Розділ «15»

Я закінчила чистити картоплю, викинула лушпиння у відро на сміття й поставила сковорідку на плиту, щоб потім смажити картоплю. Далі всілася на стіл обличчям до нього, а мої ноги звисали.

— У тебе було цікаве життя, еге?

— Так, цікаве. — Вілл присунувся ближче й підняв візок так, щоб ми були на одному рівні. — Ось чому ти, Кларк, мене виводиш із себе. Бо я бачу весь твій талант, усе це… — Він знизав плечима. — Цю енергію та яскравість і…

— Не кажи потенціал…

— …потенціал. Так. Потенціал. Не дам собі гадки, як ти можеш жити таким нецікавим життям. Це життя, яке проходить майже цілком у радіусі п’яти миль і в якому не буде нікого, хто колись здивує тебе або підштовхне чи покаже тобі те, від чого запаморочиться в голові й ти не зможеш спати ночами.

— Це твій спосіб сказати мені, що я повинна робити щось вартісніше, ніж чистити картоплю?

— Я кажу тобі, що існує цілий світ. Але був би дуже вдячний, якби ти спочатку приготувала мені трохи картоплі.

Він усміхнувсь до мене, і я не могла не вміхнутись на відповідь.

— Тобі не здається… — я почала й відразу ж замовкла.

— Кажи.

— Тобі не здається, що це насправді складніше… Я маю на увазі адаптуватися. Ти стільки всього робив.

— Ти питаєш мене, чи краще було б, якби я ніколи цього не робив?

— Мені просто цікаво, чи було б це простіше для тебе. Якби ти жив не таким активним життям. Тобто жив як тепер.

— Я ніколи, зроду ні про що не шкодував. Тепер, коли застряг у цій штуковині, я можу повернутись туди в своїй пам’яті, — він усміхнувся. Усмішка була удавана, ніби йому важко було це зробити. — Отож, якщо ти питаєш мене, чи вважав би я за краще згадувати вигляд замку з міні-маркету або чудовний ряд крамниць нижче від об’їзної, то ні. Моє життя було чудовим, дякую.

Я скочила зі столу. Не зовсім була певна, але знов відчула, що Вілл загнав мене в глухий кут. Я потягнулася по дошку для нарізання.

— І, Лу, пробач. За гроші.

— Так. Добре. — Я повернулася й почала полоскати дошку під зливальницею. — Не думай, я віддам тобі десятку.

Два дні по тому Вілл попав у лікарню з інфекцією. Це просто були профілактичні заходи, як вони це називали, хоча всім було очевидно — його мучив біль. Деякі квадриплегіки не відчували нічого, але Вілл був нечутливий лише до температури, а нижче від грудей він відчував біль і дотик. Я їздила до нього двічі, привозила музику й смаколики та пропонувала скласти йому компанію, однак почувалася чомусь зайвою і досить швидко зрозуміла, що Вілл насправді не хоче зайвої уваги. Він велів мені йти додому та присвятити час собі.

Раніше, скажімо, за рік до того, я б такі дні просто змарнувала. Швендяла б по крамницях, можливо, пообідала б із Патриком. Я б напевно дивилася телевізор і, можливо, спробувала б поскладати одяг. Багато б спала.

Однак тепер, на диво, я відчувала себе неспокійною та непевною. Я не мала причини вставати рано й не знала, до чого братись.