метод винайдення гіпотез або виведення до кращого пояснення. У сучасній методологічній літературі, як вважає І С. Добронравова та її співавтори, виділяють три найбільш вагомі аргументи на користь реалізму. Перший – аргумент від уніфікації: реаліст посилається на очевидний факт з історії науки, а саме постійне прагнення вчених дійти до об'єднання наукового знання, зокрема поєднати різнорідні теорії в одну, аж до "єдиної теорії всього". Другий – аргумент від пояснення: наука пояснює явища природи, постулюючи різноманітні неспостережувані механізми та об'єкти. Таке пояснення має сенс лише тоді, якщо такі об'єкти та механізми дійсно існують. Третій – аргумент від передбачення: апелює до факту успішності нових, неочікуваних раніше передбачень. Як відомо, у процесі пізнання на основі теорій постійно виникають нові передбачення. Хоча "підтвердження таких передбачень можливе лише тоді, коли теорії є істинними".

Необхідно зазначити, що вказані аргументи є переконливими не для всіх. Вони досить часто постають предметом критики, обговорення, висунення контраргументів, що засвідчує актуальність проблеми реалізму/антиреалізму в дискурсах філософії науки. Зрозуміло, чому А. Файн прагне створити альтернативу цій актуальній проблемі: фактично він запропонував нову настанову, яку назвав "натуралістичною онтологічною настановою". З точки зору вченого, така настанова може бути прийнята і філософами, і природознавцями, погляди яких відносно наукових теорій можуть відрізнятися. На рівні такої настанови і можливе "досягнення консенсусу".

Потреба у консенсусі зумовлена фактом постійних дискусій, які проводять вчені. Так, реалісти вважають, що мова має конструюватися з "кореспонденткою" теорією істини, через що постулюють концептуалізовану істину як мету, яка найкраще надає смисл науковій практиці. "Внутрішній реалізм" покладається на істину в прагматичній версії, відповідно до якої істина скоріше є тим, що вказує на завершення наукового дослідження. Водночас конструктивні емпіристи вимагають для науки емпіричної адекватності: анги-реалісти заперечують значення для науки пояснювального апарату. Критикуючи альтернативні глобальні програми інтерпретації науки, А. Файн розгортає свою аргументацію в двох етапах. Спочатку вчений аргументує непереконливість та упередженість кожної з альтернатив. Далі він доводить, що насправді жодна з цих інтерпретацій може бути і непотрібною, адже довіру до наукової практики можна сформувати і без таких інтерпретацій. Учений обґрунтовує положення про те, що довіру до науки не потрібно плутати з некритичним визначенням авторитету науки. "Натуралістична онтологічна настанова" демонструє "толерантне ставлення до всіх тих переконань, до яких наука ставиться толерантно".

Аналіз показує, що в основі аргументації А. Файна лежить логічна максима Д. Гілберта: "Метатеоретичні аргументи повинні задовольняти більш строгим вимогам, ніж ті, що покладені в аргументації теорії, що під питанням, оскільки інакше значимість міркувань про теорію є просто строгою". Ключовим пунктом програми Д. Гілберта, яку було розроблено в зв'язку з кризою в основах теорії математики, стала пропозиція забезпечити обґрунтування математики за допомогою використання лише строгих та надійних, перевірених методів. Таку максиму в дискусії стосовно наукового реалізму в якості аргументу пропонує і А. Файн.

Аргументація на користь реалізму здійснюється у напрямі від успіху науки до можливості (необхідності) пояснити такий успіх у реалістичній манері. У такій ситуації, вважає А. Файн, можна виокремити два рівня аргументації. Перший – "рівень підстави": акцентуються конкретні позитивні аспекти науки, пояснити які можна лише з реалістичної позиції. Серед них варто назвати такі: нові підтверджені передбачення, уніфікація розрізнених феноменів та сфер дослідження, успішні переходи від однієї теоретичної моделі до іншої. Другий рівень аргументації – "методологічний": розвиток науки демонструє, що наукові методи, втілені в науковій практиці, є ефективним засобом. У такому разі пояснити, чому використання цих методів сприяє успіху науки, можна лише за припущення реальності об'єктів, якостей, відношень, процесів, що фігурують в добре обґрунтованих наукових теоріях.

Як зазначає І. С. Добронравова, критичні зауваження А. Файна стосовно першого рівня аргументації наступні. Анти-реалісти віддають належне систематизації та когерентності, що забезпечують наукові пояснення. Однак вони також заперечують епістемну необхідність істинності наукових пояснень та існування сутностей, що фігурують в пояснювальних принципах. Якщо зробити припущення, що вони праві, і таких сутностей дійсно не існує, а пояснення справді не є істинними, а лише емпірично адекватними, тоді "звичайні абдуктивні методи, які ведуть нас до “гарного” пояснення (навіть до “найкращого пояснення”), не можна вважати такими, що приводять навіть до наближення до істини". Проблема у тому, що реаліст у своїй аргументації використовує традиційного типу абдуктивне виведення. Реаліст упереджено припускає, що значення пояснювальних гіпотез полягає в тому, що вони надають істинність нарівні з пояснювальною ефективністю. Максима Д. Гілберта вимагає в аргументації на користь реалізму використовувати методи, що є "більш строгими, ніж ті, що вживані в звичайній науковій практиці".

На другому рівні аргументації – методологічному – також досягається подібний результат, але за умови, якщо поставити питання про статус самої гіпотези реалізму, яка створена для пояснення експериментальної практики. Дана гіпотеза орієнтує на те, що прийняті наукові теорії є наближенням до істини, де "апроксимація до істини розуміється як екстра-теоретичне відношення між теорією та світом. Отже, для того, щоб подолати сумнів стосовно реальності відносин, що постулюють пояснювальні гіпотези, учений вводить нову пояснювальну гіпотезу (реалізм), яка сама постулює таке ставлення (апроксимацію до істини)".

Продовжуючи шукати можливих кандидатів на процедуру, що відповідно з вказаною максимою (Д. Гглберта) є більш строгою, аніж звичайна абдукція, А. Файн робить висновок, що жодна з відомих процедур не може забезпечити "неупередженість" реалістичної аргументації. На прикладах найбільш відомих і успішних теорій XX століття мислитель показує, що прогресу в науці сприяла саме антиреалістична настанова. Наприклад, А. Ейнштейн зробив усі свої відкриття у період "махізму", тобто позитивістського типу анти-реалізму, а тому його подальший "реалістичний" період є показово "непродуктивним". Використовуючи зауваження Я. Хакінга, згідно з яким, один із способів зрозуміти квантову механіку – це зайняти ідеалістичну позицію, А. Файн спекулюючи з цього приводу, пропонує в якості мотивації анти-реалізму Н. Бора та його прихильників з цього питання розуміння небезпеки пошуків реалістичної інтерпретації квантової механіки як "кінця науки". Вона полягає у тому, щоб знайти реалістичну інтерпретацію – це і буде означати знайти її справжнє "розуміння". Квантову механіку потрібно прийняти на інструментальному рівні заради прогресу в науці, відмовитись від подальших пошуків її реалістичної інтерпретації як "дорогого і непотрібного підприємства"

Як показують автори монографії "Новітня західна філософія науки", коментуючи А. Файна, визнання помилки, якої припускаються і реалісти, і анти-реалісти, коли додають метафізичне питання про природу істини та реальності до множини положень, яку вони поділяють в інтерпретації науки, є виходом із ситуації, що склалася в нескінченних дискусіях щодо реалізму. Довіра до науки виникає тоді, доводить А. Файн, коли ми приймаємо "локальний контекст" наукової практики та критичне налаштування, що забезпечують нас усім необхідним для того, щоб виносити кваліфіковані, інформовані та обмірковані судження в дискусії про науку та наукові проблеми. Таку позицію А. Файн аргументує тим, що як природна мова утримує в собі мета-мову, так і наука утримує в собі всі можливості "метарівневої дискусії про неї".

Наука не потребує жодної філософської метанауки, і як у ситуації у мовою, в науці застосування предикату "істина" зумовлено локальним контекстом, тому не потребує "вищого" критерію або "контексту"

У результаті, оскільки А. Файн наголошує на історичному характері науки, що запобігає можливості визначення певної єдиної сутнісної природи або мети, то його концепція являє деуніфіковану модель науки. У кожний конкретний момент наявні знання можуть змусити переоцінити увесь характер попередньої наукової практики. Окрім того, ми ніколи не знаємо наперед, "куди підемо та куди ми прийдемо". Дійсно, наукові теорії (наука) еволюціонують, відчуваючи на собі вплив "ідеологів раціональності та інтелігібельності" як історично зумовлених "матриць розуміння". Те, що не відповідає останнім, сприймається як аномалія, усунення якої "стимулює науковий пошук" У такому контексті сама аргументація має метафізичний характер. Очевидно, саме з цих причин А. Фат наголошує, що він пропонує не артикульовану філософську концепцію, а настанову, тому труднощів, з якими стикається "анти-філософська" філософія, вдається уникнути.

Подальшу аргументацію та інші мотивації проти уніфікованого підходу до науки, показують автори книги "Новітня західна філософія науки" Я. Хакінг та Н. Картрайт. У праці "Репрезентація та втручання" Я. Хакінг, аналізуючи дискусії між реалізмом та анти-реалізмом, робить висновок, що відсутність переконливих аргументів з кожної сторони можна пояснити їх винятковою увагою до теоретичних репрезентацій науки. Виявляється, що практично увесь час інтерес філософів науки привертали лише наукові теорії. Однак за уважного погляду на реальне функціонування науки з'ясовується, що "експеримент живе своїм власним життям". Отже, ретельне вивчення експериментальної практики науки може призвести до зовсім нетривіальних результатів у філософії науки. Я. Хакінг вказує, що історія науки містить різні приклади співвідношення теорії та експерименту: іноді теорія стимулює експериментальну діяльність, інколи експеримент стимулює теоретизування, іноді існують "щасливі зустрічі", а також є значна кількість експериментів, що "очікують на свою теорію".

Важливим є те, що експериментатори також створюють феномени, що пояснюються науковими теоріями. Природа сама по собі занадто "заплутана" та складна, тому лише продумане, сплановане втручання дозволяє виявити регулярності, що допомагають її розуміти та передбачати. У цілому визнання автономії експерименту, експериментальної діяльності сприяє поглибленому розумінню науки та забезпечує більш гнучку методологію, ніж уніфікований погляд.

Таким чином, аналіз поглядів видатних представників історичної школи у філософії науки виявив систему їх аргументації щодо проблеми емпіричного і раціонального способів отримання знання. Критичні зауваження і докази стосовно методології наукового пізнання, репрезентованої історичною школою, показали її прагнення проникнути в цілісність наукового процесу, враховуючи його різні аспекти. Для цього застосовується різна аргументація.

Кожний із описаних напрямів філософії науки демонструє свою логіку доказу, хоча істиною у вищій інстанції не володіє. На основі цієї причини потрібно звернутися до науково-теоретичної аргументації філософії науки, розгортаючи її таким чином, щоб враховувати усі досягнення різних теорій. Таким чином, можна сформулювати основні принципи філософії науки, що репрезентують теоретико-методологічний лад філософії науки у більш цілісному, проблемному і критичному вигляді. Виокремлені принципи можна вважати аргументами, за допомогою і на основі яких обґрунтовують методологічний синтез наукових знань.

Виокремлення принципу єдності науки і філософії науки дозволяє, по-перше, уникнути заперечення філософії науки, по-друге, поставити на її місце метафізику, міркування якої не співмірні з даними конкретної науки. Принцип теоретичної відносності знання доводить концептуальність кожного знання. Недооцінка потенціалу цього принципу призводить до ігнорування теорії. Однак, як відомо, кожна теорія має справу з концептами, тобто різного роду поняттями, що переходять від однієї теорії до другої. Оновлення "понятійного арсеналу науки досягається насамперед за переходу до нової теорії (Т1 → Т2...)", – підкреслює В. А. Канке.

Принцип необхідності оцінки знання у контексті науково-теоретичного ладу підвищує увагу до історичності наукового знання та його зростання. Принцип актуальності найбільш розвиненого наукового знання аргументує необхідність керуватися більш досконалою і логічно доведеною науковою теорією. Багатоманітність теорії у складі тієї чи іншої науки зумовлює принцип плюралізму наук. Разом із тим це не відміняє принцип своєрідності тієї чи іншої науки. Невизнання цього принципу в науці призводить до засилля у ній натуралізму, фізикалізму і семантизму. Згідно з принципом істинності, регулятив істини є одним із центральних в організації будь-якої науки. Кожний із наведених принципів є методологічною основою для створення системи аргументів, необхідних для доказу тих чи інших наукових положень та істин.

Таким чином, наукоцентрична традиція постпозитивізму стверджує, що носієм раціональності постає сама наука. її раціональність засвідчується логічним дослідженням універсальних стандартів процедури, що насамперед орієнтована на аргументацію експериментальної методології. Постпозитивістський образ у соціокультурному аспекті формується історичною школою філософії науки. Аргументація її представників демонструє мінливість і змінність логічних нормативів, на основі чого вибудовуються концепції парадигми, росту наукового знання, поняття "жорсткого ядра" дослідницьких програм, теорії еволюції "концептуальних популяцій", теорії "деуніфікації" у співвідношенні реалізму та анти-реалізму. Множина підходів виокремила і підкреслила значущість нових логіки і аргументації у доказі нової методологічної позиції або теорії.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму
  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово