Розділ 32

Щонайменше одна людина на «Емалії», яку Ґольдберґ викреслив заради місця для інших — родичів, сіоністів, спеціалістів, або тих, хто йому заплатив, — буде звинувачувати в цьому Оскара.

У 1963 році до Товариства Мартіна Бубера прийде гідний співчуття лист з Нью-Йорка від колишнього в’язня «Емалії». Оскар нам на фабриці обіцяв порятунок, було сказано в тому листі. А за це люди своєю працею його збагатили. Але дехто потім опинився поза тим списком. Той чоловік власну відсутність у списку вважав особистою зрадою і з люттю людини, яка мусила пройти через пекло за чужу брехню, винуватив Оскара в усьому, що сталося потім: Ґрьосс-Розен, страшна скеля у Маутгаузені, звідки скидали в’язнів, і, нарешті, марш смерті, яким закінчилася війна.

Хоч як дивно, але лист, що аж палає від гніву, найвиразніше показує, що життя того, хто потрапив до списку, було стерпне, а життя поза ним узагалі не піддавалося жодному опису. Але, напевне, несправедливо звинувачувати Оскара у Ґольдберґових фокусах з іменами. Табірна влада в угарі останніх днів була здатна підписати який завгодно список від Ґольдберґа, якщо він не надто перевищував ту кількість у тисячу сто людей, яких обіцяли Оскарові. Оскар у той час не міг контролювати Ґольдберґа. Він цілими днями говорив із бюрократами, цілими вечорами задобрював їх.

Наприклад, дозвіл на перевезення своїх машин «Hilo» і металевих пресів він мав отримати у старих друзів із контори генерала Шиндлера: дехто з них гальмував документи, знаходив дрібні проблеми, які могли завадити ідеї Шиндлера врятувати своїх тисячу сто людей.

Один із цих людей з Інспекції порушив таку проблему: зброярські машини Оскару було надано для роботи на закупівельний відділ інспекції в Берліні, і дозвіл на них дав їхній ліцензувальний відділ, спеціально для роботи в Польщі. А жодну з цих установ не повідомлено про переїзд до Моравії. Необхідно це зробити. А дозволу можна чекати за місяць. Стільки часу Оскар не мав. До кінця жовтня Плашув спорожніє, усіх перевезуть до Ґрьосс-Розену чи Аушвіцу. Кінець кінцем усе, як завжди, вирішили подарунки.

Крім цих турбот, Оскара хвилювали есесівські слідчі, які заарештували Амона. Він майже очікував, що його заарештують чи — ще гірше — по-серйозному допитуватимуть щодо зв’язків із колишнім комендантом. Він був достатньо мудрим, щоб передбачити такий варіант розвитку подій, адже одним із пояснень, звідки взялися вісімдесят тисяч райхсмарок, що їх знайшли слідчі, в Амона було: «Мені їх дав Оскар Шиндлер, щоб я м’якше ставився до євреїв». Так що Оскар водночас тримав контакт із товаришами з Поморської, які могли йому повідомляти, в який бік іде розслідування справи Ґьота.

Нарешті, оскільки табір у Брюннліці буде повністю підпорядкований табору Ґрьосс-Розен, то він уже домовлявся з комендантом Ґрьосс-Розену штурмбанфюрером Гассебрьоком. Під керівництвом Гассебрьока в системі Ґрьосс-Розену загине сто тисяч людей, але коли Оскар душевно розмовляв із цим комендантом і їхав на зустріч із ним до Нижньої Силезії, він хвилював Оскара найменше. Тепер Шиндлер уже звик зустрічатися з блискучими вбивцями і помітив, що Гассебрьок наче й вдячний йому за розширення імперії Ґрьосс-Розену до Моравії. Адже в того було імперське мислення. Він контролював сто три дочірні табори (Брюннліц стане сто четвертим і — зі своїми понад тисячею в’язнів і складною промисловістю — стане чималим набутком). Сімдесят вісім таборів Гассебрьока розташовувалися у Польщі, шістнадцять — у Чехословаччині, десять — у Райху. Він був значно поважнішим начальником, аніж будь-коли міг стати Амон.

Витрачаючи стільки часу на задобрення, підлещування і паперові справи того тижня, коли згортали Плашув, Оскар просто фізично не міг стежити за Ґольдберґом, навіть коли б мав на це повноваження. У кожному разі, як свідчать спогади в’язнів, навіть в останню добу, коли панував хаос і все гуло, Ґольдберґ — Володар Списків — сидів посеред усього гармидеру і приймав замовлення.

Наприклад, доктор Ідек Шиндель ходив до Ґольдберґа записувати себе і двох молодших братів на Брюннліц. Ґольдберґ нічого не сказав, а Шиндель нічого не міг дізнатися до п’ятнадцятого жовтня, коли чоловіків із табору погнали до вагонів для худоби, — тоді стало зрозуміло, що ні він, ні його брати не потрапляють до табору Шиндлера. Але вони все одно стали до лав Шиндлерового люду. Далі була сцена з зображення Страшного Суду: тих, хто без відповідного знаку прокрадається до групи праведників, помічає ангел розплати. У цій ролі виступив обершарфюрер Мюллер, він підбіг до лікаря з нагайкою і вдарив його по лівій щоці, по правій, знову по лівій, знову по правій широким кінцем шкіряного ременя і весело питав: «Що ти забув у цій шерензі?»

Шинделя змусять залишитися з маленькою групою, яка займалася ліквідацією Плашува, а тоді їхати до Аушвіцу у вагоні, повному хворих жінок. Їх потім усіх посадять до бараку в одному з кутів табору і залишать помирати. А проте більшість із них через недогляд керівництва табору і перебування поза звичним режимом того місця виживуть. Самого Шинделя відправлять у Флоссенбурґ, а потім, разом із братами, на марш смерті. Він дивом виживе, а наймолодшого брата застрелять на марші в передостанній день війни. Ось так думка про список Шиндлера, без жодного лихого наміру з боку Оскара, але з недоброї руки Ґольдберґа і досі мучить тих, хто вижив, як мучила і в ті сповнені відчаю жовтневі дні.

У кожного — своя історія про список. Генрі Роснер приєднався до людей Шиндлера, але сержант помітив його скрипку і, знаючи, що Амон вимагатиме музики, якщо його випустять, відправив скрипаля назад. Тоді Роснер сховав скрипку під одяг, тримаючи верхній кінець грифа під пахвою. Він знову став у шеренгу, і його пропустили у вагон на табір Шиндлера. Роснер був одним із тих, кому Оскар обіцяв особисто, тож він завжди був у списку. Так само і Єрети: старий пан Єрет з фабрики ящиків і пані Хая Єрет, котра в списку значилася розпливчасто і благонадійно як Metallarbeiterin — працівниця по металу. Були і Перлмани, і давні працівники «Емалії», і Левартови. Насправді, попри старання Ґольдберґа, до Оскара поїхала більшість тих людей, про яких він просив, хоча траплялися й сюрпризи. Такий розумний чоловік, як Оскар, напевне, не здивувався, виявивши серед мешканців Брюннліцу Марселя Ґольдберґа власною персоною.

Але були й приємніші несподіванки. Наприклад, Польдек Пфефферберґ, якого випадково пропустили, а Ґольдберґ не вписав без діамантів, дав зрозуміти, що хоче добути горілки: може заплатити одягом чи хлібом. Добувши пляшку, він отримав дозвіл занести її до будівлі ординарців на Єрусалимській, де тоді чергував Шрайбер. Леопольд вручив Шрайберові пляшку і попросив його змусити Ґольдберґа записати його і Мілу.

— Шиндлер, — сказав Польдек, — і сам би нас записав, коли б не забув.

У Пфефферберґа не було сумнівів, що він зараз домовляється про своє життя.

— Авжеж! — погодився Шрайбер. — Вас туди треба обох!

Є якась загадка людської натури в тому, чому такі люди, як Шрайбер, не питали себе в подібні моменти: «Коли цю пару варто врятувати, то чим гірші інші?»

Коли прийшов час, Пфефферберґи опинилися серед тих, кого направляли до Шиндлера. Так само, на диво їм, і Гелена Гірш із сестрою, яку шалено бажала врятувати.

Чоловіків зі списку Шиндлера саджали у вагони на плашувській станції в неділю, п’ятнадцятого жовтня. Жінок мали відправляти ще за тиждень. Хоча цих вісімсот людей під час завантаження тримали окремо і заштовхували до товарних вагонів, призначених спеціально для працівників Шиндлера, в ешелоні ще були вагони, якими тисяча триста інших в’язнів їхали до Ґрьосс-Розену. Як видається, у декого ще жевріла надія на те, що вони якимсь чином проїдуть свою станцію і потраплять до табору Шиндлера; однак більшість були певні, що їх довезуть саме в призначене місце.

Люди були готові до повільного переїзду в Моравію, готові, що їх змушуватимуть увесь час сидіти у вагонах на станціях і розв’язках. Можливо, доведеться по півдня простоювати, чекаючи, поки проїде більш терміновий ешелон. Минулого тижня випав перший сніг, і буде холодно. На поїздку кожному в’язневі видали лише по триста грамів хліба, і на кожний вагон дали по одному відру води. Справляти природну потребу в’язні мусили в кутку вагона, а якщо було занадто тісно, то доводилося все робити під себе. Але в кінці, хай яка буде важка дорога, вони вийдуть біля установи Шиндлера. Триста жінок, які наступної неділі сядуть у ці вагони, будуть налаштовані так само бадьоро.