Розділ 104

«Бабуся виховала мене».

Ленґдон вигляйув і побачив Софі на стежці. Тоді подивився на скриньку, яку тримав у руках. Не може бути. Він повільно повернувся до молодого чоловіка.

— Ви сказали, ваша бабуся має таку саму скриньку?

— Майже ідентичну.

— Де вона їх взяла?

— Дідусь змайстрував. Він загинув, коли я був іще малюком, але бабуся досі його згадує. Каже, він мав золоті руки. Умів зробити все, що завгодно.

Ленґдон відчув, як між подіями останньої доби і каплицею Рослін вимальовується незбагненний зв’язок.

— Ви сказали, вас виховала бабуся. Ви не образитесь, якщо я запитаю, що сталося з вашими батьками?

Молодий чоловік здивувався.

— Вони загинули, коли я ще був маленький. — На мить він замовк. — Того самого дня, що й дідусь.

У Ленґдона підскочило серце.

— В автокатастрофі?

Гід відсахнувся. В оливково-зелених очах застиг безмежний подив.

— Так. В автокатастрофі. Того дня загинула вся моя родина. Я втратив дідуся, батьків і… — він завагався й опустив очі.

— І сестру, — закінчив за нього Ленґдон.

Будинок із каменю був точнісінько такий, яким його пам’ятала Софі. Ніч швидко насувалася, і від будинку віяло теплом і затишком. З-за відчинених дверей із сіткою долітав запах свіжого хліба, у вікнах горіло золотаве світло. Софі наблизилась і почула тихі схлипи.

Крізь сітку в дверях Софі побачила в передпокої літню жінку. Вона стояла спиною до дверей, але Софі зрозуміла, що це вона плаче. Жінка мала пишне сріблясте волосся, яке навіяло несподіваний спогад. Зворушена Софі ступила на поріг. Жінка стискала в руці фотокартку якогось чоловіка і з сумом та ніжністю торкалась пальцями його обличчя.

Це обличчя Софі знала дуже добре.

Grand-père.

Очевидно, жінка почула сумну новину про його загибель минулої ночі.