Розділ «25 Катрина»

— Але як?

Я почала підштовхувати її вгору сходами. О Боже, вона така неповоротка! Таке враження, наче напівпритомна.

— Дідусю, не відчиняй дверей! — заволала я. — Кому ти говорила? — почала я випитувати, коли ми нарешті дісталися до майданчика. — Однозначно, хтось їм розповів. Хто знає?

— Міс Кларк, — проривався голос через шпарину в поштовій скриньці, — лише десять хвилин… ми ж розуміємо, що це не проста для вас тема. Ми б хотіли почути вашу версію всієї цієї історії…

— Це що значить? Що він помер? — Її очі наповнилися слізьми.

— Ні, це значить, що якийсь виродок намагається заробити на цьому, — відповіла я, подумавши хвилину.

— Хто то був, дівчата? — через сходовий марш пролунав мамин голос.

— Ніхто, мам. Просто не відчиняй дверей.

Я перегнулася через перила. Мама тримала кухонний рушничок та пильно вдивлялася в силует через скляні панелі вхідних дверей.

— Не відчиняти дверей?

Я взяла сестру за лікоть.

— Лу… ти ж нічого не говорила Патрикові, еге?

Їй навіть не потрібно було щось говорити. Вираз її стражденного лиця все пояснив.

— Добре. Не рухай! Просто не підходь до дверей. Не піднімай телефон. Жодного слова, добре?

Мама не здивувалася. Вона навіть не здивувалася, коли почав дзвонити телефон. Після п’ятого дзвінка ми увімкнули автовідповідач. Проте нам довелося слухати всі повідомлення, всі ті голоси вдиралися до нас у дім. Їх було чотири чи п’ять, усі про одне й те саме. Усі пропонували Лу висвітлити свою сторону «історії», так вони це називали. Наче Вілл Трейнор був якимось бездушним предметом, за яким усі вони дерлися. Телефон дзвонив безперестанку, і дзвонили в двері. Ми сиділи з опущеними шторами, гул репортерів було чути просто за нашими ворітьми. Вони щось базікали одне з одним та багато розмовляли по телефону. Нас немов підстерігала засідка. Мама заламувала руки та кричала їм через шпаринку в поштовій скриньці, щоб вони забиралися під три чорти, тільки-но хтось із них важився пройти у ворота.

Томас спостерігав за цим усім крізь вікно ванної кімнати на другому поверсі. Йому було цікаво, чому ж це було стільки людей на нашому подвір’ї. Подзвонило четверо сусідів, вони ж бо не знали, що сталося. Тато припаркував машину на Айві-стрит та пробрався додому через задній двір. У нас була серйозна розмова про замки та киплячу олію.

Пізніше, поміркувавши трішки, я подзвонила Патрикові та запитала, скільки він одержав за своє мерзенне наведення. Легенька запинка перед його запереченнями виказала все, що мені треба було знати.

— Ти — гівнюк! — верещала я. — Я переламаю тобі всі твої марафонні ноги! Ти будеш думати, що 157-ме місце — це суперрезультат!

А Лу сиділа на кухні та плакала. Вона не ридала, просто німі сльози котилися по щоках, і вона витирала їх долонею.

Що їй сказати? Мені нічого не спадало на думку. І це було добре. Я стільки мала всього сказати отій решті! І я сказала. Окрім одного, до о пів на восьму не було вже жодного репортера. Чи то вони відмовилися від свого задуму, чи то їм набридло вибирати Томасові кубики леґо з поштової скриньки у відповідь на свої записки. Я попрохала Луїзу покупати Томаса. Хотіла якось виманити її з кухні, адже це був єдиний спосіб перевірити повідомлення на автовідповідачі та видалити ті, що від репортерів. 26! 26 негідників. І всі такі люб’язні, такі розумні! Дехто навіть пропонував гроші.