Розділ 1

Як він і думав, це знову був консьєрж.

— Месьє Ленґдон, перепрошую ще раз. Я дзвоню, лише щоб сказати, що ваш гість іде до вас у номер. Я подумав, треба вас попередити.

Сон як рукою зняло.

— Ви пустили когось до мого номера?

— Вибачте, месьє, але особа такого рангу… Я не посмів його спиняти.

— То хто ж він у біса?

Та в слухавці вже чулися гудки.

Майже тієї ж миті в двері хтось голосно постукав.

Не знаючи, що робити, Ленґдон тихо встав із ліжка. Відчув, як ноги глибоко занурюються у розкішний старовинний килим. Накинув халат із монограмою готелю і підійшов до дверей.

— Хто там?

— Месьє Ленґдон? Мені потрібно з вами поговорити. — Чоловік говорив англійською з акцентом, голос був різкий і владний. — Це лейтенант Жером Колле. Центральне управління судової поліції.

Ленґдон розгубився. «Судова поліція?» Центральне управління судової поліції — це приблизно те саме, що у Сполучених Штатах ФБР.

Не знімаючи ланцюжка, Ленґдон трохи відхилив двері. Він побачив худорляве і втомлене обличчя. Гість був неймовірно худий, у синій, з вигляду офіційній уніформі.

— Можна ввійти? — запитав поліцейський.

Ленґдон завагався, почуваючись непевно під пильним поглядом незнайомця.

— А про що, власне, йдеться?

— Мій капітан потребує вашої консультації в одній приватної справі.

— Як, зараз? — здивувався Ленґдон. — Вже за північ.

— Чи правда, що цього вечора у вас була призначена зустріч з куратором Лувру?

Ленґдон ураз почувся якось дуже незатишно. Він і справді домовлявся з поважним куратором Жаком Соньєром зустрітися ввечері після лекції, але той так і не з’явився.