Розділ «Поява Смерка»

— На жаль, цього ніхто не знає, — відповів володар. — Але якщо Галбаторікс виступить разом з ургалами, то в нас не буде жодного шансу. Ельфи не встигнуть нам допомогти, хоч я вже й послав до них звістку. А зараз ми маємо відтіснити ворога до Фартхен Дура, аби він не поліз, як сарана, на Тронжхейм. Саме тому Ерагон та Арія із загоном гномів вирушать, щоб засипати тунелі, які ведуть до міста.

— А чому б нам не зруйнувати всі тунелі? — спитав юнак.

— Тому, що тоді вони розчистять шлях і рушать у небажаному для нас напрямку, — відповів Орик.

— Але є й іще одна дуже важлива причина, — додав Аджихад. — Ротгар казав, що в такому разі місто може обвалитися. А ми не повинні ризикувати, не подбавши про шляхи до відступу.

— Отже ми не прийматимемо бій у самому Тронжхеймі? — спитав Йормундур.

— Звісно, ні, — відповів володар. — Ми не зможемо обороняти місто, нас надто мало. Тому ми позамикаємо всі брами. Це змусить ургалів вийти на рівнину перед Тронжхеймом, де наші війська матимуть достатньо місця для маневрів. Якщо вони захоплять місто, то в нас навряд чи стане сил, аби їх звідти вибити.

— А як же наші родини? — спитав Йормундур. — Я зовсім не хочу, щоб ургали вбили мою дружину та сина.

— Усіх жінок та дітей вивезуть із міста й надійно сховають, — відповів Аджихад. — А якщо ми зазнаємо поразки, то їх відведуть до Сурди. На жаль, це все, що я можу зробити.

— А Насуада теж покине місто? — зніяковіло перепитав помічник.

— Так, хоч їй зовсім цього не хотілося, — рішуче відповів володар. — Отож, незабаром ургали будуть тут. Ми знаємо, що їх дуже багато, але мусимо захищати Фартхен Дур. Поразка означатиме занепад наших народів. Загинуть вардени, гноми й ельфи. Цю битву не можна програти. Тому зараз час виконувати накази.

Усі тихо вийшли з кабінету й розійшлися хто куди: Йормундур рушив до казарм, Орик і Арія — до сходів, що вели під землю, а Ерагон із Сапфірою — униз, до однієї з чотирьох головних зал Тронжхейма. Незважаючи на досить ранню пору, місто-гора гуло, як розтривожений вулик. На вулицях юрмились перелякані люди, тягаючи за собою клунки з речами.

Раніше Ерагон уже брав участь у сутичках, йому навіть доводилось убивати, але майбутня битва його лякала. Юнакові, який міг здолати двох-трьох ворогів за допомогою меча або магії, вона здавалася надто великою. Ерагон і Сапфіра вийшли за стіни Тронжхейма й почали шукати гномів, які мусили їм допомогти.

— Може, вони з іншого боку міста? — припустив дракон, і друзі подалися на пошуки. Невдовзі вони таки побачили своїх помічників, що копирсалися в землі біля входу до одного з тунелів.

— Під нами глибокий прохід, — озвався стривожений ватажок. — Ми були б вдячні, якби ви допомогли нам його завалити.

— Добре, — кивнув Ерагон. — Головне, відійдіть подалі.

Зосередившись, юнак закликав магічну силу, збираючись зруйнувати слабкі стіни тунелю, адже треба було берегти енергію ще й на потім.

— Тріста делой! — прошепотів він, посилаючи магічні струмені вглиб тунелю. Але все було марно. Скеляста порода заважала їхньому проникненню. Та раптом глибоко внизу щось ворухнулося, і земля під ногами осіла. Щасливі гноми радісно щось загукали й кинулись обгороджувати западину камінням.

Перегодом юнак та Сапфіра засипали ще добру півдюжину тунелів. Закінчивши роботу, Ерагон мимохіть глянув на місто. Звідусіль линули потоки біженців, що тягли із собою величезні клунки. Їх супроводжувала дрібка воїнів. Та головні події розгорталися в нижній частині Тронжхейма, де збиралося військо, над яким майорів прапор із гербом варденів: білий дракон, що тримає троянду над опущеним мечем.

Воїни шикувалися мовчки, більша частина з них були озброєні тільки мечами й щитами, і зовсім небагато тримали в руках списи. У задніх лавах розташувалися лучники. А от майже всі гноми були в обладунках: сталеві кольчуги до колін, залізні шоломи, міцні чоботи. Вони мали на озброєнні мечі, щити, а також сокири.

Раптом від найдальшого флангу війська відокремилась невеличка постать і почала поволі наближатися до Ерагона та Сапфіри. Це був вірний Орик, так само закутий у бойову броню.