Розділ 6

«Якщо не помиляюсь, довжина Великої галереї становить приблизно півтори тисячі футів, це висота меморіалу Вашингтона, помножена на три». Від ширини коридору теж перехоплювало подих, тут легко стали б поряд два пасажирські поїзди. По центру періодично траплялась якась статуя чи велетенська порцелянова ваза, що допомагали розмежувати потік відвідувачів, який уздовж однієї стіни рухався в одному напрямку, а вздовж другої — у протилежному.

Фаш мовчки й швидко крокував правим боком коридору, дивлячись лише вперед. Ленґдонові здавалося, що це просто блюзнірство — пробігати повз стільки шедеврів і не зупинитися навіть на мить, щоб подивитися на них.

«При такому світлі я б однаково нічого не побачив», — подумав він.

Тьмяне червонувате освітлення навіяло Ленґдонові спогади про його останнє перебування в таємних архівах Ватикану. Це вже вдруге сьогоднішній вечір нагадав йому про минулорічні події в Римі, коли він ледь не позбувся життя. Він знову подумав про Вітторію. Вже кілька місяців він не згадував про неї. Не вірилось, що то все трапилося лише рік тому; здавалося, відтоді промайнули десятиріччя. Інше життя. Востаннє він отримав звістку від Вітторїї ще в грудні. То була поштівка, в якій вона писала, що вирушає на Яванське море, аби продовжувати дослідження в галузі фізики… Щось там ішлося про використання супутників, щоб стежити за міграцією мантії Землі. Ленґдон ніколи не мав ілюзій, що така жінка, як Вітторія Ветра, зможе щасливо жити з ним в університетському містечку. Однак їхня зустріч у Римі пробудила в ньому якусь тугу, якої він ніколи раніше не відчував. Його любов до холостяцького життя й тих невигадливих свобод, які воно давало, похитнулась… і несподівано поступилась місцем відчуттю порожнечі, яке за минулий рік, схоже, тільки посилилось.

Вони далі швидко крокували галереєю, однак трупа Ленґдон і досі не бачив.

— Жак Соньєр зайшов аж так далеко?

— Месьє Соньєр дістав кулю в живіт. Він помирав дуже повільно. Хвилин, мабуть, з п’ятнадцять, а то й двадцять. Очевидно, він мав величезну силу волі.

Ленґдон був приголомшений.

— То охоронцям треба було аж п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися сюди?

— Звісно, ні. Служба безпеки Лувру миттєво відреагувала на сигнал тривоги, але до Великої галереї не було доступу. Охоронці стояли біля ґрат і чули, як хтось ходить у дальньому кінці коридору, але не бачили, хто це. Кликали, та ніхто не відзивався. Вирішили, що це злочинець — хто ж іще? — і, згідно з інструкціями, викликали судову поліцію. Ми прибули на місце за п’ятнадцять хвилин. Трохи підняли ґрати, так, щоб під ними можна було проповзти, і я послав туди дюжину озброєних агентів. Вони прочесали всю галерею в пошуках злочинця.

— І?..

— І нікого не знайшли. Окрім… — він показав на щось попереду, — нього.

Ленґдон простежив за напрямом пальця Фаша. Спочатку йому здалося, що Фаш показує на велику мармурову статую посеред коридору. Проте, коли вони підійшли ближче, Ленґдон побачив приблизно за тридцять ярдів від статуї яскраву пляму світла. Лампа на штативі створювала на підлозі єдиний острівець світла в червонуватому напівмороці галереї. У центрі цієї плями, наче комаха під мікроскопом, лежало на паркетній підлозі оголене тіло куратора.

— Ви бачили знімок, — сказав Фаш, — отже, для вас тут не повинно бути нічого несподіваного.

Вони наблизились, і Ленґдон відчув мандраж. Перед ним постала одна з найдивніших картин, які йому доводилося бачити.

Тіло Жака Соньєра лежало на паркетній підлозі точнісінько, як це було зображено на знімку. Стоячи над ним і мружачись від різкого світла, Ленґдон ще раз із подивом подумав, що Соньєр провів останні хвилини свого життя, намагаючись зайняти таку ось незвичну позу.

Соньєр виглядав на диво підтягнутим як на свої роки… І всю його мускулатуру було чітко видно. Він зірвав із себе геть увесь одяг, акуратно поскладав його поряд на підлозі і ліг на спину посеред широкого коридору, строго вздовж його центральної осі. Руки й ноги широко розкинуті, як у дитини, що робить на снігу «орла»… або точніше, як у людини, яку розтягнули й зібрались четвертувати якісь невидимі сили.

Кривава пляма на грудях позначала те місце, де в тіло ввійшла куля. Рана була на диво мала — лише невеличка плямка потемнілої крові.

Вказівний палець Соньєра теж був закривавлений, очевидно, він вмочав його в рану, і це було найстрашніше і найнезбагненніше в усьому цьому. Використавши власну кров як чорнило, а власний оголений живіт як полотно, Соньєр намалював у себе на тілі простий символ: п’ять прямих ліній, що перетиналися й утворювали п’ятикутну зірку.

«Пентаграма?»