Розділ 71

Заплатив він за них не багато, не мало — тридцять мільйонів вісімсот тисяч доларів.

Автор тексту — Леонардо да Вінчі.

Ці вісімнадцять аркушів — тепер вони відомі як «Лестерський кодекс» Леонардо і названі так на честь їх відомого власника графа Лестерського — усе, що залишилося від одного з найцікавіших зошитів да Вінчі. Це були есе й рисунки, що відображали прогресивні погляди автора на астрономію, геологію, археологію та гідрологію.

Ленґдон ніколи не забуде відчуття, коли, простоявши у черзі, нарешті побачив безцінний пергамент. Повне розчарування! Текст неможливо було прочитати. Хоч рукопис чудово зберігся і був виконаний бездоганним каліграфічним почерком — червоне чорнило на кремовому тлі — він скидався на цілковиту нісенітницю. Спочатку Ленґдон подумав, що не може прочитати його, бо да Вінчі писав свої щоденники давньою італійською. Але, придивившись уважніше, збагнув, що не знаходить жодного італійського слова, навіть жодної літери.

— Спробуйте з оцим, сер, — шепнула йому працівниця музею, яка чергувала біля експоната. Вона показала на люстерко, прикріплене до стенда ланцюжком. Ленґдон узяв його й підніс до тексту.

Умить усе стало зрозуміло.

Ленґдон так прагнув ознайомитися з ідеями великого мислителя, що зовсім забув, що одним із численних художніх талантів цього чоловіка було вміння писати дзеркально відображеним письмом, якого не міг прочитати ніхто, крім нього самого. Історики досі сперечаються, чи да Вінчі писав так просто задля розваги, чи тому, що не хотів, аби хтось викрав у нього ідеї. Хто знає… Да Вінчі чинив, як хотів.

Софі подумки усміхнулась від того, що Роберт зрозумів її з півслова.

— Я можу прочитати кілька перших слів, — сказала вона. — Це англійська.

Тібінґ усе ще не розумів.

— Що тут відбувається?

— Це перевернутий текст, — пояснив Ленґдон. — Потрібно дзеркало.

— Та ні, не потрібно, — заперечила Софі. — Закладаюся, що це дерево тонесеньке. — Вона піднесла скриньку до світла на стіні й уважно подивилась на внутрішній бік кришки. Насправді її дідусь не вмів писати задом наперед і тому вдавався до хитрощів: писав нормально, а тоді перевертав папір і обводив відтиснені літери. Софі подумала, що в цьому випадку він, очевидно, випалив нормальний текст на дерев’яній дощечці, а тоді шліфував її зі зворотного боку, аж вона стончилась настільки, що випалені літери стало видно крізь дерево. Потім він просто перевернув дощечку і зробив над написом інкрустацію.

Наставивши кришку навпроти світла, Софі переконалась, що мала рацію. Яскравий промінь пройшов крізь тонкий аркуш дерева, і на внутрішньому боці кришки з’явився той самий текст, уже нормальний.

Цілком розбірливий.

— Англійська, — крекнув Тібінґ і похнюпився з сорому. — Моя рідна мова.

Ремі Леґалудек, що сидів у хвості літака, намагався почути, про що говорять у передньому салоні, але заважав рев двигунів. Останні події його геть не тішили. Аніскілечки. Він подивився на зв’язаного монаха, що лежав у нього в ногах. Той зовсім затих, наче змирився з долею, а може, подумки молився про визволення.