Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

Логічні засади аргументації у філософському знанні

У результаті методологія знову повернула інтерес наукової спільноти до змісту наукового знання. Відбулося взаємне зближення методологічних та історико-наукових досліджень. Методологічні концепції стали використовуватися для пояснення логіки розвитку наукової думки, а історія пізнання стала свого роду "полігоном" для перевірки методологічних рефлексій. Також змінилася роль вченого як методолога, який насамперед став дослідником. Якщо раніше філософія науки "озброювала" його своєрідним кодексом "поведінки вченого", за допомогою якого він "судив", чи гідна та або інша теорія вважатися науковою, то тепер та ж філософія науки надала йому інструментарій нових аргументів для аналізу наукових знань. Необхідно підкреслити, що особливе значення у такій ситуації мала концепція І. Лакатоса про співіснування конкуруючих науково-дослідницьких програм. У ній філософ поставив під сумнів "стару" і "зручну" догму, згідно з якою, за наявності в одній науковій сфері різних теорій, усі вони, окрім однієї, "приречені" бути хибними. Це був крок до плюралізму в усіх наукових теоріях.

Сутність своєї плюралістичної орієнтації І. Лакатос послідовно аргументує тим, що для виокремлення "жорсткого ядра" є лише один спосіб – визначити інваріанти тих теорій, які обрані для логічного аналізу. Припустимо, ви визначили, що у трьох, наприклад, економічних теорій Τ1, Т2, Т3 використовуються такі положення: а) основні економічні параметри інтерпретуються як граничні величини; б) вважається, що на ринку існує рівновага, яка співпадає з "оптимумом" за В. Парето; в) використовується модель раціонального висновку. Однак існують і відмінності між теоріями: у Т1 допускається, а у Т2 не дозволяється приватна власність на ресурси; в Т3 розглядається теорія міжнародної торгівлі, про яку немає мови в Т1 і Т2. До того ж, кожна теорія має видатних і відомих прибічників, кожний з яких по-своєму аргументує власну позицію стосовно багатьох положень, використовуючи різні спрощуючі прийоми ("допустимо, що..."). Таким чином, положення а), б) і в) утворюють "ядро", а спектр думок, аргументів, допоміжних гіпотез, об'єктів дослідження становлять "оболонку" ядра цієї науково- дослідницької програми.

У концептуальних міркуваннях І. Лакатоса можна виокремити два важливих моменти: аргументація необхідності цілісності структури науки; аргументація необхідності акцентувати увагу на архітектоніці кожної окремої науки. Доведено ідею, що кожна окрема теорія обов'язково входить в кластер "старої", є не лише новою, але й продуктивною. Не менш цінною є думка про відносну усталеність теорії, що до певної міри здатна витримувати критику, перевірки та фальсифікації.

Разом із тим на ряду з усіма достоїнствами концепції "науково-дослідницької програми" є низка аргументів, згідно з якими, її не варто вважати теорією історії науки. По-перше, наявність науково-дослідницької програми не відміняє фундаментального факту, оскільки елементарною концептуальною одиницею науки є саме теорія. По-друге, продуктивне дослідження не повинно обмежуватися науково-дослідницькими програмами (що є укрупненими одиницями теорії), воно змушене звернутися до їх структурних одиниць, якими є теорії. По-третє, поглиблений аналіз обов'язково повинен дійти до динаміки теорій, оскільки у "протилежному випадку він втратить в концептуальній змістовності і фундаментальності". Як підтверджує логіка наукових досліджень, теорія історії науки виступає двоступеневим процесом: історичний ряд теорій доповнюється їх побудовою.

Такий висновок зумовлено залученням до науково-методологічного дискурсу концепції парадигми, що розширила проблематику філософії науки. Звернувшись до осмислення революційних змін наукових традицій, які порушують спадкоємність в розвитку науки і породжують нову стратегію пошуку, Т. Кун спробував експлікувати закономірності розвитку знання на рівні метатеоретичної сфери динаміки цілих структур понятійних формацій. Загалом ця спроба була плідною, оскільки застосування нової логіки і системи нових аргументів дали можливість вперше подати науку в якості соціокультурного феномену, що підлягає впливу як позанаукових пластів культури, так і соціальних факторів. Така позиція сприяла подальшому розвитку методологічного стилю мислення і логічної реконструкції наукового пізнання.

Зазначимо, що ідею Т. Купа, взяту в більш широкому контексті, ніж авторський, розвивали інші представники постпозитивізму, що постає в якості нової раціональності. Американський філософ С. Тулмін. критикуючи кунівську тезу про неспівмірність парадигм, подає науковий прогрес як еволюцію різних дисциплін. Кожна з них є не лише певним відомим блоком понять і методів, але й організованою множиною інстатутів, соціальних ролей і конкретних людей. Вони використовують вказані поняття і методи як "специфічні і строгі канони для досягнення інстиіуціоналізованих цілей".

Прагнення пояснити як взаємозв'язок і неперервність у науці дозволяє відмежувати одну дисципліну від іншої, так і інтелектуальні зміни, які перетворюють ці дисципліни, С. Тулмін досліджує дві протилежні позиції – "абсолютистів" і "релятивістів", усвідомлюючи, що фіксує лише крайнощі. Однак потрібно мати на увазі, що, беручи до уваги усі їх протилежності, вони традиційно роблять однакове припущення: раціональність – це логічність, а бути раціональним означає співвідноситись з єдиною логічною системою.

У конкретному випадку ці крайні позиції, вважає С. Тулмін, уособлюють відомі мислителі – логік Г. Фреге і філософ, методолог історії Р. Дж. Коллингвуд. Прагненням Г. Фреге було чітко розвести психологічний і логічний смисли понять, формальні закони мислення з формальними і описовими "законами мислення", відокремити філософію від історії ідей. В "Основах арифметики" мислитель зазначав: "Те, що відомо як історія понять, насправді є або історією нашого розуміння понять, або історією значень слів". Головне завдання, вирішення якого тривало століттями, полягає в тому, щоб "досягнута знання поняття у його чистій формі, знімаючи всі побічні нашарування, які приховують його від очей розуму".

Відомо, що в сфері "чистої" математики цей підхід дозволив Г. Фреге здобута значних результатів і привабити серйозних послідовників, зокрема Б. Рассела і А. Вайтхеда з їх "Principia Mathematica", а також Ф. Клейна, Дж. Пеано та інших, які прагнули "обґрунтувати чисту математику чистою логікою", а може навіть перетворити все природознавство в "єдину логічну систему". Однак С. Тулмін ставить питання: чи не подавляється в такому разі культурна різноманітність концепцій, стандартів і критеріїв універсальними, формалізованими прийомами та ідеями? Подібні складності очевидні, оскільки "аналізуючи наші стандарти раціонального судження в абстрактних термінах, ми уникаємо (це вірно) безпосередньої проблеми історичного релятивізму, але це вдається нам лише ціною її заміни проблемою історичної релевантності".

Отже, за допомогою абстрактного підходу Г. Фреге не звільняється від проблеми "культурно-історичної релевантності". Як і раніше не вирішено питання: чи може формальний аналіз бути застосований до "аргументів реального життя, виражених в історично існуючих поняттях"? Потрібно зазначити, що "фатальна слабкість Фреге у ставленні до історії і психології". Виявляється, що до "найкращого вибору ми ніколи не приходимо лише на логічних основах, тобто за допомогою формального висновку", а в цілому "абсолютистська реакція на багатоманітність наших понять звільняється від складності історії та антропології ціною іррелевантності", – стверджує С. Тулмін.

З точки зору Л. А. Мікешиної, останній висновок С. Тулміна є важливим не лише для оцінки підходу Г. Фреге, але й усіх абстрактно-логічних і абстрактно-гносеологічних традиційних побудов. При цьому головною є "чистота" понять і принципів всередині абстрактної системи "світу теоретизму", але не враховується іррелевантність, недотичність абстрактних стандартів, принципів, результатів до реальної пізнавальної діяльності та знання. Зрозуміло, що формально-логічний або абстрактно-гносеологічний підходи володіють евристичністю і високою когнітивною значущістю. Однак уся теорія та філософія пізнання не зводиться до цих підходів, а тому не доцільно вважати "легітимними" і "науковими" лише їх аргументи, звільняючись "від складностей історії та антропології".

Звернення С. Тулміна до "Нарису метафізики" Р. Дж. Коллінгвуда є "явними і старанними" аргументами на користь релятивізму. На відміну від аксіоматичних структур у системі передбачень або припущень (presuppositions), яку розглядає Р. Дж. Коллингвуд, логічні відношення між останніми – це відношення значення, а не істинності. Вони співвідносяться як припущення з випливаючими із них питаннями, а істинність загальних принципів та окремих висловлювань не детермінують один одного. "Вузькі" і специфічні поняття є дієвими лише там, де релевантна та застосовані більш загальні поняття і принципи. Таким чином, кожна з наук покладається на низку наявних допущень, що передбачаються, і кожне з понять постає як відносне, оскільки залежить від більш загальних понять, принципів, а головне – від припущень (передбачень), які на "кінцевому" рівні постають "абсолютними" і незалежними. Відмова від набору цих абсолютних "припущень-передбачень" означає зміну образу думок в цілому. Таким чином, залишається невизначений на якому рівні припущення стануть відносними.

З системи аргументації Р. Дж. Коллінгвуда випливає, як вважає С. Тулмін, "той безсумнівний факт, що наші раціональні стандарти частково залежать від історичного контексту суджень (те, що названо "багатоманітністю" або "відносністю" понять), приймається як основа для того, щоб обмежити раціональне порівняння одним певним історичним контекстом. Приймається той факт, що історична відносність призводить до історичного релятивізму: необхідність в тому, щоб "обмежувати раціональне судження відношеннями, які мають силу всередині контексту".

Отже, Р. Дж. Коллингвуд виявив проблему концептуальної динаміки і навіть сформулював її, але відповіді, по суті, не дав. Зазначаючи "дійсно філософську проникливість" англійського мислителя, С. Тулмін не сприймає обговорення проблеми концептуальної динаміки у термінах "причини" і "наслідку", а також не погоджується з його "філософським релятивізмом", що стоїть за невиконуваною вимогою, щоб кожна епоха організовувала мислення навколо самодостатніх "плеяд припущень". Головна помилка Р. Дж. Коллінгвуда (як і Г. Фреге), як доводить С. Тулмін, полягає в тому, що він підкорюється впливу "філософського культу систематичності": аксіоматичній системі припущень, або системі понять, що утворює припущення. Раціональне ототожнюється з логічним, тоді як досить часто концептуальні зміни, здійснюючись раціонально, не описуються повністю в одних лише логічних термінах і оцінках. Отже, С. Тулмін підходить до проблеми раціональності, що тісно пов'язана "не зі специфічними інтелектуальними доктринами, які людина або професійна група сприймає на кожному конкретному етапі часу, але скоріше з тими умовами і образом дій, що готують її до критики і зміни цих доктрин, коли приходить час"

Таким чином, С. Тулмін послідовно намагається довести, що раціональність науки втілюється не в теоретичних системах, а у процедурах наукового пошуку і концептуальних змін, які призводять до успішного результату. Логічні правила і норми є необхідними для "внутрішньої чіткості формулювань". Вони передбачаються раціональністю, але не вичерпують і навіть не визначають її повною мірою, оскільки раціональність міститься в процедурах "інтелектуальної ініціативи", які керують історичним розвитком і науковим відкриттям. Саме у контексті такої аргументації в епістемології переосмислюються ірраціональність і релятивізм С. Тулміна, що перестають жорстко пов'язуватись із застосуванням або незастосуванням формально-логічного обґрунтування. І Лакатос погоджувався з тим, що в методології природничих наук повинно існувати щось подібне до історичної релятивності (на відміну від релятивізму), тому він заперечує концепцію, у якій "загальні наукові стандарти є незмінними і розум здатен пізнавати їх a priori".

Сутністю науки, доводить С. Тулмін, є постійна зміна. На думку ученого, до факторів, які забезпечують вибір "пояснювального ідеалу", що є основою відбору (отже, зміни) теорій, належать: "суб'єктивні" – авторитарність, престижність, ціннісна орієнтація; "об'єктивні" – наукова політика держави або інвестуючих корпорацій, пов'язана з відповідними економічними і політичними міркуваннями; фактори "інтелектуального плану", які повинні забезпечити обрану парадигму розумінням максимуму явищ. При цьому вирішальним аргументом для С. Тулміна, стає перспективність надання переваги пояснювальній схемі як певної сукупності метатверджень відносно нових або модифікованих понять. У результаті "раціональність природничих наук позбавляється абсолютної основи, вона не пов'язана більше з підтвердженням або спростуванням формальних наслідків теорії, з індуктивною логікою і вирахуванням імовірностей".

Разом із тим потрібно зазначити, що аргументуючи необхідність поєднання когнітивного і соціокультурного аспектів науки, С. Тулмін не розкриває механізму їхньої інтеграції, що дозволяє вченому-досліднику раціонально приймати рішення. "Найбільш важливим дефектом в його концепції філософії науки, – вказує Л. Дж. Коен, – є її нездатність дати адекватне пояснення раціональності. Навіть, якщо ми уявляємо нові наукові ідеї результатом еволюційного відбору, то все одно прийдемо до необхідності дослідження точних механізмів, якими визначається рівень успіхів ідеї отримання такої еволюційної підтримки. Можливо, кожна дисципліна має власні критерії, що змінюються – власні зразки контрольованого експерименту. Проте цей факт лише підкреслює необхідність визначити певну раціональну структуру, яка є загальною для усіх оцінок такого типу. Аналогічно тому, як менделівська генетика необхідна для розширення нашого розуміння дарвінівської еволюції, так індуктивна логіка необхідна, щоб чітко сформулювати раціональні принципи, що визначають вибір гіпотез на основі контрольованого експерименту"

У своїх міркуваннях С. Тулмін аргументує на користь позиції, що раціональні міркування (фактори), усвідомлюючись вченими, детермінують їхню діяльність і трансформуються у фактори розвитку науки лише остільки, оскільки наукові популяції (концептуальна та інституціональна) відповідають вимогам відповідного ("вітального") середовища. Однак у цьому контексті не можна говорити про об'єктивну логіку наукового процесу в прогресивній спрямованості його змін. У результаті задекларована ним ідея стосовно органічного поєднання соціокультурного аспекту наукової творчості з логікою науки не реалізована. Водночас, ігноруючи об'єктивну цілеспрямованість розвитку науки, С. Тулмін елімінує в своїх доказах саме поняття істини, заміщаючи його "прагматично-інструментальною доцільністю".

Проведений аналіз показує, що в історичній школі постпозигивістської філософії науки було поставлено під сумнів питання існування єдиного стандарту раціональності на підставі історичного, соціокультурного аспекту науки. Результатом стало усвідомлення того, що не існує "уніфікованої картини науки" в діахронічному відношенні, не існує методологічної єдності наук. Самі по собі науки роз'єднані, кожна з них є сукупністю значної кількості малих дисциплін, представники яких з плином часу навіть можуть переставати розуміти один одного. Контрастною є ситуація з блискучими успіхами у межах наукової редукції: емпіричних теорій до більш глибоких, феноменологічних до фундаментальних, міждисциплінарного методологічного редукціонізму тощо. У результаті, як зазначають автори монографії "Новітня західна філософія науки" І. С. Добронравова, Т М. Білоус, О. В. Комар, у філософії науки наприкінці XX століття "виникає нова тема обговорення, а саме: постає питання про існування уніфікованої картини науки в синхронічному плані. Рубрика отримала назву теми "деуніфікації науки" або "роз'єднання наук" та має декілька рівнів обговорення". На основі цього постає необхідність розглянути аргументи стосовно вказаної проблеми і з'ясувати, як дискусії стосовно неї впливають на формування нових аспектів обговорення тем філософії науки.

Вступом, або пролегоменами, до дискусії стосовно теми "деуніфікації" можна вважати запропоновану американським вченим А. Файном альтернативу до концепцій реалізму, інструменталізму та соціологічного конструктивізму. У запропонованій А. Файном альтернативній теорії доводиться, що реалізм і антиреалізм різних форм не ставлять під сумнів наукову практику та результати, а розрізняються лише в своїх подальших інтерпретаціях досягнень успіху науки.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму
  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово