Розділ «У нетрях Драс-Леони»

Мандрівники пообідали у Фасалофті, невеличкому селищі на березі озера. Ця чарівна місцина лежала на мальовничому пагорбі. Коли вони смакували страви у великій залі постоялого двору, Ерагон напружено дослухався до балачок за сусідніми столами. На щастя, жодних пліток про себе та Сапфіру він не почув.

За останні два дні дорога помітно погіршала й тепер нагадувала битий шлях. Колеса возів та підкуті залізом копита обернули її на непролазне болото. На шляху дедалі частіше зустрічалися подорожні, тож Сапфірі знову довелося ховатись, наздоганяючи друзів уночі.

Близько тижня вони мандрували вздовж берега озера Леона на південь. Ерагонові здавалося, що вони вже ніколи не оминуть цю водойму, тому юнак неабияк зрадів, почувши від людей, яких вони зустріли, що до Драс-Леони залишилось зовсім небагато.

Наступного дня хлопець прокинувся рано. Його аж трусило від думки про те, що невдовзі вони наздоженуть разаків.

— Будь обережний, — застерегла його Сапфіра. — У них можуть бути шпигуни, які стежать за мандрівниками, схожими на вас.

— Ми спробуємо не привертати до себе уваги, — заспокоїв її хлопець.

— Я не про це, — не відступав дракон. — Просто тепер я не захищу тебе, як тоді, коли це було з ургалами. Я перебуватиму надто далеко, щоб допомогти. До того ж, маневрувати на вузьких вуличках, які ти так любиш, я не зможу. Тож нехай головує Бром, гадаю, йому стане глузду не втрапити в ще якусь халепу.

— Гаразд, — спохмурнів юнак.

— Ну, а далі? — спитала Сапфіра. — Підеш до варденів? Коли знищите разаків, старий, мабуть, потягне тебе саме до них. Гадаю, це правильне рішення, бо Галбаторікс буде розлючений смертю своїх посланців і знову почне тебе шукати.

— Я не збираюсь присвячувати життя боротьбі з імперією! — обурився Ерагон. — Жити треба не для того, аби ходити стежками війни! Та ми ще поговоримо про це, коли я знищу разаків.

— Не будь такий самовпевнений, — озвалась Сапфіра, відлітаючи до своєї схованки.

Тепер на шляху постійно метушилися галасливі селяни, захаращуючи його своїми возами. Бром із Ерагоном час від часу мусили стримувати коней, перечікуючи весь цей гармидер.

Далеке місто в ранковому мареві мандрівники помітили ще здалеку, от тільки дістатися до нього їм пощастило не так скоро. На відміну від Тейрма, зведеного за чітким планом, Драс-Леона була заплутаним лабіринтом вуличок, які безладно розбігалися берегом озера Леона. Обшарпані будиночки тулилися одне до одного в середмісті, а центр було обнесено брудно-жовтим муром, обмазаним глиною.

За кілька миль на схід височіла скеляста гора. Вона велетенським списом упивалася в небеса, скидаючись на химерний корабель, що приплив із нічних жахіть. А ще вона нагадувала уламок кістяка самої матінки-землі.

«Це Хелгрінд, — тицьнув на гору Бром. — Важко сказати, чому Драс-Леону збудували саме тут, адже це недобра, неспокійна місцина… Насамперед ми спробуємо дістатись до центру.»

Під’їхавши ближче, Ерагон помітив, що найвищою спорудою в місті був собор, який грізно здіймався над муром. Він ніби повторював склепіння Хелгрінда, особливо тоді, коли на його шпилі падало світло.

— Кому тут поклоняються? — здивувався юнак.

— Тутешні люди спрямовують свої молитви до Хелгрінда, — скривився Бром. — Це жорстока релігія, друже мій. Тут п’ють людську кров і приносять у жертву людей. А священики тут здебільшого не мають рук чи ніг, бо чим менше на тобі плоті, тим менше ти прив’язаний до світу смертних. До того ж, вони ніяк не визначаться, якому з піків Хелгрінда треба молитися.

— Яка гидота! — здригнувся Ерагон.