Розділ «15»

Наступного дня ми їздили на дегустацію вина. То була частина рекламної акції, яку виноградарі проводили у винарнях. Мені довелося пообіцяти Натанові не напоїти Вілла. Я підносила йому кожен келих, аби він понюхав, тож він знав, яке вино, ще до того, як куштував його. Я справді намагалася не фиркати, коли він спльовував його в свою склянку (це здавалося дуже смішним). Урешті він подивився на мене з-під лоба й сказав, що я ще зовсім дитина. Власник крамниці спершу був страшенно збентежений, коли побачив у себе чоловіка в інвалідному візку, та потім лиш чудував та дивував: він сів і почав відкорковувати інші пляшки, обговорюючи з Віллом регіон і сорт винограду. А я тим часом блукала сюди-туди, роздивляючись етикетки, й навіть трохи знудилася.

— Ну ж бо, Кларк. Ходи повчишся трохи, — казав Вілл, запрошуючи мене сісти поруч із ним.

— Я не можу. Мама сказала мені, що плюватися неввічливо.

Двоє чоловіків подивились один на одного так, наче я божевільна. І все-таки він не завжди плювався. Я за ним спостерігала. Решту дня він був підозріло говіркий, легко сміявся й став навіть войовничішим, ніж звичайно.

Дорогою додому ми їхали через ту частину міста, де нечасто бували, і, коли стояли в заторі, я роззиралася й побачила салон тату та пірсингу.

— Завжди мріяла про татуювання, — сказала я.

Треба було здогадатися, що не можна таке говорити в присутності Вілла. Він не збирався чесати язиком, а одразу схотів дізнатися, чи в мене є тату.

— Ой… Не знаю. Я все думаю, що інші скажуть.

— Чому? Що б вони сказали?

— Мій батько ненавидить їх.

— Скільки ж тобі років?

— Патрик також їх ненавидить.

— І він ніколи не робить нічого, що тобі може не сподобатись.

— У мене може статися напад клаустрофобії. Я можу передумати одразу, щойно зроблю.

— Тоді видалиш лазером, хіба ні?

Я подивилася на нього в дзеркало заднього виду. Його очі були веселі.

— Ну, давай, — сказав він. — Що ти хочеш?

Я зрозуміла, що всміхаюся.

— Я не знаю. Не змію. І не ім’я.

— А я думав, що серце з написом «мама».