Розділ «25 Катрина»

— Я пам’ятаю, що я казала. Але нестерпно не знати, що відбувається. — Її обличчя покривилося. — Нестерпно не знати про те, як він почувається. Нестерпним є й те, що я навіть не попрощалася з ним.

— А ти зараз не можеш полетіти? Може, спробувати пошукати якийсь рейс?

— Запізно, — зітхнула вона. Потім заплющила очі. — Я вже не встигну. Лишилося дві години до… до зупинки. Я перевірила. По інтернету.

Я чекала.

— Вони не… роблять… цього… після о пів на шосту. — Глибоко схвильована, вона мотляла головою. — Це якось позв’язано зі швейцарськими чиновниками, які мають бути присутні. Вони не люблять… засвідчувати… таке не в робочий час.

Я мало не засміялася. Проте не знала, що їй сказати. Не могла собі в’явити, як то — чекати, як вона чекала, та знати про те, що саме має статися, ще й так далеко від неї. Ніколи я не кохала чоловіка так сильно, як Лу кохала Вілла. Ясна річ, мені подобалися чоловіки, я люблю спати з ними, та деколи я дивуюся сама собі: може, в мене відпав якийсь чип чуттєвості? Я не могла собі навіть уявити, щоб я так побивалася за будь-ким з моїх колишніх. Єдиним рівноцінним порівнянням міг бути мій Томас, якби він отак помирав у чужій країні. Щойно така думка спадала мені на гадку, я починала божеволіти, ставало моторошно. І я запхала цю думку десь далеко в свою уявну теку, у шухляду з написом «Не думати».

Я присіла біля сестри на диван, і ми мовчки дивилися верхогони «Мейден Стейкс», які починаються о пів на четверту, а потім перегони з гандикапом на чотири, потім іще на чотири заїзди. Дивилися так напружено, наче поставили всі світові гроші на переможця.

А потім подзвонили у двері.

За секунду Луїза була вже біля дверей. Відчинила їх. Те, як вона смикнула двері, змусило навіть моє серце стиснутись.

Та не Вілл був у дверях. Це була молодиця, з густим та ідеально накладеним макіяжем, волосся коротко стрижене, каре трохи нижче від підборіддя. Вона склала свою парасольку та всміхнулася, потягнувшись до своєї великої сумки на плечі. На якусь мить мені здалося, що це сестра Вілла Трейнора.

— Луїза Кларк?

— Так.

— Я з «Ґлоуб». Ми можемо поговорити?

— «Ґлоуб?»

У голосі Лу було відчутне зніяковіння.

— З газети? — Я стояла за спиною Лу. Аж потім помітила в руці у жінки блокнот.

— Дозволите мені ввійти? Я б хотіла трохи поговорити з вами про Вілла Трейнора. Ви ж працюєте на нього, так?

— Без коментарів, — відрубала я. І ще до того, як жінка встигла промовити слово, бахнула дверима перед її носом.

Сестра приголомшено завмерла біля дверей. Вона здригнулася, коли знову задзвонив дзвоник.

— Не відчиняй, — прошипіла я.