Розділ 5. Банківська система Франції

В обмін на право банкнотної емісії, Банк Франції безкоштовно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав кредити уряду для задоволення його фінансових потреб. Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 році уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.

Акт від 24 липня 1936 року надав уряду можливість більш активно втручатися в управління банком. П'ятнадцять регентів були замінені двадцятьма членами Генеральної ради, з них тільки два були обрані загальними зборами. Інші члени ради призначалися урядом і повинні були представляти як державні органи, так і об'єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного члена ради персоналом банку. Генеральна рада складалася з управляючого, його заступників і 12 членів (з них 7 призначалися міністром фінансів), ще 4 члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних установ.

Доступ до Генеральної Асамблеї був обмежений двома сотнями головних акціонерів, що викликало зауваження стосовно того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 року відкрив загальні збори для всіх акціонерів. Він також відмінив обов'язкову умову, згідно з якою посаду управляючого або його заступника мав право зайняти лише той, у кого була певна кількість акцій банку, введену у 1806 році. Відтоді управляючий і два його заступники призначалися радою міністрів.

Ця реформа, звичайно, супроводжувалася змінами, що вносилися до законодавства, яке стосувалося управління банку. Вона збільшила повноваження уряду і була тільки початком до процесу націоналізації Банку Франції, що була реалізована згідно з Актом від 2 грудня 1945 року після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал банку буде переданий державі 1 січня 1946 року. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири 3-процентні облігації із строком обігу двадцять років. Остання виплата за ними була проведена 1 січня 1965року. Хоча реформи 1936 та 1945 років виключили будь-який приватний контроль над управлінням банку, вони не обмежували свободу діяльності Банку Франції.

Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 року вимагав змін у Статуті банку, складі загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 року.

За Актом від 24 травня 1951 року Банк Франції підпорядковувався загальному податковому режиму - були встановлені чіткі види податків та мито, але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в призначенні та головній місії Банку Франції почали відбуватися, починаючи з 1945 року. Особливо це стосувалося питання організації та контролю банківської діяльності.

Згідно із законом від 3 січня 1973 року пункти, які стосувалися управління діяльністю банку і організації, були спрощені та поновлені, визначені головні цілі банку та обов'язки для швидкого реагування на будь-які зміни. Склад Генеральної ради був змінений радикально. Члени ради призначалися відповідно до їх професійних здібностей (швидше вони повинні були представляти різні економічні та фінансові сектори).

Повноваження Генеральної ради були розширені, також нове законодавство містило менше обмежень щодо діяльності банку. У ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.

Міністру фінансів дали право ухвалювати рішення щодо розподілу прибутку банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, в результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.

Крок до незалежності Банку Франції був зроблений 4 серпня 1993 року з прийняттям нового Закону "Про статут Банку Франції" з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і, таким чином, забезпечуючи довіру до французького франка. Згідно з законом Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду. Крім того, незалежність центрального банку вважалася найкращим інституціональним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитного Союзу, що зробило реформу Статуту Банку Франції ще більш необхідною.

Основу банківської системи Франції історично складають комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої світової війни було націоналізовано 4 найбільших депозитних банки. Після того як у 1966 році два з них злилися, на чолі французьких депозитних банків за сумою балансу стали: Banque Nationale de Paris, Societe Generate, Credit Lyonnais. Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більше половини поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67 % депозитів та кредитів. Мали близько 6 тис. філій. На їх долю припадало більше 40 % сукупного балансу зареєстрованих банків.

У лютому місяці 1982 року було націоналізовано ще 36 банків з 90 філіями. У середині 80-х років на державний банківський сектор припадало більше 80 % депозитів та кредитів. Під впливом та за участю держави відбувався процес концентрації капіталу у банківській сфері Франції. Так, у 1966 році державою було сформовано один з потужних комерційних банків у країні завдяки злиттю державного Commerce та Industry і Національного відділення врахування векселів у Парижі. Таким чином, було створено Національний банк Парижу (БНП). Лише з другої половини 1980-х років, виходячи з економічної ситуації в країні, французький уряд прийняв п'ятирічну програму приватизації у банківській сфері (закони 1986 та 1987 pp.).

Починаючи з 70-х років, у французькій банківській системі відбувалося зростання чисельності кредитних установ, що пояснювалося створенням спеціалізованих кредитних установ, а також збільшенням кількості філій іноземних банків, працюючих у Франції (33 - у 1946 році, 64-у 1972 році, близько 200 - наприкінці 90-х років). Пізніше мала місце зворотна тенденція. Так, протягом 1946-1972 pp. кількість банківських установ зменшилась, що пояснювалось закриттям дрібних регіональних банків, місце яких займали відділення великих банків.

До Другої світової війни французькі комерційні банки не мали обмежень у виконанні банківських операцій. Згідно з законом 1945 року було офіційно проведено розподіл комерційних банків на 3 групи відповідно до характеру операцій: депозитні, фондові (інвестиційні або ділові), банки довгострокового та середньострокового кредиту.

Банки відрізнялися не тільки своїми активними операціями, а й структурою пасивів. Так, у банків другої та третьої групи питома вага власного капіталу становила більше 20 %, тоді як у депозитних банків - 2 %.

З 1984 року розподіл банків було відмінено та введено статус універсального банку, який не мав обмежень при виконанні операцій. Розвиток капіталомістких галузей промисловості у Франції після Другої світової війни призвів до концентрації банківських установ у районах промислового виробництва, що постійно відчували нестачу фінансових ресурсів. Акумулювати фінансові ресурси в регіонах, де базових галузей промисловості не існувало, покликані були регіональні банки. Спочатку це були депозитні банки, сфера впливу яких обмежувалася певною територією, а основна мета діяльності полягала у забезпеченні великих банків, що діяли на той час як регіональні, фінансово-промислових груп фінансовими ресурсами, попит на які зростав. Згодом за підтримки держави депозитні регіональні банки взялися за кредитування дрібних виробників і, таким чином, їхні функції були значно розширені.

Починаючи з 80-х років минулого століття, французька банківська система відчуває швидкі зміни. По-перше, прийшовши до влади, соціалісти почали активну політику націоналізації вітчизняного банківського сектору. Однак, як виявилося, націоналізація - не найкращий захід і невдовзі відмовились від неї. З приходом у 1985 році до влади правих сил розпочався зворотний процес. Незабаром деякі націоналізовані найбільші банки країни були знову приватизовані.

По-друге, банки були залучені у спекулятивні операції з нерухомістю, й економічний спад початку 90-х років призвів до погіршення основних показників їх діяльності. У зв'язку з цим влада пішла на значні зміни банківського законодавства, які відкрили нові можливості для стратегічних змін у банківській системі. Завдяки новим правилам відбулося укрупнення банківського сектору Франції.

По-третє, існуюче трудове законодавство здійснювало негативний вплив на стан банківської індустрії. Так, банківські керівники не могли вільно звільняти непотрібний штат своїх працівників або переводити їх на інші посади. Але домовленість з профсоюзами допомогла зняти цю проблему, багато банків отримали можливість скорочувати своїх робітників.

У Франції існує досить розвинена система кооперативних кредитних установ, які виконують банківські функції. Ощадні каси у Франції можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно з законом 1935 року. Ощадні каси приймають депозити та надають кредити фізичним особам і організаціям не комерційного характеру, а згідно із законом 1987 року і деяким фірмам, чиї акції не котуються на біржі. Центральним координуючим органом є CENCEF, створений касами.