Розділ «15»

Я подивилася, що таке «Скафандр і метелик». «Розповідь про людину, яка стає паралізованою, і про її спроби спілкуватися із зовнішнім світом», — писалося в огляді. Я занесла назву в записник, щоб перестрахуватися, що Вілл не подивиться цей фільм, а також щоб самій не забути подивитися його.

Наступні дві відповіді були з Церкви адвентистів сьомого дня, і способи, які вони запропонували, аби підбадьорити Вілла, звичайно, не входили до мого контракту. Я почервоніла й швидко прокрутила вниз, боячись, що хтось позаду мене може глянути на екран.

І тоді я засумнівалася, чи переходити до наступної відповіді.

Здоровенькі були, Бджілко!

Чому ви вважаєте, що ваш друг/підопічний/чи ще хтось потребує зміни своєї свідомості? Якби я міг знайти спосіб померти гідно, за умови, якщо він не зруйнує мою родину, то б обрав його. Я застряг у цім візку вісім років тому, і моє життя — це ненастанне коло принижень і розчарувань. Ви можете поставите себе на його місце? Чи знаєте ви, як це — бути не в змозі спорожнити кишковик без сторонньої допомоги? Як воно — застрягнути в своєму ліжку, не маючи змоги самотужки їсти, одягатися, спілкуватися із зовнішнім світом допомоги? Ніколи не любитися. Зіткнутися з перспективою пролежнів, хвороб і навіть апаратів штучного дихання. Ви, мабуть, хороша людина і, я впевнений, хочете тільки добра. Але, можливо, наступного тижня ви його вже не доглядатимете. Може, це буде хтось, хто пригнічуватиме його або кому він не дуже подобатиметься. Він цього не може контролювати, як і всього іншого. Ми, ТСМ, знаємо, що майже нічого не контролюємо. Ми не контролюємо тих, хто годує нас, одягає, омиває, дає нам ліки. Жити з цим знанням дуже важко.

Тому, я думаю, ви ставите неправильне запитання. Хто такі ФЗ, щоб вирішувати, якими мають бути наші життя? Якщо ваш друг не може так жити, питання має бути: як мені допомогти йому покінчити з цим?

З найкращими побажаннями,

Джифорс, Міссурі, США

Я втупилася в повідомлення, мої пальці на якусь мить завмерли на клавіатурі. Потім я прокрутила вниз. Наступні кілька повідомлень були від інших квадриплегіків, які критикували Джифорса за його похмурі слова й стверджували, що вони знайшли спосіб жити далі і їхнє життя варте цього. Була коротка суперечка, що, здавалося, взагалі не стосувалася Вілла. Потому вернулися до мого прохання.

Писали про антидепресанти, масаж, диво-зцілення, розповідали про новий сенс власного життя. Були деякі практичні пропозиції: дегустація вин, музика, мистецтво, спеціально адаптовані клавіатури.

«Партнер, — писала Ґрейс31 з Бірмінгема. — Якщо він закохається, то відчуватиме, що може жити далі. Без кохання я б давно померла».

Остання фраза ще довго лунала в моїй голові після того, як я вийшла з книгозбірні.

Вілл вийшов з лікарні в четвер. Я заїхала по нього на спеціальному автомобілі й привезла його додому. Він був блідий, змучений, і всю дорогу журливо дививсь у вікно.

— Не міг там спати, — пояснив він, коли я запитала його, чи все добре. — На сусідньому ліжку весь час хтось стогнав.

Я сказала йому, що в нього є вихідні, щоб відійти, а потім нас чекає серія запланованих виїздів на природу. Сказала, що слухаюсь його порад і пробую нові речі, тож йому доведеться супроводжувати мене. Ледве вловима зміна акцентів, але я знала, що то був єдиний спосіб, щоби він скрізь ходив зі мною.

Насправді я розробила детальний графік на найближчі кілька тижнів. Кожен захід був позначений на моєму календарі чорним кольором, червоною ручкою я розписала те, що для цього треба зробити, а зеленою — які аксесуари мені знадобляться.

Щоразу, коли дивилася на двері, я відчувала певний трепет від того, що стала такою організованою, а також від усвідомлення, що кожна з цих подій насправді може змінити Віллів погляд на світ.

Як завжди каже тато, моя сестра — це мозок нашої сім’ї.

Поїздка в картинну галерею тривала менш як двадцять хвилин. І це разом із триразовим кружлянням кварталом в пошуках стоянки. Ми зайшли туди, і мало не відразу, як я зачинила за ним двері, Вілл сказав, що всі роботи жахливі. На моє запитання «чому?» він відповів, що коли я не бачу цього, він навряд чи спроможеться мені пояснити. Від походу в кіно довелося відмовитися після того, як персонал, виправдовуючись, сказав нам, що ліфт не працює. Усе інше вимагало більше часу та організації. Скажімо, щоб піти поплавати, треба було зателефонувати в басейн заздалегоди, попрохати Натана вийти на роботу понаднормово тощо. А коли ми діставалися до місця, Вілл, як у випадку з басейном, міг рішуче відмовитися заходити всередину (тоді це був розважальний центр), і нам нічого не лишалось, як сідати десь на автостоянці й у тиші попивати з термоса гарячий шоколад.

Увечері наступної середи ми поїхали послухати співака, на концерті якого Вілл колись був у Нью-Йорку. Це була хороша поїздка. Він надзвичайно зосереджено слухав музику. Більшість часу, здавалося, Вілл був повністю відсутній, ніби якась його частина боролася з болем, спогадами чи похмурими думками. Але музика все змінювала.