Розділ «25 Катрина»

Геть-чисто всі повідомлення було видалено. Навіть із пропозиціями грошей. Хоча, визнаю, була велика спокуса дізнатися, скільки ж вони пропонували. З ванної було чути голос Лу, яка розмовляла з Томасом, його ниття та плескіт води — він бомбив шестидюймову піну своїм бетмобілем. Оце те, що ви не знаєте про дітей, поки не маєте своїх, — купання, леґо та рибні палички не дадуть вам довго думати про якісь свої страждання.

І нарешті останнє повідомлення.

— Луїзо. Це Камілла Трейнор. Перетелефонуйте мені, щойно зможете.

Я вирячилася на автовідповідач. Перемотала та ввімкнула ще раз. Потім помчала до ванної й так різко витягла Томаса звідти, що дитя навіть не зрозуміло, що то таке було. Він стояв, обкутаний рушником, наче тугою пов’язкою. Лу ж, спантеличена та ошелешена, вже збігала сходами, а я підштовхувала її в плечі.

— А якщо вона мене ненавидить?

— З голосу не скажеш, що вона ненавидить тебе.

— А якщо преса вже їх оточила? А якщо вони вважають мене винною в цьому всьому? — Очі її були широко розплющеними та нажаханими. — Ану ж як вона дзвонить мені сказати, що він це зробив.

— На Бога, Лу. Хоча б раз у житті — опануй себе. Поки не зателефонуєш, нічого не знатимеш. Дзвони їй. Просто зателефонуй. У тебе немає вибору, бодай йому всячина.

Я побігла назад у ванну, щоб розкутати Томаса. Заштовхнула його в піжаму, пообіцяла, що бабуся дасть йому печиво, якщо він швидесенько прибіжить на кухню. Тоді я визирнула з дверей ванної, перевірити, чи сестра дзвонить. Вона стояла спиною до мене, пригладжуючи рукою волосся на потилиці. Потім схопилася рукою, щоб не впасти.

— Так, — казала вона, — розумію.

А потім:

— Добре, — і після паузи: — Так.

Добрячу хвилину вона дивилася на свої ступні, аж після цього поклала слухавку.

— Ну? — запитала я.

Вона подивилася так, наче побачила мене вперше, й затрусила головою.

— Це не про газети, — відповіла задерев’янілим від шоку голосом. — Вона прохає мене, благає мене приїхати до Швейцарії. Уже замовила квиток на останній рейс. Вечірній.