Розділ «Пісня дороги»

Наступного дня, коли мандрівники, як завжди, їхали поруч, Ерагон не втримався.

— А яке воно — море? — ніяковіючи, спитав юнак.

— Ти ж, мабуть, уже чув про нього, — відповів Бром.

— Так, але все ж таки?

Очі старого сповилися туманом, ніби він споглядав якусь невидиму картину.

— Море, — почав Бром, — це втілення всіх почуттів. Воно любить, воно ненавидить, воно плаче. Воно не дозволяє полонити себе навіть у слові, розбиваючи вдрузки будь-які кайдани. Що б ти не казав про нього, завжди залишатиметься те, що неможливо змалювати. Пригадуєш, я розповідав тобі, як із-за моря припливли ельфи?

— Так.

— Так ось, хоча вони й живуть далеко від берега, але зберегли пристрасну любов до океану, —

вів далі старий. — Плюскіт хвиль, запах солоного повітря бентежить їх, надихаючи на складання прекрасних пісень. Я знаю одну, що розповідає про цю пристрасть. Хочеш послухати?

— Хочу, — відповів зацікавлений Ерагон.

Бром прокашлявся й мовив:

— Я перекладатиму її з прадавньої мови якомога точніше. Звісно, мій переклад не дуже досконалий, але, гадаю, він дасть уявлення про її сутність.

Старий зупинив Сніговія й примружив очі. Трохи помовчавши, Бром тихо заспівав:

О, мінлива спокуснице, під блакиттю небес,

Золоті твої простори кличуть мене і ваблять.

І я плив би тобою вічно,

Якби не дівча, якби не ельфійка,

Що кличе мене і вабить ніжніше, ніж ти.

Та прив'язала серце моє білим шовком, наче латаття,