Розділ «25 Катрина»

Наступного дня вона нарешті вийшла, помилася та вдягнула чистий одяг. Я наказала батькам не говорити ані слова, натякаючи, що в неї проблема з хлопцем. Тато звів брови та зробив такий вираз обличчя, наче це все пояснювало й лише одному Господові відомо, чому ми всі так переполохалися. Мама кинулась телефонувати до «Клубу Бінґо» та говорити, що вона передумала щодо ризиків авіаперельоту.

Лу з’їла шматок тоста (обідати відмовилася), начепила на себе великий крислатий капелюх, і ми всі, разом з Томасом, пішли до замку годувати качок. Не певна, що Лу мала бажання йти гуляти, однак мати наполягла, що нам усім потрібне свіже повітря. У матусиному розумінні це означало, що їй аж свербить провітрити спальню та поміняти постіль. Томас, підстрибуючи, біг поперед нас, міцно стиснувши наповнений сухарями поліетиленовий пакет, а ми, зі звичною нам легкістю, відточеною роками тренувань, обговорювали туристів, які блукали, вчасно відхиляючись від їхніх набитих рюкзаків, обходили пари, що позували перед фотографом, та знову сходилися. Замок пікся на сонці, земля потріскалася, а трава стала такою тонкою, немов останні волосинки на голові людини, яка лисіла. Квіти в горщиках мали понурий вигляд, немов готувалися до осені.

Ми з Лу не багато говорили.

Коли ми проходили повз паркувальні місця туристів, я помітила, як вона крадькома зиркнула з-під капелюха на будинок Трейнорів. Цей елегантний з червоної цегли будинок стояв величаво, приховуючи під своїми високими глухими вікнами ту трагедію, яка розігрувалася там, можливо, навіть саме зараз.

— Ти могла б зайти й побалакати з ним, — запропонувала я. — Я зачекаю тебе.

Вона потупилася, склала руки на грудях і простувала далі.

— Немає сенсу, — була її відповідь.

А я знала ще дещо, те, що вона не промовила вголос. Можливо, його там зараз навіть немає.

Ми повільно обійшли замок, спостерігаючи, як Томас скочується по крутому пагорку, погодували качок, які були настільки вгодовані, що заради простого хліба навіть не хотіли підпливати. Простуючи отак, я спостерігала за сестрою, за її коричневою спиною в топі-американці, за її сутулими плечима. І раптом мені сяйнула думка: що, як вона ще навіть не усвідомлює того, що для неї вже все змінилося. Тут більше вона не залишиться, хоч би що сталося з Віллом Трейнором. У ній було щось нове, нові знання, речі, які вона бачила, місця, у яких вона побувала. Нарешті моїй сестрі відкрилися нові обрії.

— Ой, — згадала я, проходячи через ворота, — тобі надійшов лист. З коледжу, коли тебе не було. Вибач, але я його прочитала. Я думала, що то для мене.

— Ти його прочитала?

— Я сподівалася, то про гроші, які мені могли додати до гранту. Тобі призначили співбесіду.

Вона почала кліпати очима, наче то були новини з якогось аж ген далекого минулого.

— Ага, і що найважливіше — вона взавтра, — додала я. — Оце подумала, може, пройдемося по деяких питаннях, які можуть бути під час співбесіди?

Вона похитала головою.

— Я не можу піти завтра на співбесіду.

— А що ще ти не можеш зробити?

— Трин, не можу, — сумно глянула вона. — Як я тепер можу про щось інше думати?

— Послухай-но, Лу. Вони не роздають запрошень, як булочки на Великдень. Ти розумієш це, дурненька? Це серйозно. Вони знають, що ти вже не юна студентка, що твоя заявка надійшла в не дуже сприятливий момент, але вони все одно хочуть зустрітися з тобою. Годі комизитися.

— Та дарма. Не можу про це думати.