Розділ «25 Катрина»

— Не зовсім. Не думаю, що витягну чотири роки навчання.

— Не думай про це зараз. Справді. Дивись, як добре Трина дає собі раду. Гей! — Тато легенько штовхнув її ліктем. — Ми щось вигадаємо. Ми завжди викручуємось, еге? — Він привітно всміхнувся до нас. — Думаю, дівчатка, нам нарешті поталанило. Хороші часи настануть для нашої родини.

І тут ні з сього ні з того Луїза ридма заридала. Заплакала так, як Томас, із завиванням, слізьми та шмарклями. І байдуже, нехай усі чують і бачать. Її плач ножем різав тишу маленької кімнати.

Томас дививсь на неї з роззявленим ротом. Мені довелося взяти його до себе на коліна й забавляти чимось, щоб він також не плакав. Поки я жонглювала картоплинами та імітувала дурнуваті голоси горошин, Лу розповіла їм. Розповіла все: про Вілла, про шестимісячний контракт, про те, що сталося на Маврикії. Мамині руки злетіли до рота. Дідусь був дуже сумним. Курка вистигла, підливка задубіла на своїй тарелі.

Тато хитав головою, не ймучи віри тому всьому. А коли сестра почала детально розповідати, як вона летіла з Індійського океану, то перейшла на шепіт, переповідаючи свої останні слова до місіс Трейнор. Отоді тато відкинув стілець і рвучко піднявся, повільно обійшов стіл та обійняв її, як колись, коли ми були малими. Стояв, ніжно, дуже ніжно обіймаючи.

— О Боже, бідолашний хлопець. Бідолашна Лу. О Боже!

Не певна, що коли-небудь бачила тата таким шокованим.

— Який жах!

— І ти це все пережила? Нічого не сказавши нам? І все, що ми мали, це поштівка про підводне плавання? — Мама не вірила своїм вухам. — Ми ж думали, що в тебе найкраща відпустка в житті.

— Я була не одна. Трина знала, — промовила Лу, дивлячись на мене. — Вона мене дуже підтримала.

— Нічого я не зробила, — сказала я, обіймаючи Томаса. Йому вже стало не цікаво нас слухати, бо мама поставила перед ним розкриту коробку з шоколадними цукерками. — Я лише слухала. Це ти багато зробила. Це в тебе виникло багато задумок.

— І що з тих задумок? — запитала вона спустошено, прихиляючись до тата.

Тато повернув її лице до себе.

— Але ж ти зробила все, що могла.

— І в мене не вийшло.

— Хто каже, що в тебе не вийшло? — Тато відкинув їй волосся з лиця. Його обличчя світилося ніжністю. — Я думаю про те, а що ж я знаю про Вілла Трейнора, що я взагалі знаю про таких чоловіків, як він? І ось що я тобі скажу: не впевнений, що знайдеться бодай одна людина в світі, яка змогла б переконати його в зворотному, раз він уже все вирішив. Він той, хто він є. Неможливо змінити людей.

— Але ж його батьки! Вони ж не можуть допустити, щоб він себе вбив! — викрикнула мама. — Що вони за люди такі!

— Нормальні люди, мамо. Місіс Трейнор просто не в’являє, що ще можна зробити.

— Хоча б не везти в ту кляту клініку, — сердилася мама. Її вилиці покрилися плямами. — Я боролася б за вас обох, за Томаса до свого останнього подиху.

— Навіть якщо він вже намагався себе вбити? — запитала я. — Дуже безжалісним способом.