Розділ 33

Новий табір, як і «Емалію», Оскар побудував власним коштом. За бюрократичною теорією, усі табори мали будуватися за рахунок господаря. Вважалося, що будь-який промисловець отримує достатній стимул у вигляді дешевої праці в’язнів, щоб витратити якісь невеликі гроші на дріт і дерево. По суті ж німецькі промисловці-фаворити, такі як Крупп і Фарбен, будували свої табори з матеріалів, наданих підприємствами СС, і руками численних працівників, яких їм також було надано. Оскар фаворитом не був, і йому нічого не дали. Він зміг добути кілька вагонів есесівського цементу в Боша за тією ціною, котру той назвав зниженою ціною чорного ринку. З того самого джерела він добув три тонни бензину і мазуту для використання на виробництві й для розвезення продукції. Трохи дроту для загорож він привіз із «Емалії».

Але від нього вимагалося поставити навколо голих приміщень прибудови Гоффманів електрифіковану огорожу, зробити нужники, бараки для варти з розрахунку на сотню есесівців, додати есесівські кабінети, шпиталь і кухні.

На додачу до цих витрат, штурмбанфюрер Гассебрьок уже заїжджав до нього з Ґрьосс-Розену на інспекцію і поїхав назад із коньяком, порцеляною і тим, що Оскар називав «ваговим чаєм». Гассебрьок також забрав із собою внесок за інспекцію і обов’язковий збір на «зимову допомогу», котрий здавався до Секції D; чек не видавався.

— У машині в нього було багато місця для такого, — згодом скаже Оскар.

Немає жодних сумнівів, що в жовтні 1944 року Гассебрьок уже чаклував над документами Брюннліцу.

Інспектори, прислані безпосередньо з Оранієнбурґа, також були задоволені. А якщо говорити про речі та обладнання DEF, багато з того ще не доправили; щоб довезти все, було потрібно двісті п’ятдесят товарних вагонів. Просто дивовижно, як у такій напруженій ситуації чиновники Східної залізниці зуміли, за правильної стимуляції, знайти таку кількість вагонів. Ну а найбільшим дивом було те, що сам Оскар, який вийшов у своєму веселому гірському капелюсі з промерзлого двору, на відміну від Круппа з Фарбеном та інших підприємців, які тримали єврейських рабів, не мав узагалі жодних серйозних промислових намірів; у його уяві взагалі не стояла колонка «продаж». Чотири роки тому він приїхав до Кракова, щоб розбагатіти, але тепер у нього геть не залишилося виробничих амбіцій.

У Брюннліці тепер була напружена промислова ситуація. Чимало з пресів, дрилів і верстатів ще не підвезли, треба було залити свіжі цементні підлоги, щоб вони витримали вагу машин. У прибудові й досі було повно застарілої машинерії Гоффманів. Навіть у такій ситуації, щойно у ворота ввійшли ці вісімсот буцімто кваліфікованих зброярів, Оскар став платити по сім з половиною райхсмарок на день за кваліфікованого працівника, шість — за некваліфікованого. Так що на працю самих тільки чоловіків щотижня йшло, на сучасні гроші, майже чотирнадцять тисяч доларів США, а коли приїхали й жінки, то сума збільшилася до вісімнадцяти тисяч. Тож Оскар ішов на масштабне промислове божевілля, але радів з того, гордо нап’явши тірольський капелюх.

Змінились і деякі Оскарові прив’язаності. Пані Емілія Шиндлер приїхала з Цвіттау жити з ним у квартирі на першому поверсі. Брюннліц, на відміну від Кракова, був занадто близько, щоб виправдовувати їх окреме проживання. Для такої католички, як вона, питання стояло так: або офіційно оформити розрив, або знову почати жити разом. Схоже, між ними була щонайменше толерантність і глибока взаємна повага. На перший погляд вона здавалася зневаженою в шлюбі жінкою, яка не має виходу. Дехто з людей спочатку гадав, що ж вона подумає, коли зрозуміє, що тут насправді за фабрика, що за табір. Вони не знали, що Емілія теж обережно долучатиметься до допомоги, і то не через послух чоловікові, а з власного бажання.

Інґрід приїхала з Оскаром до Брюннліца працювати на новому заводі, але винаймала квартиру за межами табору і бувала там тільки в робочий час. Стосунки між ними, вочевидь, охололи, і разом з Оскаром вона вже не житиме. Але ворогом вона також не стане, і в наступні місяці Оскар учащатиме до її квартири. Пікантна Кльоновська, ця шикарна польська патріотка, залишилась у Кракові, але, знов-таки, тут теж, схоже, все обійшлося без образ. Оскар спілкуватиметься з нею, коли буватиме в Кракові, і вона знову допомагатиме йому, коли будуть неприємності з СС. Правда полягала в тому, що, хоча його зв’язки з Інґрід і Кльоновською щасливо, без жодних образ, згорталися, було б помилкою вважати, що Оскар перетворювався на зразкового сім’янина.

У день прибуття він сказав чоловікам, що вони можуть з упевненістю чекати на жінок. За його словами, ті мали прибути, затримавшись ледь довше, ніж чоловіки. Однак подорож жінок буде інакшою. Невдовзі після від’їзду з Плашува потяг підвіз їх, разом з іще сотнями плашувських жінок, до арки над брамою Аушвіцу-Біркенау. Коли двері відчинилися, вони опинилися на великому відкритому місці, що ділило табір навпіл, і досвідчені есесівці обох статей, спокійно перемовляючись, почали їх сортувати. Робили вони це з моторошною відстороненістю. Коли якась жінка занадто повільна йшла, її вдаряли кийком, але в цьому ударі не було нічого особистого. Тут просто займалися цифрами. Для есесівських команд на станції коло Біркенау то була рутинна праця. Вони вже чули будь-які благання, будь-які історії. Вони вже знали всі штучки, яких можна чекати від будь-яких в’язнів.

Під прожекторами жінки перезиралися: що це означає? Але навіть засліплені тим світлом, з уже повними черевиками грязюки, яка була просто-таки особливою стихією Біркенау, вони усвідомлювали, що есесівки показують на них і говорять лікарям у формі, котрі підійшли поцікавитися: «Schindlergruppe!» І молоді акуратні лікарі розверталися, ішли й давали їм на якийсь час спокій.

В’язнучи в грязюці, вони були допроваджені на станцію дезінсекції і мали роздягатися перед міцними молодими есесівками з кийками в руках. Мілу Пфефферберґ лякали чутки з тих, які чув на той час уже кожен в’язень Райху: з деяких душових шлангів іде не вода, а смертельний газ. Ну а тут, на її радість, пішла крижана вода.

Після миття очікувалося, що декого татуюють. Таке вони про Аушвіц також знали. Есесівці ставлять на руку татуювання, якщо хочуть тебе використовувати. А коли вони збираються згодувати тебе машині, то не завдають собі такого клопоту. Тим самим потягом прибули не тільки жінки зі списку, а й іще дві тисячі інших, не шиндлерівських, які мали проходити звичайний відбір. Ребекка Бау, яка не потрапила до списку, пройшла його й отримала номер, міцна мати Йозефа Бау теж виграла татуювання в цій абсурдній лотереї Біркенау. Ще одна дівчина з Плашува, п’ятнадцятирічна, подивилася на своє татуювання і зраділа: там були дві п’ятірки, трійка і дві сімки — ці числа за Ташлаґом, юдейським календарем, були священними. З татуюванням можна було залишити Біркенау і переїхати в котрийсь із підпорядкованих Аушвіцу таборів, де в людини був принаймні шанс вижити.

А шиндлерівським жінкам татуювання не робили, їм сказали вдягатись і повели до бараку без вікон у жіночому таборі. Там посередині стояла на цеглинах грубка з листового заліза. То й була єдина вигода. Нар не було. Schindlerfrauen мусили спати по двоє і по троє на тонких солом’яних матрацах. Глиняна долівка була сира, вода підіймалася з неї, немов приплив, і промочувала і матраци, і рвані простирадла. То був дім смерті в серці Біркенау. Вони незручно лежали там і дрімали, мерзнучи на цьому величезному болоті.

Де ж те затишне місце в Моравії, думалося їм. А тут було велике, хоч і ефемерне, місто. Кожного дня тут перебувало понад чверть мільйона поляків, циган і євреїв. А ще тисячі перебували в Аушвіці-І, першому, але меншому таборі, де мешкав Рудольф Гьосс. Ще була промислова зона, що називалася Аушвіц-ІІІ, де близько десяти тисяч людей працювали, поки могли. Шиндлерівські жінки не мали точної інформації про статистику Біркенау чи окремого князівства Аушвіцу. А проте вони бачили, що там, за березами на західному кінці цього гігантського поселення, весь час здіймався дим над чотирма крематоріями і незліченними вогнищами. Їм здавалося, що їх кинуто напризволяще і течія занесла їх сюди. Але жодних здібностей вигадувати чутки про життя в неволі чи в них вірити тим жінкам би не вистачило, щоб уявити, скільки людей тут могли отруїти газом за один день у разі злагодженої роботи системи. За даними Гьосса, то було дев’ять тисяч.

Так само не знали вони і про те, що прибули до Аушвіцу саме тоді, коли у війні відбувався поступ і таємні переговори між Гіммлером і шведським графом Фольке Бернадоттом задавали їй новий напрямок. Центри знищення вже перестали бути таємними, бо росіяни розкопали табір у Любліні і знайшли печі з людськими кістками й понад п’ятсот циліндричних бляшанок «циклону-Б». Новини про це дізнався весь світ, і Гіммлер, який, щоб до нього ставилися серйозно, як до безперечного повоєнного наступника фюрера, хотів пообіцяти союзникам, що євреїв більше не труїтимуть газом. Проте наказ він видав лише згодом, десь у жовтні — дату точно визначити не випадає. Один екземпляр наказу пішов до генерала Поля в Оранієнбурґ, а другий — до Кальтенбруннера, начальника з безпеки Райху. Обидва на директиву не звернули увагу, Адольф Айхманн також. Євреїв із Плашува, Терезієнштадту й Італії продовжували труїти до середини листопада. Останнє сортування до газових камер, як вважається, відбулося тридцятого жовтня.

Перші вісім днів їхнього перебування в Аушвіці жінки з фабрики Шиндлера перебували під великою загрозою газових камер. І навіть після того, коли тіла останніх жертв камер увесь листопад зноситимуть до західного краю Біркенау і ще довго спалюватимуть у печах і на вогнищах, в’язні не знатимуть, що в таборі сталася якась суттєва зміна. І в кожному разі їхні хвилювання будуть цілком обґрунтованими, адже більшість тих, хто лишився після скасування газових камер, будуть розстріляні — серед них і працівники крематоріїв — чи їм дадуть змогу померти від хвороб.

Жінки з фабрики Шиндлера проходили часті масові медогляди і в жовтні, і в листопаді. Декого відділили в перші дні й направили до бараків, де лежали хворі на останніх стадіях недуги. Аушвіцькі лікарі — Йозеф Менґеле, Фріц Кляйн, доктори Коніґ і Тіло — не лише працювали у своїх кабінетах у Біркенау, а й сновигали табором: то приходили на перекличку, то заскакували в душ, із посмішкою питаючи: «Скільки вам років, матінко?» Пані Клару Штернберґ відправили таким чином до бараку для старих жінок. Шістдесятирічну пані Лолу Крумгольц також відрізали від шиндлерівської групи і посадили в барак для старих, де очікувалося, що вона помре, не завдаючи жодного клопоту адміністрації. Пані Горовиць, боячись, що її крихка одинадцятирічна дочка Нюся не переживе такого огляду в душовій, сховала її в порожньому котлі сауни. Одна з есесівок, які наглядали за жінками групи Шиндлера, — приваблива блондинка — помітила це, але не виказала. Ця наглядачка була дратівлива й охоче пускала в дію кийок, вона згодом попросила в пані Горовиць хабара й отримала брошку, що її Реґіна якось донесла аж сюди. Жінка віддала коштовність із філософським спокоєм. Адже була ще й друга наглядачка, здоровенна, добріша, яка залицялася до жінок, тож могла захотіти більш особистої відплати.

Іноді в час переклички один чи кілька лікарів могли підійти до бараків. Побачивши медиків, жінки починали втирати в обличчя глину, щоб додати рум’янцю. Під час однієї такої інспекції Реґіна підставила під ноги Нюсі камені, і молодий, але з сивиною Менґеле підійшов до неї і лагідно спитав про вік дочки, а тоді з силою вдарив жінку — за брехню. Якщо хтось із жінок отак падав під час інспекції, то їх, ще наполовину притомних, тягли до електрифікованої огорожі на край жіночого табору і кидали на дроти. Реґіна вже була на півдорозі до дротів, коли отямилась і стала благати не підсмажувати її живцем і відпустити назад у шеренгу. Жінку відпустили, і коли вона пробралася назад на своє місце, то побачила, що її худенька, крихка Нюся так і стоїть мовчки нерухомо, немов статуя, на купі каміння.