Розділ 33

— Я знаю, що буде, — сказав унтершарфюрер. — Ми програли війну. У вас буде татуювання. Ви будете жити.

У Генрі було таке відчуття, що цей чоловік обіцяє не дитині, а собі, озброює себе певністю, яка, може, через п’ять років, коли він згадуватиме цю поїздку, його заспокоюватиме.

Увечері після пошуків дроту Клара Штернберґ чула, як хтось вигукує імена, як сміються жінки — це все відбувалося коло бараків Schindlerfrauen. Вона виповзла зі свого сирого бараку і побачила, що шиндлерівських жінок шикують по той бік огорожі жіночого табору. Дехто з них був вбраний лише у блузки й рейтузи. Худі, як скелети, жінки без жодного шансу. Але вони щебетали весело, як дівчатка. Здається, раділа навіть блондинка з СС — бо її теж випускали на волю з Аушвіцу разом з ними.

— Schindlergruppe, — сказала вона, — ви йдете до сауни, а потім на поїзд.

Здається, наглядачка відчувала, що відбувається щось надзвичайне.

Приречені жінки з бараків навколо порожніми очима дивилися на цих щасливих дівчат. Ці жінки зі списку привертали увагу, вони так раптово випадали з ритму цього місця. Звичайно, це нічого не означало. То була химерна подія, що не впливала на життя більшості, не обертала процес назад, не розвіювала дим, що стояв у повітрі.

Але для Клари Штерберґ це видовище було нестерпне. І для шістдесятирічної пані Крумгольц, яка була теж напівмертва, але сиділа в бараку для старих. Пані Крумгольц почала сперечатися з голландкою-капо біля дверей свого бараку. Я йду до них, казала вона. Капо напустила цілу димову завісу аргументів. Урешті-решт, сказала вона, вам тут буде краще. Поїдете і помрете у вагонах для худоби. До того ж я ще й матиму пояснювати, чого ви не тут. То скажете їм, відповіла пані Крумгольц, що я в списку Шиндлера. Там усе залагоджено. У записах все є, не питання.

Вони сперечалися п’ять хвилин, обговоривши при цьому свої родини, згадавши, хто звідки походить, можливо, шукаючи слабкого місця поза чіткою логікою суперечки. Виявилося, що прізвище голландки теж Крумгольц. І вони стали говорити про свої сім’ї.

— У мене чоловік, мабуть, у Заксенгаузені, — сказала голландська пані Крумгольц.

А краківська пані Крумгольц сказала, що її чоловіка і дорослого сина кудись повезли, може, в Маутгаузен.

— А мене мали везти до Моравії в табір Шиндлера. Он ті жінки за парканом — вони туди само.

— Та нікуди їх не везуть, — сказала голландська пані Крумгольц. — Чесне слово. Ніхто тут нікуди не їде — всім одна дорога.

Краківська пані Крумгольц сказала:

— А вони вважають, що їх зараз везтимуть. Ну будь ласка!

Навіть коли шиндлерівські жінки введені в оману, пані Крумгольц із Кракова хотіла розділити їхню оману. Капо-голландка це зрозуміла і відчинила двері бараку — хай буде що буде.

Але тепер між пані Крумгольц із пані Штернберґ і всіма іншими шиндлерівськими жінками була огорожа. Без електрики. Але її збудували за всіма правилами Секції D, натягнувши щонайменше вісімнадцять секцій дроту. Найщільніші дроти були вгорі. Унизу вони йшли паралельними лініями, між якими було приблизно по п’ятнадцять сантиметрів. Але між кожною групою паралельних дротів був простір менший ніж тридцять сантиметрів. Того дня, як стверджують свідки й самі жінки, і пані Крумгольц, і пані Штернберґ якось пролізли крізь огорожу, щоб приєднатися до шиндлерівських жінок у тій мрії про порятунок, якій вони раділи. Пролізши в, може, двадцятип’ятисантиметрову щілину, порвавши одяг і подряпавшись, вони повернулися до списку Шиндлера. Їх ніхто не спиняв, бо ніхто не думав, що це можливо. Для інших жінок Аушвіцу цей приклад нічого не означав. Будь-який інший утікач, пробравшись крізь одну огорожу, опинявся перед другою, а тоді третьою, а остання огорожа була під напругою. А для Штернберґ і Крумгольц огорожа була лише одна. Одяг, який вони взяли з гетто і пронесли через брудний Плашув, лишився на дроті. Голі, роздряпані в кров, вони помчали до своїх.

Пані Рахель Корн, яку в сорок чотири роки прирекли до шпитального бараку, витягла у вікно її дочка, на плечі якої жінка тепер спиралася в колоні Шиндлера. І для неї, і для тих двох це було як заново народитися. Здається, вся шеренга їх вітала.

У лазні жінками Шиндлера зайнялися перукарки. Латишки постригли кожну, поголили їм пахви й лобки. Після душу їх голими повели до бараку квартирмейстера, там їм видали одяг померлих. Побачивши себе з обстриженим волоссям, у якомусь ганчір’ї, вони не втрималися від зовсім дитячого сміху. Маленька, крихка Міла Пфефферберґ, яка схудла до тридцяти кілограмів, отримала одяг, пошитий на якусь товсту тітку, і розреготалася. Напівмертві, виряджені в лахи, позначені фарбою, вони скакали, дуркували і робили смішні пози, хіхікаючи, немов школярки.

Клара Штернберґ почула, як одна дівчина з СС спитала в колеги:

— І що Шиндлер з усіма цими бабусями робитиме?