Розділ «Хадарацька пустеля»

Нескінченні дюни тяглися в цих пустельних землях аж до самого обрію. Вітер здіймав піщану куряву. Де-не-де траплялися хирляві деревця, а десь далеко попереду бовванів гірський масив. Ніде не було тварин, лише високо в небі ширяли якісь невідомі птахи, тому порожнеча здавалася ще більш гнітючою.

— А ти впевнений, що ми знайдемо тут їжу для коней? — спитав Ерагон, ледь повертаючи язиком. У роті йому пересохло, а горло весь час судомило від пилюки.

— Ось там, бачиш? — показав Мертаг у бік скелястих гір. — У передгір’ї має рости трава, й там можна буде випасти коней.

— Добре, якщо так, — відповів парубок. — Але спочатку треба відпочити.

Вони відв’язали ельфійку від живота дракона, трохи перекусили й лягли в затінку дюн. Сапфіра прилаштувалася поруч, розкинувши над ними крила.

— А тут непогано, — зауважила вона. — Можна жити роками, не помічаючи плину часу.

— А ще тут непогано літається, — сонно відповів Ерагон.

— І не тільки це, — не вгавав дракон. — Глянь, який тут простір! Недалечко гори, де можна сховатися, а також вистежувати дичину… А тепло як!

— Тобі що, справді тут подобається? — здивувався юнак.

— Авжеж!

— Ну, тоді ми обов’язково повернемось сюди, коли все скінчиться, — засинаючи погодився Ерагон. Сапфіра задоволено завуркотіла.

Настав ранок четвертого дня після їхньої втечі з Джиліда. Слід сказати, що втікачі справді від’їхали досить далеко від цього міста. На цей раз вони добре виспались і поновили сили. Переслідувачів ніде не було, але юнаки все одно не зупиняли коней, розуміючи, що імперія не відчепиться від них, доки вони будуть на її території.

— Галбаторіксу, мабуть, уже повідомили про мою втечу, — вголос міркував Ерагон. — От він і вислав за нами разаків. Звісно, зараз вони ще далеко, але ми будь-якої миті маємо бути готові дати їм відсіч.

— Так, цього разу мене вже не закують у кайдани, — загарчав дракон.

— Будемо сподіватися, що, переправившись через річку Рамр, ми відірвалися від переслідувачів, — відгукнувся Мертаг.

— Це ще вилами по воді писано, — сказав Ерагон. — Може, доки ми тут патякаємо, разаки вже ціляться нам у потилицю.

Перед заходом сонця мандрівники дістались тих гір, які бачили зранку. Утім, спека не спадала, дошкуляючи їм як ніколи. Шкіра була попечена, в горлі пересохло… Пустивши коней пастися на жалюгідну траву передгір’я, друзі розвели багаття.

— Цікаво, як далеко ми від’їхали? — спитав Ерагон, відв’язуючи ельфійку.

— Не знаю, — відповів Мертаг, зазираючи в казанок. — У нас надто мало води, нічим напувати коней, а ти питаєш про такі дрібниці.