Розділ «25 Катрина»

— Він хворий, Катрино. У нього депресія. Таким чутливим людям не слід давати можливість зробити те, про що вони… — від своєї німої злості мама аж завмерла, не в змозі говорити далі, й почала витирати очі серветкою. — Та жінка — бездушна. Бездушна! Подумати лишень, що вони втягнули в це все Луїзу! Вона ж суддя! Судді мали б знати, що правильно, а що — ні. Краще за нас усіх. Як я хочу зараз помчатися туди й привезти його назад.

— Це все дуже складно, мамо.

— Ні, не складно. Він вразливий, і вона не має допускати навіть думки такої. Я шокована. Бідний він, бідний. Бідолаха. — Місіс Кларк піднялася з-за столу, прибираючи залишки курки й величаво попрямувала до кухні.

Луїза приголомшено дивилась, як вона йде. Мама ніколи не сердилася. Гадаю, востаннє ми чули, як вона підвищувала голос, іще 1993 року.

Тато з блукальним поглядом хитав головою.

— Не дивина, що я не бачив містера Трейнора. Мені було цікаво, де він. Припускав, що всі вони поїхали кудись у відпустку.

— Вони… вони поїхали?

— Ну, останні два дні його не було.

Лу важко опустилася на стілець.

— Чорт, — вирвалося в мене, і я похопилася, затуляючи руками вуха Томаса.

— Це завтра.

Лу глянула на мене, а я — на календар на стіні.

— Тринадцяте серпня. Це завтра.

Того останнього дня Лу нічого не робила. Вона прокинулась раніше за мене й нерухомо дивилась у вікно на кухні. Падав дощ, потім перестав, а потім знову падав. Спочатку вона лежала поруч із дідусем на дивані, пила чай, що зготувала мама, а потім щопівгодини її безмовний погляд звертався до каміна та годинника на ньому. На це неможливо було дивитися. Ми з Томасом пішли плавати, кликали із собою Лу. Зваблювала її походом по крамницях, поки мама догляне дитину. Обіцяла сходити з нею до паба, щоб лише я й вона, однак Луїза відкидала будь-яку пропозицію.

— А що, як я зробила помилку, Трин? — вона так тихо запитала, що лише мені одній було її чутно.

Я глянула на дідуся, але його увага була повністю захоплена перегонами. Думаю, тато й досі нишком робить за нього ставки. Хоча перед мамою він це завжди заперечує.

— Що ти маєш на оці?

— Може, мені слід було поїхати з ним?

— Але ж… ти казала, що не можеш.

Небо було сіре. Вона дивилася на похмурий пейзаж крізь наші бездоганно чисті вікна.