Розділ «Слід олії»

«І про що я думав учора?» — це було перше, що промайнуло в Ерагоновій голові, коли він уранці прокинувся. У ній глухо гули джмелі, у роті було сухо, наче в тому пеклі. Юнак болісно скривився, коли поруч пробіг пацюк, чиї кроки тупо відлунювали в мозку.

«Ну, то як ми почуваємось?» — уїдливо поспиталась Сапфіра.

Ерагон нічого не відповів.

За деякий час із ліжка з гуркотом звалився й Бром. Він підставив голову під холодну воду з умивальника, але, не витримавши, закашлявся й подався з кімнати геть.

— Ви куди? — гукнув Ерагон.

— Лікуватися, — захрипло озвався старий.

— Зачекайте, я з вами, — і собі заметушився під ковдрою хлопець.

Уже перед шинквасом тієї самої таверни Ерагон зрозумів, що лікування Брома полягає в тому, аби випити якомога більше гарячого чаю впереміш із крижаною водою. І, ніде правди діти, — з обов’язковою чаркою бренді. Коли вони повернулися до готелю, Ерагон уже більш-менш нормально тримався на ногах.

Бром пристебнув меча й розправив зім’ятий плащ.

— Насамперед треба розпитати людей, — нарешті сказав він. — Дізнатися, куди саме в Драс-Леоні надходила олія й куди її потім переправляли. До цього причетні або воїни, або найманці з місцевого люду. Тож треба пошукати серед них.

Вийшовши з «Золотої Кулі», вони рушили в бік складів, на які могла надходити олія Сейтр. Ближче до центру вулиці прямували вгору, тягнучись до палацу. Той гордовито височів над усіма міськими спорудами, окрім, звісно, собору.

Внутрішній дворик палацу прикрашала перламутрова мозаїка, а стіни було інкрустовано золотом. У нішах стояли статуї, що тримали в руках палички фіміаму, від яких линув ароматний дим. Ціла армія охоронців пильно придивлялася до перехожих.

— Хто ж тут мешкає? — прошепотів Ерагон.

— Маркус Табор, правитель міста, — відповів Бром. — Він звітує лише перед королем і власною совістю, яка в нього навряд чи є.

Вони обійшли довкола палацу, розглядаючи крізь грати розкішні панські хороми.

Проблукавши до обіду, мандрівники так і не почули й не знайшли нічого вартісного, тож вирішили перепочити та підкріпитися.

— Це місто занадто велике для двох шпигунів, — сказав по дорозі Бром. — Нам треба розділитися. Спробуй завтра порозпитувати сам.

Прощаючись, старий блимнув на юнака з-під кошлатих брів і тицьнув йому кілька монет:

— Але не нароби дурниць, гаразд?