Розділ «Ерагонові марення»

— Ні, ні, я вже зможу йти й сам, — озвався хлопець.

— Ти впевнений? — спитала Елейн. — У тебе вистачить сили?

Ерагон ствердно кивнув, але, здається, не переконав жінку.

— Ну добре, — нарешті згодилася вона. — Коли повернешся, заходь до мене на кухню. Я щойно спекла пиріг, гадаю, він тобі сподобається.

Коли господарка вийшла, Ерагон у знемозі сперся на стіну. Потім він рушив сходами нагору, щокроку кривлячись від болю. А коли нарешті піднявся на другий поверх, то побачив довгий коридор із кількома дверима обабіч. Одні двері були відчинені. Скрушно зітхнувши, парубок пошкандибав до них.

Там, біля каміна, Катріна виварювала білизну. Вона глянула на парубка, прошепотіла слова співчуття й повернулась до роботи. Поруч стояла Гертруда, подрібнюючи зілля для ліків. Біля її ніг було відро, в якому танув сніг.

Герроу лежав у ліжку під кількома ковдрами. Його чоло було вкрите потом, очі дрібно посмикувалися під прикритими повіками. Шкіра на обличчі зморщилася, наче в мерця. Старий здавався б геть нерухомим, якби не ледь помітне здригання під час кожного подиху. Ерагон з острахом доторкнувся до дядькового чола, не повіривши власним очам. Воно пашіло жаром. Піднявши край ковдри, юнак побачив безліч перев’язаних ран. У тих місцях, де Гертруда міняла пов’язки, було видно попечене тіло, що ніяк не загоювалось.

— Невже нічого не можна зробити? — тремтячим голосом спитав він у знахарки.

— Я вже спробувала всі припарки з мікстурами, але марно, — відповіла та, змочивши ганчірку в крижаній воді й прикладаючи її до лоба Герроу. — Якби рани загоїлись, він мав би більше шансів. Зрештою, усе ще може змінитися на краще. Він сильний і витривалий.

Ерагон пішов у куток і сів просто на підлогу. «Це неправильно, цього не може бути!» — стугоніло в його скронях. Парубок тупо дивився на ліжко. Тільки перегодом він помітив, що поруч із ним навколішках стоїть Катріна. Вона обняла його рукою, але Ерагон ніяк не зреагував на цей жест співчуття, тож дівчина, засоромившись, підвелася й вийшла з кімнати.

За якийсь час двері відчинилися, й увійшов Хорст. Він тихо поговорив із Гертрудою й підійшов до Ерагона.

— Ходімо. Тобі не варто тут сидіти, — сказав він і, хоч парубок почав був упиратися, випхав його в коридор.

— Я хочу бути тут, — пручався Ерагон.

— Ти маєш відпочити й подихати свіжим повітрям. Не хвилюйся, хлопче, згодом повернешся, — заспокоїв його Хорст.

Ерагон неохоче дозволив ковалеві провести себе сходами вниз, на кухню. Від пахощів доброго десятка страв, приправлених спеціями та прянощами, паморочилося в голові. Альбрих і Балдор, що теж були тут, гомоніли з матір’ю, яка замішувала тісто на хліб. Побачивши Ерагона, брати примовкли, але він зрозумів, що вони говорили про Герроу.

— Сідай, — сказав Хорст, підсуваючи юнакові стільця.

— Дякую, — відповів той, знесилено опустившись на сидіння. Його руки дрібно тремтіли, тож Ерагон стис їх у кулаки. Перед парубком поставили повну тарілку.

— Якщо не хочеш, не їж, — сказала Елейн, — а коли голодний, то їжа перед тобою.

Юнак узявся за виделку, і жінка мовчки повернулася до своєї роботи. Ерагон насилу зміг ковтнути пару шматочків.

— Як ти себе почуваєш? — спитав Хорст.