Сучасна філософія і логіка, на основі фундаментальних робіт представників еволюційної епістемології К. Лоренца, Д. Кемпбелла, Г. Фоллмера, реалізуючи революційний підхід, також формує і надає аргументи на користь принципу довіри суб'єкту пізнання як цілісній людині, яка прагне до істини. Необхідно враховувати, що істотно змінилося саме уявлення про розвиток пізнання, що традиційно розглядалося як процес поступового розширення та поглиблення наших знань про світ, їх комунікації у відриві від еволюції когнітивної системи людини, базової єдності природного і соціокультурного начал. Когнітивно-інформаційний підхід, а також когнітивна психологія та еволюційна епістемологія репрезентують пізнання цілісним – природно-ментальним – процесом геннокультурної коеволюції. Очевидно, що для сучасної філософії та логіки опора на традиційне фізичне, математичне знання або на соціально-гуманітарні науки є недостатньою. Таким чином, необхідно серйозно залучати результати еволюційної біології та нейробіології, нейропсихології, які дозволяють враховувати еволюцію когнітивної системи людини і соціокультурні процеси, що зумовлюють адекватне розуміння реального світу. Саме це зміцнює довіру до людини, яка прагне йти шляхом пізнання і розкривати реальні можливості в реалізації визначеної мети.
Разом з тим необхідно враховувати зміну та удосконалення системи аргументації. На сьогоднішній день аргументація розглядається не лише через призму процедури "питання – відповідь" або доказу "істинне – хибне" тощо. За останні десятиліття когнітивної науки та еволюційних поглядів стосовно людини з'явилися вагомі аргументи щодо необхідності перегляду класичних епістемологічних уявлень про природу формальних наук – математики і логіки. Йдеться про відкриття у 60-70-ті роки XX століття "міжпівкульної церебральної асиметрії і двох когнітивних типів мислення – просторово-образного і знаково-символічного (логіко-вербального)"
Як виявилося, відмінності між цими когнітивними типами мислення насамперед стосуються способів перероблення інформації, домінуючих мисленнєвих стратегій, принципів організації концептуального зв'язку стимулів. Незалежно від того, чи подані стимули в перцептивно-образній формі, чи в форматах символів, знаків і слів, просторово-образне мислення використовує лише холістичну стратегію переробки багатьох параметрів поступаючої інформації. Воно немовби "працює" паралельно з декількома входами, нагадуючи "нейронний" комп'ютер, що складається зі штучних нейронних мереж. У результаті відбувається одномоментне виявлення відповідних контекстуальних зв'язків між різними смислами перцептивних образів або між цілісними образами, "гештальтами" і створення на цій основі "багатозначного контексту". Усе це актуалізує проблему довіри, оскільки процес пізнання значно ускладнився.
Для знаково-символічного мислення, навпаки, характерною є аналітична стратегія переробки лише істотних для аналізу властивостей і відносин, чітких причинно-наслідкових зв'язків. Вона послідовно перероблює когнітивну інформацію – символи, знаки, перцептивна образи – по мірі її надходження, організовуючи однозначний контекст, необхідний для успішної вербальної комунікації. Однак у процесі надання найпростіших стимулів відмінності між когнітивними типами мислення, що стосуються стратегій обробки інформації, майже цілком нівелюються: "знаково-символічне мислення також виявляє здатність до одночасної обробки багатовимірної інформації, а просторово-образне мислення – деякі, хоча і прості здатності до аналізу".
Варто зазначити, що стратегії знаково-символічного (логіко- вербального) і просторово-образного мислення генетично контролюються нашою когнітивною системою (так само як і формати внутрішніх мисленнєвих репрезентацій – перцептивні образи, символи, слова і знаки). На основі цієї взаємодоповнюваності систем переробки когнітивної інформації наше мислення, еволюція якого продовжується, вносить "додаткові і досить серйозні елементи проблематичності в пошуки якоїсь однієї, дійсно істинної “об'єктивної реальності” (у т. ч. платонівської ідеї) як кореляту формальних математичних і логічних структур і понять". Власне, на них і вибудовується та система аргументації, на якій формується довіра до суб'єкта пізнання.
Потрібно пам'ятати, що сучасні процеси смислоутворення на основі досягнень науки та епістемології відкрили нове призначення логіки. Вона є не стільки емпіричною "наукою про мислення", скільки наукою про формальні логічні структури вербального мислення, що на основі ідеалізованого, гіпотетичного характеру своїх допущень, не завжди зобов'язана йти за нашою інтуїцією та інтуїтивним розумінням "правильного мислення" або "правильного умовиводу". Необхідно також враховувати, що наше мислення в цілому не охоплюється логікою, оскільки ми мислимо не лише відповідно до логічних принципів, але і спираючись на безліч схем нелогічного характеру – причинно-наслідкові зв'язки, математичні правила, емпіричні узагальнення, що вилучені із повсякденного знання, гіпотези та припущення емпіричних наук тощо. Окрім того, під час пізнання і мислення активізуються ресурси просторово-образного мислення – воно забезпечує цілісне розуміння, сприяє творчій інтуїції, дозволяє відкрити нові знання тощо. Усе це, однак, не зменшує значення логіки. Символічне вираження логічних формалізмів допомагає більш точно аргументувати положення і думки, що продуковані інтелектуальною діяльністю, з використанням пізнавального та мисленнєвого процесу. Вивчення логіки як теорії формального мислення допомагає зміцнити і розширити вроджені аналітичні здібності людини. Хоча "наші вроджені здібності до аналітичного мислення, які дозволяють "інтуїтивно” виявити правильні аргументи, найпевніше, не зростають в результаті вивчення логіки, все ж неможливо заперечувати, що в ході такого вивчення збільшується можливість перевірити правильність міркувань". У результаті це може зберегти від помилкових висновків і вчинків, тобто неадекватної, неадаптованої поведінки, що стане умовою довіри до слів і діяльності.
Наразі нові стереотипи практичної поведінки і мисленнєві стратегії виникають у результаті "активної свідомості, самі інноваційні форми цієї активності знаходяться під контролем генетичних факторів... Генетичні механізми лежать в основі не лише загальної здатності індивідів вирішувати проблеми – вони також забезпечують їх свідомість і мислення специфічними правилами, що необхідні для швидкого оволодіння соціокультурним світом". Таке бачення пізнавальної діяльності як поєднання природного і культурно-історичного начал дозволило знайти нові способи у вивченні становлення й удосконалення когнітивних форм, розвитку можливостей адекватного осягнення світу суб'єктом і розуміння самої природи істинного знання, що визначає і рівень довіри до нього (до людини, яка пізнає).
Дослідження в контексті еволюційної епістемології процесу формування "пропозиціональної" парадигми в античній епістемології показало, що вербальні заходи поступово доповнювалися і витіснялися все більш артикульованою словесною мовою. Стало зрозуміло, як архаїчне мислення могло переносити абсолютну довіру до показань органів чуття на слова і породжувати "магію слова", ототожнюючи з ним реальні речі та події. Логічно реконструювавши особливості міфологічного мислення, Платон звернувся до "ідей" та "ідеального" як засобу репрезентації та реконструкції реального космосу, перетворюючи його в предмет аргументованих знань. Подібна властивість мислення породжує можливість наукового уявлення і творчості, що також повинно бути осмислено з позиції принципу довіри до суб'єкта, оскільки передбачає оцінку достовірності знань про реальну дійсність, що отримуються через уявлення. А тут можлива "мисленнєва “деформація” (наприклад, абстрагування або моделювання) об'єкта, або гіпотезування (онтологізація) логіко-вербальних структур"."
Історія логіки підтверджу є, що аргументи раціональності епохи класичної науки, яка вимагала вилучення суб'єкта з наукового пізнання (його "сваволя", завантаженість свідомості "ідолами" і забобонами, а також уявлення, що спотворюють результати пізнавальної діяльності) у підсумку заважають отриманню достовірного знання. Прибічники цієї позиції, прагнучи до "адекватного відображення", недооцінювали продуктивність уявлення, не вбачали об'єктивної необхідності в багатьох випадках спеціальних способів уявлення як "спотворення", деформації, які не лише допускає, а й цілеспрямовано здійснює суб'єкт пізнання, зокрема дослідник у процесі наукового пошуку. По суті, всі емпіричні і теоретичні методи і прийоми є способами своєрідної деформації реальних об'єктів, що здійснюється доцільно і функціонально.
У цьому аспекті проблема довіри до суб'єкта постає в процесі наукового уявлення. У його контексті деформація ("спотворення") дійсності – це створення різних фікцій, свого роду віртуальних об'єктів у науковому пізнанні. Аргументами для цього виступали численні види абстракції та ідеалізації, у результаті яких виникали фікції – ідеальні об'єкти, моделі, в яких знаходили вираження граничні стани, процеси і властивості. Уся науково-пізнавальна діяльність може бути розглянута як діяльність, що утворює і застосовує "фікції" в якості аргументів для "репрезентації дійсних фрагментів реальності (безпосередніх речей)".
У новоєвропейській науці значно зростає роль уявлення, створення віртуальних об'єктів ("фікцій"). Також зростає деформація реальних об'єктів, тобто найважливіших передумов нової логіки мислення, що водночас демонструє принципово нове розуміння самого суб'єкта пізнання, його функцій і можливостей. Відповідно до природи теоретичного знання, вчені прагнуть визначати закони подібних деформацій. Це проявилося в створенні проективної геометрії, яка дозволяла отримувати нові результати евклідової геометрії. Вводилися аргументи, відмінні від античної логіки і засновані на уявленні та деформації. Філософський смисл цих процесів, П. П. Гайденко вбачає в тому, що зникає відмінність речі та її образу, все стає відносним, а субстанцію замінює відношення. І в мистецтві, і в науці починає бути присутньою "довіра до ілюзії", що заснована на інтересі до "деформації, спотворення природного, умовних, – щоб не сказати фіктивних, – конструкцій, що створюються людиною, яка відчула могутність своєї суб'єктивності".
Проблеми уявлення і деформації образів сприяють виникненню питання: чи повинні ми орієнтуватися лише на логіку здорового глузду, приймаючи принцип довіри до суб'єкта, чи довіра повинна розповсюджуватися і на ті випадки, коли суб'єкт явно порушує ці вимоги (у випадку спеціально створених "деформацій" в науковому пошуку)? Якщо використовувати аргумент "здорового глузду", то він викликає довіру в буденній, а не науковій свідомості. Проте справжня довіра до суб'єкта перевіряється саме в тих ситуаціях, коли немає стримуючої логіки "здорового глузду", де аргументом довіри є його інтуїція, творчість, уявлення. Довіряти можна саме тому, що людина, яка пізнає, володіє здатністю робити вибір у невизначеній ситуації, критично осмислювати результати пізнання, "вчиняти відповідно з думкою" (М Бахтін). У цьому – своя логіка і своя аргументація, що відповідає вже некласичному типу раціональності.
Своєрідне розуміння принципу довіри до суб'єкта можна побачити у концепції М. Фуко, що змушує по-новому поставитись до опозиції "розуміння-нерозуміння" і побачити приховані проблеми "здорового пізнання" і розуму. "Немає безуму безвідносно до розуму, істина ж розуму зводиться до того, щоб на мить привідкрити безум, який він заперечує, і розчинитися, загубитися в безумі". У цій нерозривній парі її складові постійно міняються місцями і слугують один одному мірою. Безум здатен уподібнюватися розуму, а природа використовує безум як "обхідний шлях розуму": того, чого не може отримати від нашого розуму, вона отримує від безуму.
Характеризуючи безум, М. Фуко використовує поняття істини. "Сучасна людина з часів Ніцше і Фрейда, – стверджуєм Фуко, – знаходить в глибинах свого “Я” спростування будь-якої істини: з теперішнім своїм знанням про саму себе вона здатна зрозуміти власну нестабільність і побачити, де їй загрожує нерозуміння", на відміну від людини епохи Просвітництва, яка "непохитно виявлена" в безпосередньо наданій її розумом істині. Ця думка М. Фуко про розвиток саморефлексії у критичному відношенні сучасного суб'єкта до свого розуміння істини є ще одним аргументом на користь принципу довіри до суб'єкта. Виникнення образу як результату роботи уявлення, фантазії це ще не момент нерозуміння (нерозуму), адже останній може народитися лише тоді, коли цьому образу спонтанно буде надано значення абсолютної істини, коли використовується "мова розуму", але обмеженого простором видимості, що утворює помилкове поєднання цілісного образу і універсального дискурсу. "Безум починається там, де затемнюється відношення людини до істини". Порушення відносин істиною може бути в межах сприйняття, або коли доступ до істини не такий простий.
Висновок М. Фуко є значущим для розуміння логіки пізнання і оцінки можливостей суб'єкта з позицій принципу довіри. "Безум існує лише як кінцева мить творчості – творчість постійно витісняє його за свої межі; де є творчість, там немає місця безуму; і однак безум сучасний творчості і творенню, оскільки покладає начало часу його істині" . У цій ситуації, коли межі вказаних станів не проглядаються, проявляється ще одна основа принципу довіри до когнітивних здібностей людини.
Аргумент "нерозуміння" ("нерозуму") може виявити її наближеність до природи (у ній самій), виявити "максимум її здібностей", а також відкрити можливості "уявлення і фантазії" у ситуації пізнання, творчості та логіки мислення.
Таким чином, у контексті теорії аргументації, що є важливим фактором у процесі пізнання і досягнення достовірного знання, особливу увагу потрібно звернути на принцип довіри до суб'єкта пізнання. В людині, яка пізнає, міститься можливість суб'єктивації істини. Завдання логіки полягає в аргументації тих положень, репрезентованих в еволюції епістемології, що обґрунтовують постулати, на яких засновується процес пошуку істини і достовірного знання. Довіра до суб'єкта пізнання концептуалізує проблему когнітивних можливостей людини. Це зменшує можливості логіки, але символічне формулювання її принципів допомагає зміцнити і розширити можливості аналітичного мислення. Аргументи, що підкріплюють принцип довіри, розширюють простір сучасного знання і постають важливим фактором смислоутворення життєдіяльності індивіда.
Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"“ на сторінці 3. Приємного читання.
