Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

Логічні засади аргументації у філософському знанні

У результаті стає очевидно, що рівноправність твердження та заперечення закономірно порушується, якщо думка виходить за межі можливості елементарної перевірки і наочного досвіду, коли питання про істинність або хибність вирішується не емпіричною перевіркою, а логічним міркуванням. Тоді "правила логіки набувають апріорного характеру і виникає проблема довіри до цих правил", а разом з нею і проблема довіри до суб'єкта, який уособлює і репрезентує ці правила.

Наведені положення історії та теорії логіки стосовно обґрунтування принципу довіри в контексті аргументації "суперечності – несуперечності" знаходять продовження в науці. Доцільність прийняття принципу довіри до суб'єкта знаходить істотну підтримку в основних положеннях епістемології. Дослідження в цій сфері дозволяють виокремити головні аргументи на користь принципу довіри до людини, яка пізнає (до суб'єкта пізнання). Водночас це надає можливість виявити, чи дійсно цей принцип має апріорний характер, а також показати його відносність. Власне, на обґрунтуванні принципу довіри до суб'єкта пізнання проходить апробація і теорія аргументації як умова смислоутворення.

Уся аргументація епістемології в аспекті еволюційної теорії пізнання ґрунтується, на думку Л. А. Мікешина, на таких посилках: людина належить природному світу і повинна розглядатися і аналізуватися поряд з іншими його сферами, епістемами і складовими; сама адаптація до цього світу і все життя людини є процесом пізнання; моделі еволюції та самоорганізації складних систем необхідно застосовувати і до пізнавальної діяльності людини. На основі вищенаведених передумов виникли, утворилися, сформувалися аргументи, що "підтримують доцільність і правомірність постановки питання про довіру суб'єкту пізнання".

Перший – гносеологічно-методологічний – аргумент ґрунтується на тому, що в міркуваннях про довіру до суб'єкта пізнання необхідно основуватись на зваженому методологічному положенні "гіпотетичного реалізму" (Д. Кемпбелл), згідно з яким, потрібно спиратися на припущення про існування реального світу, структури якого можуть бути частково пізнані, а переконливість же самого припущення може бути перевірена. Для багатьох учених-дослідників не викликало сумніву те, що їхні істини – це не "абсолютні істини", а "робочі гіпотези", які можуть і повинні бути змінені, трансформовані або відкинуті, якщо вони суперечать новим фактам. Однак суб'єкт пізнання кожного разу у процесі пошуку просувається вперед, поглиблюючи і уточнюючи свої знання про реальний світ. За такого підходу "знімаються" невиправдані очікування повного співпадання або повного неспівпадання реального світу і нашого уявлення про нього і, відповідно, пізнавальна діяльність суб'єкта і довіри до нього не оцінюється еталоном "абсолютної істини".

Другий аргумент стверджує, що до пізнавальної діяльності людини мають бути коректно застосовані положення про "вроджені" структури, а також про апріорні та апостеріорні форми. Потрібно звернути увагу, що коли йдеться про "онтологічне апріорі", то в контекст включається "не лише логіка онтологічних припущень, але і онтологічний настрій філософського розуму". Власне, останнє і є тим філософським розумним (продуктивним) настроєм, на основі якого формується довіра до цього "філософського розуму". По-перше, у цьому настрої, налаштуванні все існує "для нас". Іншими словами об'єкти, які були відчужені, відсторонені, абстраговані та вважалися апріорно існуючими речами, стають знайомими речами, очевидними даностями, природними установками. По-друге, філософія (у процесі пізнання) передбачає "ясне усвідомлення трансцендентального (“природного”) характеру онтологічного апріорі теоретичного світу. Світло ідеї істинності, у якому світ постає таким, яким він є “по природі” (світ ейдосів, божественних замислів, об'єктивних rex extensa), розуміється не як “природне світло розуму”, а у своїй історичності, як мінливий “просвіт” (Гаїїдеггер)". Парадокс полягає у тому, що простором того, хто пізнає (філософує) – в горизонті універсальності (вічності) існуючої свідомості- постає не мета-фізичний, а мета-історичний світ. У цій ситуації свідомість (суб'єкт пізнання) співприсутня, причетна до цього світу, що і є аргументом на користь довіри до результатів її пізнавальної діяльності – знання, яке претендує на істину.

Наразі, у контексті довіри до людини, що пізнає, інтерес викликає проблема "вроджених" когнітивних структур, яку К. Лоренц вважав співмірною з ідеями І. Канта про "апріорі". Так, К. Лоренц звернув увагу на те, що видатний філософ не передбачав існування "відповідності", а тим більше логічного зв'язку, між "річчю в собі" і апріорними формами споглядання, а також категоріями мислення. До того ж, сам І. Кант не вважав, що може бути природно-наукове обґрунтування ідеї апріорності. Окрім того, що особливо важливо, він не допускав розуміння цієї ідеї як "апріорності" еволюційно сформованої системи органів почуттів, пізнавальних здібностей в цілому, передуючих пізнавальному досвіду індивіда, і які роблять цей досвід можливим. Як стверджував К. Лоренц, природознавці завжди передбачають реальний взаємозв'язок між "річчю в собі" і феноменами нашого суб'єктивного досвіду. "Дійсний взаємозв'язок між річчю в собі та специфічною апріорною формою її існування детермінований тим фактом, що остання утворилася як адаптація до законів речі в собі в процесі тісної взаємодії з цими постійно діючими законами впродовж сотень тисяч років еволюційної історії людства. Така адаптація забезпечила наше мислення внутрішньою структурою, що значною мірою відповідає реальностям зовнішнього світу"

Вирішуючи цю проблему, Г. Фоллмер, один з провідних представників еволюційної теорії пізнання, також зробив висновок, що І. Канту не вдалося поєднати структури досвіду і пізнання. Тому мислитель вважав, що необхідно підтримати висловлене Д. Кемпбеллом положення про необхідність еволюційної інтерпретації кантівського синтетичного апріорі. Але звідки народжуються апріорні форми споглядання і поняття? На це питання Г. Фоллмер відповідає чітко: структури пізнавальних здібностей людини – це продукт еволюції; вони є вродженими і спадковими, незалежними від усілякого індивідуального досвіду. При цьому "форми споглядання і категорії відповідають світу як суб'єктивні, включені в нас задатки та їх використання точно узгоджується із законами дійсності просто тому, що вони сформовані еволюційно в ході адаптації до цього світу і його законів. Вроджені структури роблять зрозумілим те, що ми можемо робити відповідні і водночас незалежні від досвіду висловлювання". Суб'єктивні пізнавальні структури, хоча і не повною мірою, але узгоджуються з реальними структурами, що і робить можливим виживання людини як в природному, так і соціокультурному вимірах.

Отже, цей аргумент говорить про те, що довіра до суб'єкта пізнання підкріплюється існуванням еволюційно сформованого "апріорі" – певним чином розвинених у людини пізнавальних органів і здібностей, що орієнтують на об'єктивні властивості, структури і закономірності дійсності, які повинні постати перед індивідом в істинному значенні. Останнє пов'язано з інтуїціонізмом, для якого пізнання законів істинності (основної проблеми логіки) за потреби пов'язано з існуванням зовнішнього світу (реальної дійсності). Однак "визначення істинності варіюється згідно з філософською точкою зору, але незмінно передбачає певну концепцію реальності". У результаті ми робимо висновок, що логіка для інтерпретації пізнавальних результатів має потребу не лише у застосуванні апріорних чи апостеріорних форм для доказу істинності своїх положень, але і в онтології.

Третій аргумент випливає з попереднього, згідно з яким, "вроджені" структури пізнання є адаптивними структурами. Адаптація виступає важливим механізмом пристосування суб'єктивних структур пізнання до об'єктивного світу, що робить можливим продуктивне функціонування індивіда у ситуаціях природного і соціокультурного життя. Вчені, які є представниками цього напряму, стверджують, що людина вже з народження налаштована для пізнання, тобто може бачити і пізнавати об'єкти, "об'єктивувати" світ, абстрагувати, вибудовувати класи і поняття. Зрозуміло, що людині потрібен і більш пізній індивідуальний досвід, який надає додаткові "підпрограми" і нові дані. Усе це говорить про те, що гарантованість пізнавальної діяльності обґрунтовується її еволюційно-адаптивною зумовленістю об'єктивного співвіднесення з реальним світом інтелектуальних здібностей і пізнавальних практик людини. Завдяки цим практикам і здібностям застосовуються нові способи аргументації, що повинні дати достовірне знання, яке відповідає адаптованій реальності. Оскільки адаптована реальність як об'єктивна реальність є продуктом соціально-культурної та наукової творчості, то суб'єкт пізнання репрезентує достовірне знання, що підтверджує система його доказів.

Четвертий аргумент доводить пріоритет пізнання, позбавленого тотального впливу внутрішніх (фізичних і ментальних) станів і переживань. Проголошуючи свої "гносеологічні пролегомени", К. Лоренц виступає проти розуміння суб'єктивного як упередженого, примітивного (марновірного), залежного від випадкових оцінок. Учений вважає, що людина здатна виходити за межі абсолютної суб'єктивності, оскільки володіє фундаментальною здібністю певною мірою враховувати, компенсувати і навіть виключати суб'єктивне в процесі пізнання зовнішньої дійсності. Ця здатність і той утворений образ дійсності говорить про їх значущість в практичному контексті. Це і є гарантом довіри до тих даних, які "дають відокремлені від суб'єктивності знання", – зазначає К. Лоренц. Таким чином, довіра є гарантом достовірності знання.

П'ятий аргумент акцентує увагу на тому, що епістемологія, спираючись на "гіпотетичний реалізм", істотно уточнює можливості об'єктивного, або достовірного, знання. Досліджуючи адаптивний характер пізнавального апарату, вона виявляє не лише його обмеженість, але й досягнення. Фіксуючи константні та принципові параметри, цей "апарат" здатен відбивати об'єктивні структури, певним чином відповідаючи реальності, принаймні ізоморфно. Структурний ізоморфізм, або взаємно-однозначна подібність суб'єктивних перцептивних форм і об'єктивних параметрів реального світу повного мірою підтверджується дослідженнями "біоепістемологів". Г. Фоллмер пояснює цю ситуацію в поняттях "проективної теорії пізнання", що заперечує можливість дедуктивного слідування від образу до проектованого предмету. Мислитель не наполягає на отриманні образу як копії реального світу, що характерно для теорії пізнання як відображення, але говорить "про ізоморфності об'єкта і образу, про узгодженість образу і об'єкта лише в окремих аспектах, і в кінцевому рахунку про можливість отримання із образу лише гіпотетичної інформації про проектований предмет".

Отже, кожне сприйняття, кожна "проекція" – це правомірна спроба реконструкції реального світу, що носить гіпотетичний характер, вимагає перевірки і доказу або спростування. Еволюційне вчення про пізнання підтверджує принципові положення теорії пізнання і логіки як теорії відтворення і творення, що близькі до природонаукового пояснення можливості пізнання. Однак воно й істотно їх коректує, оскільки робить базовими поняттями "проективність", "ізоморфізм", "гіпотетичний реалізм", а також вводить поняття "інтерсуб'єктивність", підкреслюючи комунікативність пізнання. Аналіз комунікативного аспекту пізнання показує, що смисл і значення істинного знання не досягаються спрощеною структурою комунікативного акту. Насамперед "нам потрібно виокремити саму процедуру продукування і сприйняття тексту. Аргументація не може бути сприйнята, якщо вона не виражена в якому- небудь тексті комунікато|юм, а для цього текст повинен бути проектованим і продукованим". А сприйняття тексту як наукової істини, положення, принципів тощо є необхідною умовою його розуміння.

У цій концепції об'єктивність пізнання як умова його несуперечливості не пов'язується жорстко з отриманням "копії" реальності. У ній усвідомлюється, що сприйняття, задаючи предметні смисли почуттям і мисленню, тобто висуваючи гіпотезу, здійснює первісну, базисну інтерпретацію даних, а тому є певним дослідженням, конститутивним для пізнання і достовірного знання. Як доводить Г. Фоллмер, вже у сприйнятті міститься складна взаємодія вроджених здібностей, культури і навчання, що повинно "враховуватися в теорії пізнання і логічних доказах". Таким чином, дається принципова конструктивна оцінка ролі самого суб'єкта пізнання, починаючи з чуттєвого пізнання.

Якщо не брати до уваги той факт, що наш пізнавальний апарат еволюціонував у кореляції з об'єктивними структурами і процесами реального світу, і визнавати лише певну його "відображувальну" здатність, то, відповідно до аргументів класичного раціоналізму і абстрактної гносеології, необхідно максимально "вичистити" наші пізнавальні структури і сам розум від деформуючих знання властивостей і здібностей суб'єкта. Якщо ж прийняти аргументи представників еволюційної теорії пізнання, то це означає визнати саму цілісну людину з її сформованими пізнавальними структурами і правилами логічного мислення як "умову можливості та необхідності" для продуктивної пізнавальної діяльності, для "отримання об'єктивної істини".

В еволюційній епістемології, що досліджує процес формування умов можливості достовірного людського знання, усвідомлюється обмеженість органів чуття, а також вихідних образів сприйняття і повсякденного досвіду. Традиційні аргументи, що підтверджують цей факт, є загальновідомими, але висуваються нові факти і міркування, які зовсім не зводяться до критики і розкриття можливостей чуттєвого пізнання. Разом із тим еволюційна епістемологія є невід'ємною частиною європейського (класичного) раціоналізму, який характеризують "по-перше, логічна впорядкованість сфер мислення, узгодженість понять, впорядкованість у використанні теорем та аргументів. По-друге, він орієнтований на емпіричне підтвердження знання". Отже, акцент еволюціоністів на чуттєвому пізнанні та значущості природного у досягненні достовірного знання не відділяють від аргументації, концептуалізованої у європейському раціоналізмі, що демонструє "сучасний стан європейського мислення", – зазначає Е. Н. Шульга.

Шостий аргумент основується на тому, що, довіряючи людині, яка пізнає, потрібно пам'ятати про "адекватність" пізнавального апарату людини тим умовам, у яких він був розвинений в процесі еволюції. Однак він може не відповідати більш пізнім реальним структурам і є не завжди придатним для правильного розуміння кожної з них, що загалом досить тривіально. Разом з тим недостатньо осмислено той факт, що суб'єкт (людина) пізнання реалізує свої можливості в "світі середніх вимірів", "мезокосмі", а евклідова геометрія, і фізика І. Ньютона відповідають цьому світу. Так, І. Кант створив "теорію пізнання світу середніх вимірів", не усвідомлюючи або не володіючи інформацією про те, що наукове пізнання може виходити за межі досвідного, а пізнавальні структури адаптовані до реального світу. Особливого роду "сере- динність" нашого положення вважав необхідним враховувати В. Куайн, на думку якого "нашими концептуальними началами є об'єкти середнього розміру, що перебувають від нас на середній відстані, і наше знайомство з ними і зі всім іншим виявляється посередині культурної еволюції людства". "Серединність" – це реальність умов, за які не може, але прагне вийти людина в своєму пізнанні. Це та ситуація, у якій "несуперечливість абстрактної теорії веде за собою можливість її модельної виконуваності (теорема Льовенгейма-Скулема), тобто створює умови для вивчення моделі (якщо така буде вказана) засобами логіки цієї теорії. Одночасно в силу наявності моделі несуперечливість означає також логічну можливість вважати таку теорію осмисленою", – зазначає М. М. Новосьолов.

Необхідно враховувати, що обов'язкова вимога теорії пізнання (як теорії освоєння світу) постійно звірятися з емпіричним досвідом і з практичною діяльністю неявно "говорить" про нерозуміння меж світу "середніх" розмірів, у яких існує людина, а також про абсолютизацію її чуттєво-практичних можливостей. Це виражається також і в тому, що у процесі пізнання (і навчання) не враховують присутність "корінної інтуїції" людини "мезокосму" (Г. Фоллмер), що без відповідного осмислення застосовуються повсякденна мова, мова класичної науки і класична логіка, які були сформовані для опису і характеристики світу "середніх вимірів". Ці явища, а також невиправдано перебільшені очікування (зокрема отримання "абсолютно істинного", а не гіпотетичного знання), призводять до песимізму, зневіри та заперечення можливості достовірного знання, а найголовніше, "руйнують довіру до суб'єкту пізнання, до людини, яка пізнає, мислить, творить логічні схеми наукового пошуку".

Насправді ж визнання необхідності виходу за межі досвіду і безпосереднього чуттєвого пізнання, що відбувається під час створення науки, висуває проблему довіри до суб'єкта пізнання на новому рівні і в нових формах. І це очевидно, оскільки саме наука (раціональне пізнання) долає обмеженість "грубого", тобто безпосереднього, логічно не перевіреного знання для виживання людини, яка сформувалася для певних умов "середнього світу" (В. Куайн). Однак науку створює сама людина, завдяки чому виходить на принципово інший рівень пізнавальної діяльності та логічного мислення, де визначальними стають вже коеволюційні фактори – біогенетичні й соціокультурні процеси в їх єдності та взаємодії. Наука розвивається в умовах, які охоплюють не лише природні фактори, але й діяльність людини в суспільстві, новий рівень розвитку її логічного мислення, а також спеціальних пізнавальних практик. Тут пізнання також носить гіпотетичний характер і вимагає постійної перевірки і апробації, оскільки ґрунтується на інтерсуб'єктивній діяльності. При цьому аргументація як складова цієї діяльності є частиною логіко-пізнавальних засобів для досягнення спільної мети.

З цієї точки зору, реконструкція науки і наукового пізнання набагато ближче до дійсності, ніж індивідуальний досвід. її звернення до емпіричних даних значно розширюється, виходячи далеко за межі "середніх вимірів" у сфери мікросвіту або макросвіту (космосу), різко зростає інформація, істотно уточнюються отримані дані. Також змінюється система аргументації, оскільки отримана наукова інформація та факти вимагають не лише осмислення, але й доказовості. Останнє набуває вагомості через те, що всюди, де нові факти і положення претендують на утворення основи нової теорії, її потрібно логічно обґрунтувати. Завдяки цьому формується розуміння власне нового – науки, суспільства, людини, сучасності.

Вищенаведені основні аргументи епістемології (еволюційної теорії пізнання) дозволяють оцінити принцип довіри до суб'єкта пізнання як конструктивний в логіці та філософії пізнання. Зрозуміло, еволюційна епістемологія постає насамперед в якості природничо-наукової концепції розвитку пізнавальних здібностей, а тому не може розглядатися в ролі суто філософської або логічної теорії, зокрема теорії пізнання. Розвиток пізнавальних здібностей – це революційний процес, у якому культура з моменту її виникнення відіграє не менш фундаментальну роль у розвитку здатності людини адекватно сприймати світ. Але в будь- якому разі еволюційна епістемологія надає істотні аргументи для ствердження принципу довіри до суб'єкта. Включення "світу суб'єкта" в процес пізнання, що засновується на системі аргументів і логічних доказів, вже вимагає від дослідника уваги до проблеми довіри до суб'єкта пізнання, як і до людини, яка прагне знайти і довести свою істину. У межах цієї проблеми можливо досягнути істинного знання, враховуючи його суперечності в контекст "аргументу від несуперечності" як одного із найбільш апробованих з часів античності "видів аргументації", – вважає М. М. Новосьолов.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"
  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово