Розділ «Епілог»

Тепер зоряний час Оскара минув. Мир ніколи не піднесе його так, як тоді війна. Оскар з Емілією прибули до Мюнхена. Якийсь час вони жили на квартирі з Роснерами, бо Генрі з братом почали грати в мюнхенському ресторані й навіть досягли скромного добробуту. Один із колишніх в’язнів, зустрівши Шиндлера в маленькій тісній квартирі Роснерів, був вражений його порваним піджаком. Звичайно, всі його краківські й моравські статки конфіскували росіяни, а залишки коштовностей вимінювалися на їжу і напої.

Коли до Мюнхена прибули Файґенбауми, вони зустріли його останню на той момент коханку, єврейку, яка пережила не Брюннліц, а якийсь гірші табори. Багатьом гостям у квартирах, що їх Оскар винаймав, хоч як поблажливо вони ставилися до героїчних слабкостей Оскара, було незручно за нього перед Емілією.

Він і далі залишався шалено щедрим товаришем і великим відкривачем джерел дефіциту. Генрі Роснер згадує, як він знайшов, де можна діставати курей посеред Мюнхена, де курки вдень зі свічкою ніхто не бачив. Він водив компанію з тими зі своїх євреїв, які приїхали до Німеччини: з Роснерами, Пфефферберґами, Дреснерами, Файґенбаумами. Злі язики потім стверджуватимуть, що в ті часи для будь-кого, хто займався концтаборами, було мудрим рішенням триматися єврейських друзів заради свого захисту. Але цей зв’язок не був інстинктивною хитрістю. «Євреї Шиндлера» стали його сім’єю.

Разом із ними він почув, що Амона Ґьота взяли американські солдати Паттона в минулому лютому, коли він відпочивав у санаторії в Бад-Тольці; його ув’язнили в Дахау, а наприкінці війни передали в руки нового польського уряду. Власне, Амон був одним з перших німців, якого віддали під польський суд. На суд запросили як свідків кількох його колишніх в’язнів, а як свідків захисту Амон зі своїми уявленнями про дружбу хотів викликати Гелену Гірш і Оскара Шиндлера. Оскар на краківський суд не поїхав. Ті, хто поїхав, побачили Ґьота, схудлого від діабету, який пригнічено захищався і не каявся. Усі накази на страти й перевезення в’язнів були підписані його командуванням, казав він, так що це не його, а їхні злочини. Свідки, які розповідали про його власноручні вбивства людей, казав Амон, злостиво перебільшують. Так, карали якихось саботажників серед в’язнів, але під час війни завжди буває саботаж.

Мєтек Пемпер, чекаючи, поки йому дадуть слово на суді, сидів біля іншого колишнього плашувця, який дивився на Ґьота на лаві підсудних і шепотів:

— Цей чоловік досі мені страшний.

Але сам Пемпер як перший свідок обвинувачення видав повний список злочинів Амона. За ним говорили й інші, серед яких були доктор Біберштейн і Гелена Гірш, які мали докладні й болісні спогади. Амона засудили на смерть і повісили в Кракові 13 вересня 1946 року. Це сталося через два роки після його віденського арешту поліцаями СС за звинуваченням у незаконних оборудках. Як писали краківські газети, він зійшов на ешафот не каючись і перед смертю крикнув: «Хайль Гітлер!»

У Мюнхені Оскар сам упізнав Ліпольда, якого затримали американці. На упізнання разом з Оскаром ходив інший в’язень. Він згадує, як Оскар сказав Ліпольду, котрий усе заперечував:

— Вам як краще: щоб це зробив я — чи п’ятдесят розлючених євреїв, які чекають там унизу на вулиці?

Ліпольда також повісять — не за злочини в Брюннліці, а за давніші вбивства в Будзині.

Мабуть, Оскар уже міркував про фермерство в Аргентині, про вирощування нутрій. Шиндлер зберіг ті самі чудові комерційні інстинкти, які привели його в 1939 році до Кракова, і вони тепер кликали його за океан. Грошей у нього не було, але Об’єднаний розподільчий комітет, якому Оскар надсилав звіти під час війни і де його добре знали, радо йому допоміг. У 1949 році вони добровільно передали йому 15 тисяч доларів США і дали рекомендацію «для всіх, кого це може стосуватися», підписану М. В. Бекельманом, віце-головою виконавчого комітету організації. Там було сказано:

«Американський об’єднаний розподільчий комітет уважно вивчив діяльність пана Шиндлера протягом окупації та війни… Ми щиро рекомендуємо всім особам і організаціям, з якими матиме справу пан Шиндлер, надавати йому всіляку можливу допомогу на знак поваги до його видатних учинків…

Під виглядом діючої нацистської табірної фабрики спочатку в Польщі, а потім у Судетах пан Шиндлер зміг узяти на роботу й захищати євреїв — чоловіків і жінок, — яким було б призначено загинути в Аушвіці чи інших сумновідомих концентраційних таборах… Свідки з табору Шиндлера в Брюннліці розповіли Об’єднаному розподільчому комітету, що то був “єдиний табір на окупованих Німеччиною теренах, де євреїв ніколи не вбивали, навіть не били і завжди ставилися до них по-людськи”. Тепер цей чоловік розпочинає нове життя, допоможімо йому, як він колись допоміг нашим братам».

Відпливаючи до Аргентини, він узяв із собою з півдюжини сімей своїх євреїв, оплативши проїзд багатьом із них. Разом з Емілією вони завели ферму неподалік Буенос-Айреса і займалися нею майже десять років. Ті давні працівники Оскара, які не бачили його в ті роки, казали, що його важко уявити фермером, бо він не любив буденності, рутини. Хтось каже — і, певне, має де в чому слушність, — що «Емалія» і Брюннліц досягли своєрідного успіху завдяки проникливому розуму таких людей, як Штерн і Банкєр. В Аргентині в Оскара не було такої підтримки, крім здорового глузду і сільської працьовитості своєї дружини.

Ті десять років, поки Оскар розводив нутрій, показали, що розведення цих тварин у неволі, на відміну від полювання на них, не дає достатньо якісних шкур. У ті часи зазнали краху багато нутрієвих ферм, і в 1957 році Шиндлери збанкрутували. Емілія з Оскаром переїхали в будинок, наданий Бней-Бріт[20] у Сан-Вінсенте, південній околиці Буенос-Айреса, і якийсь час Оскар шукав роботи торговельного представника. За рік, проте, він поїхав до Німеччини, залишивши Емілію в Аргентині.

Винаймаючи маленьку квартирку у Франкфурті, він шукав капіталу, щоб купити цементний завод, і можливості отримати велику компенсацію від міністерства фінансів Західної Німеччини за втрату свого майна в Польщі й Чехословаччині. Із того майже нічого не вийшло. Дехто з колишніх працівників Шиндлера вважав, що німецький уряд не заплатив йому через те, що в середніх ланках цивільної служби ще позалишалися гітлерівці. Але, можливо, клопотання Оскара відхилили з якихось технічних причин, і в листах, які надходили до Оскара з міністерства, годі розгледіти якісь лихі наміри бюрократів.

Цементний завод Шиндлера запрацював завдяки капіталам Об’єднаного розподільчого комітету і «позичкам» від декого з євреїв Шиндлера, які змогли добре влаштуватися в повоєнній Німеччині. Завод протримався недовго. У 1961 році Оскар знову збанкрутував. До цього призвела низка дуже важких зим, через які доводилося зупиняти будівництво; але дехто з колишніх працівників Оскара вважає, що він зазнав краху через свою непосидючу вдачу і несприйняття рутини.

Того року, почувши про його проблеми, ізраїльські «євреї Шиндлера» запросили його в гості своїм коштом. У польськомовній пресі Ізраїлю з’явилося оголошення: усіх колишніх в’язнів концентраційного табору Брюннліц, знайомих з «німцем Оскаром Шиндлером», просили звернутися до газети. У Тель-Авіві Оскара захоплено вітали. За ним юрбою ходили повоєнні діти його колишніх в’язнів. У його обличчі з’явилася важкість, він погладшав. Але на всіх вечірках і прийомах, де його бачили, то був той самий невгамовний Оскар. Розкотистий голос, хвацька дотепність, нахабний шарм Шарля Буає[21], жадібна охота до випивки — це все пережило два банкрутства.

Того року судили Адольфа Айхманна, і візит Оскара до Ізраїлю збурив цікавість міжнародної преси. Напередодні судового процесу кореспондент лондонської «Daily Mail» написав статтю, порівнюючи діяльність цих двох людей, і в передньому слові до неї процитував клопотання «євреїв Шиндлера» про допомогу Оскарові: «Ми пам’ятаємо лихоліття Єгипту, ми не забуваємо Амана[22], ми не забуваємо Гітлера. Та, пам’ятаючи кривдників, ми не забуваємо праведників. Не забуваймо про Оскара Шиндлера».