Розділ «Візит до короля гори»

— Вершнику Ерагоне, — промовив він. — Поглянь туди, де вічно застигли на троні мої попередники. Їх було сорок один, а я сорок другий. Перший король, славетний Корган, правив вісім тисяч років тому. Коли прийде час, я посяду серед них своє місце… Але до того часу гноми правитимуть Фартхен Дуром, бо вони старші за ельфів і драконів.

При згадці про драконів Сапфіра невдоволено засовалась на місці.

— Отож, я старий навіть за нашими мірками, — вів далі Ротгар. — Я бачив і славу, і занепад вершників, приймав у цих стінах їхнього останнього ватажка Враеля. Дуже мало залишилось тих, хто пам’ятає ці благословенні часи. Але я не забув. І добре пригадую, що тоді можна було виходити у світ без зброї. Вершники оберігали громадський спокій. А тепер ти, прийшовши до нас, нагадав мені про минуле… Скажи чесно, чого тобі треба у Фартхен Дурі? Я знаю, чому імперія полює на тебе, але що ти збираєшся робити тепер?

— Ми із Сапфірою просто хотіли відпочити, — відповів Ерагон. — Ми не завдамо вам шкоди, адже самі шукаємо притулку. Отож, якщо Аджихад не відішле нас до ельфів, ми воліли б залишитись тут.

— Виходить, ви ховаєтесь? — спитав Ротгар. — Хочете забути всі негаразди, пов’язані з імперією, і спочивати на лаврах?

— Аж ніяк! — обурився хлопець. — Ви повинні знати, що я маю достатньо вагомі причини для боротьби з імперією. І я можу допомогти тим, хто потерпає від Галбаторікса, бо маю для цього магічну силу.

— А що про це думає твій дракон? — спитав король, явно вдоволений з Ерагонової відповіді. — Чому він тут?

«Перекажи йому, — скривилась Сапфіра, — що я хочу крові своїх ворогів і з нетерпінням чекаю того дня, коли ми полетимо на битву з Галбаторіксом. Я не маю жодного жалю ані до зрадників, які знищили драконячі яйця, ані до їхнього брехливого короля. Він сто років тримав мене в яйці, а тепер тримає в неволі двох моїх братів. І ще скажи, що я вірю в тебе».

Ерагон докладно переповів королеві Сапфірину промову, від якої той аж роззявив рота.

— Бачу, дракони не змінюються! — вигукнув Ротгар. — До речі, це стосується й людей. Наприклад, ти знаєш, чому цей трон такий незручний? Щоб ніхто на ньому довго не засиджувався! От і я зовсім не шкодуватиму за ним, коли настане час. А ти, Ерагоне, чи ти часом не хочеш посісти місце Галбаторікса, щойно воно звільниться?

— Мені не потрібна корона, — відповів на те парубок. — Досить з мене й обов’язків вершника. Звісно, якщо не буде кому правити, то…

— Авжеж, ти був би гідним правителем, — погодився Ротгар. — Але не тепер, Ерагоне. Часи хоробрих вершників давно минули… До того ж, я бачу в тебе меч нашого ворога. А ще подейкують, нібито ти подорожуєш із сином клятвопорушника. Дай-но я гляну на твою зброю.

Ерагон шанобливо передав Зарок у руки королю. Той жадібно схопив меча й уважно оглянув видовжене червоне лезо.

— Гарно зроблене, — похвалив він. — Узагалі, ельфи дуже рідко кують мечі, бо більше полюбляють лук і стріли, але якщо вже вони беруться за таку справу, то в них виходить просто неперевершено. Утім, мені важко бачити цей меч у своєму королівстві. Можливо, твоя власна вдача змінить його криваву пам’ять.

Повертаючи зброю хлопцеві, король ніби між іншим спитав:

— Чи добре тобі прислужився мій племінник?

— Хто це? — здивувався юнак.

Ротгар звів густі брови.

— Орик — син моєї молодшої сестри, — пояснив король. — Він служить в Аджихада, виявляючи у такий спосіб мою пошану до варденів. Хоч наразі він, здається, знову повернувся під мою опіку. Я чув, що ти захищав його перед Аджихадом?

— Було таке, — трохи розгубився Ерагон. — Але, повірте, кращого провідника я ще ніколи не зустрічав.