Розділ «Меч вершника»

— Звідки він у вас? — спитав парубок і неохоче сховав меч у піхви, повертаючи зброю Бромові, але той його спинив.

— Це не має значення, — відповів старий. — Можу сказати тільки те, що через нього я пережив чимало небезпечних пригод. Тепер він твій. Ти маєш більше право володіти ним. До того ж, гадаю, він зовсім скоро тобі знадобиться.

Ерагон був ошелешений.

— Це справді царський дарунок, дякую вам, — озвався він нарешті. — А що означає цей символ на піхвах?

— Це особистий герб того вершника, — відповів Бром, пильно глянувши на Ерагона й ніби застерігаючи його від зайвих розпитувань. — І якщо вже ти хочеш знати, то будь-хто, отримавши відповідні навички, може говорити з твоїм драконом. Але навіть знання іноді майже нічого не важать. Наразі я знаю про драконів куди більше, ніж будь-хто в цих краях. Тобі не вистачить і цілого життя, аби самотужки опанувати те, чому я можу тебе навчити. Тож пропоную скоротити цей надто довгий шлях, скориставшись моїми знаннями. Але про те, звідки вони в мене, дозволь мені не розказувати.

Коли старий скінчив, Сапфіра звелася й повільно наблизилась до Ерагона. Той витяг меч, щоб показати його драконові.

— Він має силу, — сказав дракон, торкнувшись леза кінчиком носа. Віддзеркалюючи луску на драконовій шкурі, переливчастий, наче живе срібло, метал тривожно замерехтів. Задоволено форкнувши, Сапфіра звела голову, і меч одразу ж набув свого звичного вигляду. Вражений Ерагон уклав зброю в піхви.

— Саме про такі речі я й кажу, — озвався Бром. — Дракони постійно тебе дивуватимуть. Поруч із ними завжди відчуваєш якусь загадку І хоча вершники знали їх упродовж століть, вони так і не змогли осягнути всіх можливостей цих дивовижних створінь. Подейкують, нібито й самі дракони не знають усього, на що вони здатні. Якимось чином вони пов’язані з цією землею, і це допомагає їм долати геть усі перешкоди. До речі, Сапфіра щойно показала, як мало ти про неї знаєш.

— Може, й так, але я навчуся, — озвався Ерагон після тривалої паузи. — Та зараз мене більше цікавлять чужинці. Ви знаєте, хто вони такі?

— Їх називають разаками, — зітхнув старий. — Я не знаю, чи називається так їхній народ, чи вони самі так себе називають. У всякому разі, своїх власних імен вони нікому не кажуть. Ніхто не бачив разаків до того, як Галбаторікс прийшов до влади. Мабуть, він знайшов їх, мандруючи світами, та й узяв собі на службу. Про них майже нічого невідомо. Одне можу сказати напевно: це не люди. Якось, глянувши на одного з них, я помітив щось схоже на дзьоб, а ще — очі завбільшки з кулак… Навіть дивуюся, як вони говорять нашою мовою. Гадаю, решта їхнього тіла така ж потворна. Тому вони й ховаються під плащами за будь-якої погоди. Щодо їхніх можливостей, то разаки сильніші за людину, можуть високо стрибати, хоча й не володіють магією. Тут тобі пощастило, адже якби вони знали ще й магію, то тоді довелося б кепсько. Також я знаю, що вони ненавидять сонячне світло, хоча це їх і не зупиняє, коли вони рішуче налаштовані. Недооцінювати разака — це велика помилка, адже вони дуже хитрі й підступні.

— А чи багато ж їх? — спитав Ерагон, дивуючись, що Бром стільки всього знає.

— Поки що маємо лише тих двох, яких ти бачив. Звісно, десь можуть бути й інші. А може бути й таке, що їхня раса вимирає, тоді це останні. Розумієш, вони королівські мисливці за драконами! Коли до Галбаторікса доходять чутки, що десь з’явився дракон, він посилає разаків залагодити справу. За ними тягнеться ціла низка людських смертей.

Бром запихкав своєю люлькою, споглядаючи кільця диму, що попливли над заростями ожини. Ерагон не звернув на них уваги, аж раптом помітив, що ті змінюють колір та ще й пританцьовують у повітрі! Старий лукаво підморгнув парубкові.

Зрештою, Ерагон був упевнений, що Сапфіру ніхто не бачив. Але як же ж тоді про неї дізнався Галбаторікс? Коли він сказав про це Бромові, той відповів:

— Навряд чи донощиком був хтось із Карвахола. Краще розкажи, де ти взяв яйце і як тобі пощастило виростити дракона. Може, це наблизить нас до розгадки таємниці.

Трохи повагавшись, Ерагон таки зважився розповісти про все, що сталося, починаючи з тієї миті, коли він знайшов на Хребті яйце. Нарешті він міг хоч комусь довіритись. Бром уважно вислухав, лише кілька разів перепитуючи парубка. Коли той закінчив свою розповідь, сонце вже сідало. Усі мовчки дивилися, як хмари на небі набирають ніжно-рожевого кольору.

— Цікаво, — озвався Ерагон, — звідки взялося те яйце. Сапфіра, звісно, не може цього знати…

— Хтозна… — похитав головою Бром. — Але ти пролив світло на деякі речі. Ясна річ, що, окрім нас, Сапфіру ніхто не бачив. Можливо, разаки дізналися про неї від когось нетутешнього, і, скорше за все, цієї людини вже немає в живих… Тобі було важко, хлопче, але ти подолав усі труднощі. Скажу чесно, я вражений.

— А що це з вашою головою? — неуважно дивлячись кудись у далечінь, спитав Ерагон. — Схоже на те, що вас ударили каменюкою.

— Не зовсім так, але ти майже вгадав, — затягнувся димом старий. — Коли споночіло, я прокрався в табір разаків. Я намагався хоча б щось з’ясувати, аж раптом вони на мене напали. Ті потвори влаштували мені засідку, але недооцінили мою силу, тож я зумів відбити напад. Проте, на згадку про власну дурість, я тепер маю цей гостинець. Тоді я впав на землю без пам’яті, а отямився аж наступного дня. На той час разаки вже прямували на ферму. І хоч спинити їх було неможливо, я все одно подався слідом. Саме тоді ми з тобою й стрілися.