Розділ 6

Операція вночі четвертого грудня переконала Штерна, що Оскар Шиндлер справді був тим самим рідкісним праведним ґоєм. Існує талмудичне передання про Хасідей Уммот Ха-олам — Праведників народів, про яких сказано, що в кожен момент історії людства їх рівно тридцять шість. Штерн не вірив у містичне число буквально, але передання вважав психологічно істинним, вірячи, що буде пристойно і мудро зробити Шиндлера живим пристановищем. Німець потребував капіталу — з фабрики «Рекорд» було конфісковано більшу частину обладнання, крім маленької галереї металевих пресів, чанів для емалі, токарних верстатів і печей. Штерн чинитиме на Оскара духовний вплив, тоді як подружить його з капіталом Авраам Банкєр, адміністратор «Рекорда», якого Оскар здобув разом із фабрикою.

Оці двоє — великий, чуттєвий Оскар і низенький, мініатюрний Банкєр — пішли навідувати ймовірних інвесторів. За наказом від двадцять третього листопада банківські й сейфові депозити євреїв утримувалися німецькою владою як фіксований траст, і господарю не дозволялося мати доступ до своїх грошей чи відсотків з них. Дехто із заможніших ділових євреїв, які дещо зналися на історії, тримали таємні запаси у твердій валюті, але розуміли, що за кілька років під губернатором Гансом Франком під ризиком буде й валюта; бажано буде перевести її в рухомі цінності: діаманти, золото, товари.

По всьому Кракову були люди, що про їхнє бажання вкласти гроші у справу, яка даватиме гарантовану кількість продукції, Банкєр знав. Можна було домовитися щодо інвестиції п’ятдесяти тисяч злотих в обмін на стільки й стільки кіло яких-небудь каструль на місяць, так щоб розпочати їх видачу в липні 1940 року; і так видавати продукцію інвесторові протягом року. Для краківських євреїв, поки Ганс Франк сидів на Вавелі, посуд видавався більш безпечним і зручним, ніж злоті.

Сторони цих контрактів — Оскар, інвестор і Банкєр як посередник — не складали щодо цього жодного документа, навіть меморандуму. Повномасштабні контракти в той час не годились, і в кожному разі їх не можна було б офіційно засвідчити. Нічого офіційно засвідчувати не було можливості. Тут усе залежало від точної оцінки Банкєром цього судетського виробника емалевого посуду.

Зустрічі відбувалися, можливо, у квартирі інвестора в центрі, старому місті Кракова. Польські пейзажисти, яких обожнювала дружина інвестора, і французькі романи, які захоплено читали його тендітні дочки, кидали певне світло на майбутню домовленість. Або ж пана інвестора було вже виселено з його квартири і він мешкав у бідніших кварталах на Подґужі. Тоді він уже перебував у шоковому стані: квартира пропала, сам опинився в підлеглих на своєму ж підприємстві — і все це навіть не за рік, а лише за кілька місяців!

На перший погляд, героїчною окрасою цієї історії було б те, що Оскара ніколи не звинувачували в тому, що він порушував оці усні домовленості. Але наступного року він сильно посвариться з одним єврейським крамарем щодо кількості продукції, яка тому належала з вантажної платформи DEF на Липовій вулиці. Тому цей пан критично ставився до Оскара до кінця життя. А проте, щоб Оскар не виконував домовленостей — такого ніколи про нього не казали.

Адже Оскар за натурою був із тих, хто платить, він узагалі примудрявся справляти враження людини, яка може платити нескінченно з безмежних багатств. У кожному разі, Оскар та інші жваві німецькі ділки протягом наступних чотирьох років заробили стільки, що тільки безумець, одержимий жагою прибутків, не сплатив би те, що Оскарів батько називав боргом честі.

Емілія Шиндлер приїхала до Кракова в гості до чоловіка уперше вже в новому році. Їй місто видалося найчарівнішим з усіх, у яких вона бувала, значно більш вишуканим, приємним і старовинним, ніж Брно у хмарах промислових димів.

Їй дуже сподобалася нова чоловікова квартира. Вікна в ній виходили на Планти, елегантне бульварне кільце, прокладене на місці давніх міських мурів, давно знесених. Унизу вулиці здіймався Вавель, а посеред цієї старовини була сучасна квартира Оскара. Вона роззиралася серед настінних прикрас і диванних покривал, дібраних пані Пфефферберґ. У них відчувався новий успіх.

— А тобі добре ведеться в Польщі, — зауважила вона.

Оскар знав, що насправді вона казала про ситуацію зі своїм посагом, якого батько за нею не дав десять років тому, коли йому з Цвіттау принесли в Альт-Мольштайн новину, що його зять живе й кохає, як холостяк. Шлюб його дочки виявився саме таким, якого він боявся, і батько вирішив: побий мене грім, коли я дам йому гроші!

І хоча відсутність чотирьохсот тисяч райхсмарок дещо змінила плани Оскара, благородний фермер із Альт-Мольштайну не знав, як його дочці прикро від того, що він не дав того посагу; вона ще більше стала в захисну позицію. Не знав її батько й того, що навіть за дванадцять років, коли вона вже махнула на Оскара рукою, про ці гроші Емілія анітрохи не забула.

— Люба моя! — трубив Оскар щоразу. — Мені ті гроші сто років не були потрібні.

У своїх переривчастих стосунках із Оскаром Емілія, здається, поводилася як жінка, котра знає, що її чоловік невірний і вірним ніколи не буде, але все ж не бажає, щоб ознаки його невірності тицяли їй в обличчя. Слід гадати, вона дуже обережно пересувалася Краковом, ходячи на вечірки, де друзі Оскара, напевне, знали правду, знали імена інших жінок — імена, яких вона справді не хотіла чути.

Одного разу молодий поляк — то був Польдек Пфефферберґ, який ледь не застрелив її чоловіка, хоча вона про це знати не могла, — підійшов до дверей їхньої квартири зі згорнутим килимом на плечі. То був килим із чорного ринку, який прибув зі Стамбула через Угорщину, і Пфефферберґу загадали знайти такий для Інґрід, яка переїхала на час візиту Емілії.

— Чи фрау Шиндлер вдома? — спитав Пфефферберґ. Він завжди називав Інґрід «фрау Шиндлер», бо вважав, що так чемніше.

— Фрау Шиндлер — це я, — сказала Емілія, розуміючи, що означало те запитання.

Пфефферберґ доволі розумно викрутився. Насправді він не має справи до фрау Шиндлер, але він так багато чув про неї від гера Шиндлера. От, власне, його, гера Шиндлера, він і хоче побачити у справі. Гера Шиндлера немає вдома, сказала Емілія. Вона запропонувала Пфефферберґові чого-небудь випити, але він поспішно відмовився. Емілія знов-таки знала, що це означає. Чоловіка просто шокувало особисте життя Оскара, і він вважав негарним отак просто сісти й приймати частування від жертви обману.

Фабрика, яку винайняв Оскар, була за річкою на Заблочі — № 4 по Липовій вулиці. На вулицю виходили вікна сучасних конторських приміщень, і Оскар вважав, що можливо і зручно тимчасово переїхати туди, винайняти квартиру на третьому поверсі, хоча навколо були промислові квартали, не настільки блискучі, як вулиця Страшевського.