Розділ «25 Катрина»

На відповідь анітелень.

— Лу.

— Я звільнилась, — промовила вона ледве чутним голосом.

— Чому?

— А ти як думаєш?

Вона зробила спробу сісти рівно, незграбно потягнулася по чай і добряче ковтнула.

Для людини, яка щойно провела майже два тижні на Маврикії, вона мала надзвичайно страхітливий вигляд. Її повіки почервоніли та набрякли, через це очі стали крихітними. А на шкірі не було видно засмаги, вона покрилася плямами. Волосся стирчало. Вигляд у неї був таким, наче вона не спала вже декілька років. Але що найбільше вбирало очі, то це сумний погляд. Я ще ніколи не бачила, щоб моя сестра була така сумна.

— Думаєш, він справді збирається пройти через усе це?

Вона кивнула й важко ковтнула.

— Лайно. Лу, мені так шкода!

Я показала їй жестом відсунутися й забралася до неї в ліжко. Вона ще відпила чаю, після чого схилила голову мені на плече. На ній була моя футболка, а я їй навіть нічого про це не завважила. Ось як мені було її шкода!

— Трин, що робити?

Голосок її був таким тоненьким, як у Томаса, коли він пораниться, але намагається бути хоробрим. Надворі сусідський пес гасав уздовж садового паркану, розганяючи котів з усієї околиці. Раз у раз до нас долинав шквал скаженого гавкоту; голова собаки випиналася через паркан, так хотілося йому пролізти крізь нього, а його очі аж вилазили через таке розчарування.

— Не певна, що ти зможеш щось урадити. О Боже! Ти стільки для нього зробила! Стільки зусиль!..

— Я йому сказала, що кохаю його, — її голос перейшов у шепіт. — А він одповів, що цього не досить.

Її очі були широко розплющені, але безрадісні.

— І як мені з цим жити?

Я єдина з усієї нашої родини, хто знає все. Я читала більше, ніж будь-хто. Я вчуся в університеті. Я єдина знаю всі відповіді на всі запитання.

Проте я дивилася на свою старшу сестру й хитала головою.

— Не маю ані найменшої гадки, — відповіла я.