Розділ «15»

— А що було б, якби я робила щось зовсім інше?

— Але ж ти ніколи не робиш нічого іншого, — сказав Натан.

— Гаразд, я врахую це. — Я висмикнула десятку з руки Вілла. — Але щодо нинішнього вечора ти не маєш слушності.

— Ти сказала, що збираєшся читати книжку! — запротестував він.

— Тепер у мене є це, — сказала я, махаючи десятифунтовою банкнотою. — Я піду в кіно. Закон Мерфі, чи як там ви це називаєте.

Я підвелась, заховала гроші в кишеню й кинула залишки свого обіду в коричневий паперовий мішечок. Я всміхалася, коли йшла від них, однак на диво та без жодної на те причини мені на очі навернулися сльози.

Я працювала над календарем годину перед тим, як іти в Ґранта-гаус. Кілька днів я просто сиділа й дивилася на нього зі свого ліжка з чарівним маркером у руці, намагаючись придумати, куди б могла звозити Вілла. Я ще не була певна, чи ми зможемо поїхати кудись далі, навіть з допомогою Натана. Думка про ночівлю за межами дому видавалась страшною.

Я погортала місцеву газету, переглядаючи розклад футбольних матчів і місцевих забав, але після фіаско на верхогонах боялася, що візок Вілла може застрягти в траві. Боялася, що в натовпі він може почуватися некомфортно. Мені довелося усунути види діяльності, пов’язані з кіньми, а в нашій місцевості їх було немало.

Я знала, що Вілл не захоче дивитися на Патриків забіг, а крикет і регбі його теж не сильно цікавили. Кілька днів я почувалася надзвичайно жахливо через власну нездатність генерувати нові задумки.

Очевидячки, Вілл і Натан мали слушність. Мабуть, я була занудна. Можливо, я найостанніша в світі могла придумати щось, що могло б пробудити у Віллі жагу до життя.

Книжка чи телевізор.

Хоча важко було думати якось інакше.

Після того як Натан пішов, Вілл знайшов мене на кухні. Я сиділа за маленьким столом, чистила картоплю до вечірньої трапези і навіть не звела очей, коли він спинив інвалідний візок біля дверей. Вілл так визиравсь, що в мене аж порожевіли вуха.

— Знаєш, — нарешті озвалась я, — я ж теж могла повестися жахливо. Я б могла сказати, що ти теж нічого не робиш.

— Я не впевнений, що Натан поставив би на те, що я подамся танцювати, — відказав Вілл.

— Я знаю, що це жарт, — провадила я, зрізаючи довгу смугу картопляного лушпиння. — Але ти змусив мене відчути себе лайном. Якщо ти збирався зробити ставку на моє нудне життя, навіщо сказав мені це? Хіба це не могло залишитись вашим із Натаном особистим жартом?

Якийсь час він нічого не казав. Коли я врешті підвела голову, зрозуміла, що Вілл спостерігав за мною.

— Пробач, — сказав він.

— Не схоже, що тобі справді шкода.

— Добре… гаразд… можливо, я хотів, щоб ти це почула. Я хотів, щоб ти подумала про те, що робиш.