Розділ «Казки про драконів»

На світанку крізь шибку почали пробиватися сонячні промені, зігріваючи Ерагонове обличчя. Протерши очі, він звівся й присів на краєчку ліжка. Від соснової підлоги віяло холодом. Юнак витягнув затерплі ноги і, позіхаючи, почухав спину.

Поруч із ліжком були полиці, завалені речами, які він колись познаходив: покручені шматки дерева, скалки мушель, блискучі уламки гірської породи та зав’язані на вузол пучки сухої трави. Його улюбленою знахідкою був корінець, вигнутий так дивовижно, що юнакові ніколи не набридало ним милуватися. Окрім умивальника й комода, у кімнаті більше нічого не було.

Він узув чоботи й замислено втупився очима в підлогу. Це був особливий день. Приблизно в цей самий час, шістнадцять років тому, його мати, яку звали Селена, повернулася додому в Карвахол — сама-самісінька й вагітна. Селена зникла на шість років і, подейкують, мешкала в якихось великих містах. Коли ж вона повернулась назад, на ній було дороге вбрання, а її волосся прикрашала сітка з перлин. Жінка знайшла свого брата Герроу й попрохала дозволу залишитись у нього до того часу, поки з’явиться на світ малятко. П’ять місяців потому вона народила сина. Усі були вражені, коли Селена, плачучи, почала благати Герроу й Маріан, аби ті стали йому за батьків. Коли її питали про те, чому вона так робить, жінка лише плакала й відповідала:

— Я мушу.

Її благання були такими жалісними, що рідня врешті-решт згодилась. Мати нарекла сина Ерагоном, а наступного ранку пішла собі, аби більше ніколи не повернутися.

Ерагон ще й досі пригадував свої відчуття, коли Маріан розповіла йому перед смертю що історію. Та обставина, що Герроу й Маріан — не його справжні батьки, неабияк вразила хлопця. Він раптом почав сумніватися в тих речах, в які завжди вірив. Перегодом Ерагон навчився з цим жити, але ніколи не зміг позбутися невідступного почуття провини, ніби він був недостойний своєї матері. «Я знаю, вона вчинила так, бо в неї була на те вагома причина, — думав Ерагон. — Але яка ж саме?»

Юнака непокоїло й іще одне питання. Хто його батько? Селена нікому про це не сказала, а той чоловік своєю чергою ніколи не намагався знайти Ерагона. Тим часом парубок хотів знати, хто це, бодай ім'я. Одним словом, йому страх як кортіло розгадати таємницю свого походження.

Ерагон зітхнув, підійшов до умивальника й хлюпнув водою собі в обличчя, здригнувшись, коли та потекла по шиї. Освіжившись, юнак дістав з-під ліжка камінь і поклав його на полицю. Вранішнє світло лилося на знахідку, відкидаючи химерну тінь. Ерагон іще раз доторкнувся до каменя, а потім поспішив на кухню, бо йому не терпілося побачити власну родину. Герроу й Роран були вже там і снідали куркою. Побачивши його, широко всміхнений Роран підвівся з-за столу.

Він був на два роки старший за Ерагона — сильний, м’язистий, скупий на рухи. Юнаки не стали б ближчими, навіть якби були рідними братами.

Ось і тепер Роран посміхався:

— Я радий, що ти повернувся. Як твоє полювання?

— Так собі, — відповів Ерагон. — А хіба дядько не розказав тобі, що сталося?

Він узяв шматок курки й почав жадібно їсти.

— Та ні, — здивувався Роран.

Тоді Ерагон удруге розповів ту дивну історію, а потім збігав по камінь, бо братові кортіло його побачити. Оглянувши знахідку, Роран не міг надивуватися з її краси.

— А ти поговорив з Катріною? — раптом спитав він.

— Ні, через сварку зі Слоуном у мене не було такої нагоди. Але вона чекатиме на тебе, коли приїдуть торговці. Я передав твої слова Хорстові, а він перекаже їх Катріні.

— Ти все розбовкав Хорстові? — спохмурнів Роран. — Але ж це приватна справа. Якби я хотів, щоб усі про це знали, я б розпалив вогнище й спілкувався б димовими сигналами. А що коли про це дізнається Слоун? Він же тоді ніколи не дозволить мені бачитися з нею.

— Хорст буде обережний, — запевнив Ерагон. — А от Слоун більше нікому не завдаватиме клопоту, особливо тобі.