Розділ 52

У дитинстві сер Лі Тібінґ хворів на поліомієліт і тепер носив на ногах спеціальні скоби і ходив на милицях, але в минулий приїзд він видався Ленґдонові такою жвавою і цікавою людиною, що той майже не помітив його каліцтва.

— Якщо ваша ласка, перекажіть йому, що я знайшов нову інформацію про Ґрааль. Вона не може чекати до ранку.

Запала довга мовчанка.

Ленґдон і Софі чекали, двигун броньовика голосно гуркотів.

Минула ціла хвилина.

Нарешті хтось заговорив.

— Добродію, ви, мабуть, і досі живете за гарвардським часом. — Голос був бадьорий і веселий.

Ленґдон розплився в усмішці: він упізнав характерну британську вимову.

— Лі, пробачте, що я розбудив вас о такій непристойній порі.

— Слуга мені доповів, що ви в Парижі та ще й говорите щось про Ґрааль.

— Я подумав, можливо, лише це витягне вас з ліжка.

— Так і сталося.

— То, може, відчините браму старому другові?

— Ті, хто шукають істину, — більше, ніж друзі. Вони побратими.

Ленґдон багатозначно подивився на Софі. Тібінґ мав пристрасть до показної риторики.

— Я відчиню браму, — заявив Тібінґ, — але спершу мушу переконатися, що серце твоє чисте. Це випробування честі. Ти мусиш відповісти на три запитання.

Ленґдон тихенько застогнав, потім шепнув Софі:

— Мусимо набратися терпіння. Я ж казав, що це дивак.

— Перше запитання, — урочисто розпочав Тібінґ. — Що ви бажаєте: каву чи чай?

Ленґдон знав, як Тібінґ ставиться до американської кави.