Ландшафтну екосистему розуміють як сукупність на однорідній ділянці земної поверхні біогеоценозів, поєднаних між собою генетичними (за походженням), історичними (історія розвитку та освоєння), геохімічними (геохімічне сполучення, стік води, перенесення органічних і мінеральних речовин) та біотичними зв'язками (міграція тварин, перенесення спор і живого рослинного матеріалу) та охоплених певним типом господарського використання. Найменшою ландшафтною екосистемою слід вважати таку територіальну одиницю, у складі якої виділяється не менше двох споріднених між собою біогеоценозів; найбільшою - природно-територіальний комплекс, який за розмірами не перевищує фізико-географічний округ.
Природно-територіальний комплекс у фізичній географії та ландшафтознавстві відносно однорідна частина географічної оболонки, яка характеризується спільними рисами морфології, структури, функціонування та інтенсивності сучасних природних (фізико-географічних) процесів. Найменшими природно-територіальними комплексами вважають фації, найбільшими - географічні ландшафти, їх види, типи і класи. Відповідно, до категорії "ландшафтна екосистема" можна віднести будь-який природно-територіальний комплекс, що трактується як функціональна, самоорганізована, саморегульована, енергетична система, носієм організованості якої є жива речовина. Залежно від наукових завдань та практичних потреб ландшафтними екосистемами можна називати територіальні об'єднання споріднених біогеоценозів (наприклад, схилових, плакорних, заплавних, басейнових, окремих гір, гірських хребтів, улоговин, горбів тощо).
Провінційну екосистему можна характеризувати як сукупність ландшафтних екосистем у межах фізико-географічної провінції, або як екологічну систему, яка за просторовими межами збігається з межами цієї провінції. її можна визначити як частину біомної екосистеми (яка просторово збігається з фізико-географічною зоною) у межах певної рівнинної або гірської країни. Провінційну екосистему визначають за ознаками геолого-геоморфологічної будови території, співвідношення низовин і височин, гірських хребтів та улоговин між ними, віддаленості від океанів і ступеня континентальності клімату, а також за видовим складом організмів, наявністю ендемічних видів і раритетних екосистем.
Характерними для провінційної екосистеми є особливості трансформації сонячної енергії та повітряних мас, яка зумовлена рельєфом території, просторовою структурою біогеоценотичного покриву і глибиною його антропогенних перетворень, а також рівнем речовинно-енергетичного обміну в екосистемах і між ними, що визначає структуру ґрунтового покриву, величину запасів вільної енергії, темпи геохімічного та біотичного кругообігів екосистем.
Вертикальні межі провінційних екосистем можна "розсунути" до 2-3 км, відмежовуючи при цьому простір, у якому відбувається латеральний і радіальний рух біотичних (діаспори, пилок, комахи, птахи) та абіотичних (повітряні маси, волога, пил) компонентів екосистем. Прикладами провінційних екосистем можуть бути Поліська аграрно-лісова, Дністровсько-Дніпровська північностепова, Причорноморська середньостепова та ін.
Біомну екосистему слід трактувати як сукупність провінційних екосистем, яка за територіальними межами відповідає фізико-географічній зоні і зумовлена інтенсивністю надходження сонячної радіації до земної поверхні та макрокліматичними чинниками, а також характеризується певним клімаксовим типом рослинності (деревним, чагарниковим, трав'яним тощо). Поняття "біом" уведене в науковий вжиток у 1916 р. Ф. Клементсом. Ю. Одум (1986) трактує біом як велику регіональну або субконтинентальну біосистему, що характеризується будь-яким основним типом рослинності чи іншою специфічною рисою ландшафту.
Біомна диференціація біогеоценотичного покриву Землі і біосфери зумовлена сферичною формою планети та її розташуванням відносно Сонця, що супроводжується різним кутом потрапляння сонячних променів на земну поверхню та різною інтенсивністю сонячної радіації на різних географічних широтах. Найменша вона у високих широтах, найбільша - на екваторі, що спричиняє істотні відмінності у радіаційному, тепловому і водному балансах екосистем, різну тривалість періоду вегетації, різні темпи біотичного кругообігу та, врешті-решт, широтну зональність клімату, рослинного і тваринного світу, ґрунтів, структури і продуктивності екосистем, їх потенційні можливості для задоволення господарських потреб людини.
Горизонтальні межі біомних екосистем найдоречніше визначати за межами фізико-географічних зон; верхню їх межу слід "підняти" до рівня верхньої межі тропосфери, у якій відбувається формування гідротермічного режиму екосистем, а нижньою межею охопити найглибші горизонти залягання підземних вод1. Відповідно до цього, рівнинна частина України належить до трьох біомних екосистем: мішаних лісів (або за ознаками плакорної клімаксової рослинності - широколистяно лісової), лісостепової та степової.
Стабільність та динамічність екосистем
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи екології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Екосистемні рівні організації“ на сторінці 2. Приємного читання.
