Розділ «15»

— Хіба я справді дозволяю своєму життю пройти повз мене?

— Насправді так.

— О Господи. Перестань говорити мені, що я маю робити. Що, як мені подобається дивитися телевізор? Що, як я не хочу нічого робити, окрім як читати книжку? — Мій голос став пронизливим. — Якщо я повертаюсь додому втомлена. Якщо мені не потрібно заповнювати свої дні ніякою гарячковою активністю.

— Одного разу ти можеш пошкодувати про це, — спокійно промовив він. — Ти знаєш, що я зробив би, бувши тобою?

Я поклала ножа.

— Я підозрюю, що ти хочеш мені сказати.

— Так. І я цілком спокійно скажу тобі. Я пішов би у вечірню школу. Я навчився б на швачку, чи модельєра, чи когось іншого, хто тобі справді подобається. — Він кивнув на мою міні-сукню в стилі шістдесятих і в стилі «Пуччі», зшиту зі старих дідових гардин.

Коли тато вперше це побачив, він показав на мене пальцем і крикнув: «Гей, Лу, одягнись!» Йому знадобилося цілих п’ять хвилин, щоб перестати сміятися.

— Я дізнався б, до чого можу братися і що не коштує сильно дорого — спортзал, плавання, волонтерство, що завгодно. Я б сам навчався музики, або гуляв з чужою собакою, або…

— Гаразд, гаразд, я все зрозуміла, — проказала я роздратовано. — Однак я не ти, Вілле.

— На твоє щастя.

Ми трохи так посиділи. Вілл заїхав на кухню, і я підняла висоту візка так, що наші голови опинились на одному рівні.

— Гаразд, — сказала я. — То що ти робив після роботи? Що цінне?

— Ну, в мене після роботи залишалося не так багато часу, однак я щодня намагався щось робити. Я вправлявся у скелелазінні в спортивному осередку, грав у сквош і ходив на концерти та в нові ресторани.

— Це легко робити, якщо маєш гроші, — заперечила я.

— І я бігав… Так, справді, — сказав він, коли я підвела брову. — І я намагався вивчити нові мови, якби раптом кудись поїхав. І зустрічався з друзями чи людьми, яких уважав за своїх друзів… — Він завагався на мить. — Я планував поїздки. Шукав місця, де ніколи не був, шукав щось, що лякало мене чи випробовувало. Якось я переплив Ла-Манш. Літав на параплані. Я ліз у гори й з’їжджав на лижах униз. Так, — сказав він, коли я спробувала його перебити, — я знаю, багато на що потрібні гроші, проте їх не треба багато. І до того ж як, ти думаєш, я заробив гроші?

— Обкрадав людей у Ситі?

— Я зрозумів, що дає мені задоволення, з’ясував, що хотів робити, і навчився робити те, що поєднує ці дві речі.

— Ти все спрощуєш.

— То це так на словах, — сказав він. — Тим-бо й ба, що вчинити за вказаним рецептом — річ трудомістка. А люди не хочуть важко працювати.