РОЗДІЛ 6. ЕСТЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ТВОРЧОСТІ

З розкріпаченням в образній тканині позасвідомого пов'язується виникнення художнього твору в аналітичній психології К.Юнга.

Створення художніх образів Юнг аналізує як безсвідомий процес, що актуалізується психічною дисгармонією особи. Позасвідоме - спільне джерело, творчий імпульс як творчих осяянь, так і контрольованих художніх пошуків. ( В цьому погляди К.Г. Юнга збігаються з теорією 3. Фрейда) Задум твору, витоки художнього образу, пошуки форм і засобів його втілення втрачають об'єктивну основу. Але, на відміну від засновника психоаналізу, Юнг підкреслює значення не особистісного позасвідомого митця, яке, на його думку, складає сукупність психічних процесів, що мають тенденцію до усвідомлення, які залишаються до певного часу пригніченими і витісненими внаслідок несумісності з свідомістю, але - колективного позасвідомого. Останнє не може бути усвідомленим, пригаданим навіть за допомогою аналітичного методу, але саме в його глибинах, а не особистісним митця, народжуються справжні шедеври мистецтва, які мають надособистісний характер, торкаючись " розуму і серця людства". Уяві К.Юнг надає репродуктивну роль, відкидаючи можливість створення принципово нового. Образи уяви, за Юнгом, обумовлені архетипами, апріорними абстрактними зразками, що успадковуються, містяться в психіці людини вже з моменту її народження.

Юнгом розроблюється типологія творчого процесу, і відповідні особливості художніх творів митців. Перший різновид - творчість художника інтровертного типу. Для неї характерна свідома цілеспрямована обробка матеріалу відповідно до конкретної художньої мети, до вимог форми і стилю. Митець повністю " розчиняється " в творчому процесі, стає його своєрідним "інструментом ". Ця підвладність не усвідомлюється митцем, який до останнього вважає, що власна творчість є результатом його незалежної волі, вільної, свідомої дії. Твори цього автора не виходять за межі розуміння. Результати другого, екстравертного, різновиду творчості розширюють сприйняття до меж невидимого своєю незвичною формою і змістом, обумовлюють інтуїтивний характер сприйняття авторської думки, дивуючи самого автора своєю появою і завершеним характером. Митець екстравертного типу сприймає свою творчість як результат дії зовнішньої сили, якій він може тільки підкоритися, як "божественне осяяння", поява художніх продуктів якого дивують його самого.

Юнг зберігає основну тезу психоаналітичної концепції творчості - ствердження незалежності і автономності художника в суспільному середовищі. Таке розуміння творчості послугувало теоретичним підґрунтям для таких напрямків мистецтва, як сюрреалізм, абстракціонізм, абстрактний експресіонізм та ін"

Абсолютизація "самодіяльності" світу образів властива і представникам екзистенціалізму. Так, наприклад, Ж.-П.Сартр, хоча і визнає значення реального об'єкту по відношенню до його образу (образ, на думку філософа, виникає в результаті репродукції основних рис об'єкту, що був сприйнятий раніше), вірно підкреслює різницю між об'єктом і його образом, але все ж несправедливо обмежує сферу дії уяви виключно сферою ідеального. Сартр визначив образ як конкретний феномен або стан свідомості. На його думку, уявляюча свідомість виникає лише при відсутності безпосередньо перед суб'єктом, що уявляє, даного об'єкта реальності (принцип неонтизації). Творча активність, вважає Сартр, є спонтанною і не пов'язаною з реальним буттям.

Виходячи з розуміння свободи як основного визначальника людської суб'єктивності і життєвого шляху як "самобудівництва", самоздійснення в умовах несвободної реальності, представники екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. Камю) основним завданням мистецтва вважають поглиблення і реалізацію людської суб'єктивності. Критикуючи інтуітивістські теорії творчості, Ж.-П. Сартр розвиває ідею відповідальності митця за те повідомлення, яке він передає публіці своїм твором. Зв'язок художньої творчості з долею людства, зі змінами, що відбуваються в сфері людської суб'єктивності, постав для А. Камю одним з найважливіших питань його розмислів. В ситуації невідворотної і нездоланної роз'єднаності людей, всезагального відчуття відчаю, тривоги він знаходить виправдання існуванню художньої творчості. На його думку, напружені болісні пошуки смислу власного існування в ситуації всезагальної абсурдності буття знаходять не притулок, "схованку", але - простір, де відбувається пошук (за допомогою художніх символів, алегорій та ін.) можливостей у злагодженості між людиною і її досвідом.

В процесі розвитку філософсько-естетичної думки проблема осягнення реальності душевно-духовного життя, розуміння "іншого" для герменевтики (в якості "мистецтва і теорії витлумачення текстів") з необхідністю поставила вивчення суті мовного розуміння як світорозуміння. Представники цього напрямку( Шлейєрмахер, Гумбольдт, Дільтей ) на основі виокремлення тексту в якості живої, цілісної, вагомої складової твору, ототожнення слова зі знаком здійснили спробу віднайти нові методи трактування тексту, нові критерії розуміння "чужої індивідуальності", письмово зафіксованих життєвих проявів, оцінювання авторського бачення. Слово розуміється як спосіб фіксації наявної усвідомленої і вербалізованої реальності. Художній текст - як завершене, реально зафіксоване(у часі, просторі, слові) мистецьке явище, відкрите для трактування, для перекладу на мову інших культурних поколінь. Це є можливим завдяки тому, що в тексті , у словах-знаках замасковані переживання автора, закодовані результати його емоційно-інтелектуального досвіду пізнання світу. Тому однією з головних властивостей твору є його виразність. Не маючи можливість змінити вже зафіксоване, написане іншою людиною, інтерпретатор має можливість надати йому новий сенс. Кожне нове "прочитання" - творче знайомство, пізнання сучасної автору епохи, тієї живої реальності, яка промовляє через авторське слово.

Структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Дерріда, Р. Барт, У. Еко) теж проголошує текст головним об'єктом дослідження. В якості тексту виступають всі продукти культури, мистецтва зокрема. Предметом зацікавленості постають питання не природи і сутності мистецтва та творчості, але - функціонування усталених структур тексту, художньо-конструктивні принципи, засоби організації тексту, їх існування в контексті культури. Саме дослідження цих проблем, на думку структуралістів, і дозволить вивчити специфіку художнього мислення людини, виявити ті архетипи, влада яких під час творчості інтуїтивно відчувається митцем, і які в тій чи іншій мірі реалізуються в тексті(Р.Барт).

У II половині XX століття значна увага приділяється проблемі художнього сприйняття. Формуються рецептивно-естетичні концепції (X. Р. Яусс, В.Ізер, Г. Грімм, М.Дюфренн), в яких вирішальне значення в художньому процесі надається продуктивній і активній ролі суб'єкта споглядання. На основі вивчення специфіки сприйняття митця певної історичної епохи, художнього напрямку, тенденцій сприйняття твору мистецтва конкретною соціальною і національною спільнотою, сучасниками і наступними поколіннями затверджується ідея історичної рухливості сприйняття, соціально-історичної обумовленості конкретних типів читачів.

Таким чином, в естетиці був накопичений величезний матеріал, висловлено безліч блискучих здогадок з приводу природи і специфіки функціонування художньої творчості.

Творчість - простір і спосіб культивування креативних сил художника.

6.2. Естетичний потенціал творчості

Художня творчість є одним з механізмів прилучення людини до всезагальних визначеностей буття, способом культурного і світоглядного становлення людини. Творчий процес є простором і способом культивування креативних сил художника по духовно-практичному освоєнню і перетворенню реальності. В цій діяльності творча особистість виступає суб'єктом естетичного відношення як чуттєвого механізму культурного самоствердження особи і одночасно - художнім суб'єктом, який сприймає і конструює предметність власного життєвого світу як художню реальність, свідомо і цілеспрямовано втілюючи своє світопереживання в творах мистецтва на основі необхідних професійних навичок. Художник пізнає життя, виражає своє ставлення до світу, об'єктивуючи цей складний духовний зміст в сконструйованих за законами певного виду мистецтва образних моделях дійсності, надаючи цим конструкціям характер художньої мови. В художніх творах фіксується і виражається досвід самовизначення і самовідчуття творчої особистості, досвід безпосередньо-предметної реалізації (за допомогою художніх форм) цього самовизначення.

Інтенціональною характеристикою будь-якої талановитої особистості є її прагнення втілитися у всій повноті своїх сутнісних визначеностей, реалізувати власний життєвий потенціал. Сфера мистецтва, художня творчість відкривають широкий простір для самореалізації людської індивідуальності в якості свободного суб'єкта. За допомогою суб'єктивних образів (але не суб'єктивістського свавілля) художник усвідомлює своє "Я" в просторі світу, що пізнається. Творець самовиявляє себе, об'єктивуючи, переводячи у зовнішній план свої переживання смислів людського буття, втілюючи в художніх творах індивідуальне бачення об'єктів реальності.

Суб'єкт долає зовнішні "значення" об'єкта (під "значенням" ми розуміємо суспільно-історичний досвід, що опредметнений в знаряддях праці, соціальних нормах і цінностях , поняттях мови) і наділяє його особистісним смислом. Останні в процесі створення твору мистецтва "переводяться" з мови внутрішнього самовідчуття на мову зовнішньої вираженості.

Реалії, що належать внутрішньому світу суб'єкта творчості, отримують конкретно-чуттєву образну форму існування. Моменти духовного життя творця об'єктивуються, набуваючи в художньо-образній формі цілісність, завершеність у часі, просторі, бутті. Творчість - це не просто втеча художника від реальності у сферу інтимно-особистісних переживань, але і наступне звернення до цієї реальності вже на рівні художньо-чуттєвої образності, на мові специфічного виду мистецтва.

Таким чином, в процесі творчості предметом художньої діяльності стає дійсність, співвіднесена з внутрішнім індивідуальним світом творця. В результаті створюється новий, художній світ, умовність якого компенсується тим, що він несе у собі особливий зміст, відмінний від змісту реального буття. Світ художнього твору - не зліпок життя, але узагальнення безлічі її спостережень, осмислених під певним кутом зору. Автор свідомо займає позицію особливої форми осмислення і сприйняття світу - форми художнього бачення оточуючої дійсності, де явища постають в їх естетичній визначеності, як дещо прекрасне або потворне, трагічне або комічне, піднесене або низьке. Народжується новий план буття - де зображення безпосередньо пов'язане з світовідношенням, з моральнісно-естетичною кваліфікацією, оцінкою.

Діяльність свідомості, що розгортається в уявному світі, визначається соціокультурними формами освоєння дійсності, сприйняті художником. Художник розширює межи "побаченого" і "почутого" світу за рахунок засвоєння загальнолюдського досвіду художнього мислення та відчуття, що опредметнений в продуктах культури.

В процесі творчості присутні дві тенденції: суб'єкт творчості повинен "стиснути" і втілити в чуттєву конкретність до виявлення індивідуального те загальне, що закладене в природі явища, факту буття, що уявляється. І, в той же час, через конкретне, одиничне виразити загальне. Творець "піднімається" над конкретністю реальної дійсності у відповідності з пізнаним "всезагальним" і створює нову конкретність, яка частково співпадає і не співпадає з попередньою, її "інобуття".

Художній образ, хоча і відтворює в тому чи іншому ступені схожі з реальними явища і відношення до них, визиває переживання, схожі з життєвими, але не має прямого аналога в дійсності. Формований художньою уявою та завдяки художньому мисленню образ є узагальненим результатом художнього осмислення безлічі відношень. При цьому, в процесі творчості узагальнення здійснюється без втрати індивідуалізації і чуттєвої конкретності.