Розділ 33

Сама Аніта Лампель тепер була в Аушвіці, але вона підросла і вже не потребувала історії про довгі пальці. Тепер це пояснення перейшло до дочок пані Горовиць і пані Рат.

Той, хто говорив із Шиндлером, мав рацію, що жінки майже повністю втратили промислову цінність. На оглядах такі жінки, як Міла Пфефферберґ, Гелена Гірш чи її сестра, не могли стриматися: їх згинало від дизентерії, і вони здавалися старшими. Пані Дреснер геть втратила апетит, не могла навіть їсти ерзац-суп. Данці не вдавалося влити матері в горло ані краплі його противного тепла. Це означало, що скоро пані Дреснер перейде в розряд «мусульман». Слово «мусульманин» у табірному сленгу було пов’язане з газетними фотографіями з новин про голод у мусульманських країнах і позначало в’язня, який перейшов межу між лютим голодом з бажанням жити і таким станом, коли людина вже все одно як мертва.

Клара Штернберґ, трохи старша за сорок років, була відділена від основної групи Шиндлера і посаджена в, так би мовити, «мусульманський» барак. Тут щоранку вмираючих жінок шикували перед дверми і проводили відбір. Іноді до вас схилявся Менґеле. Із п’ятисот жінок тієї нової групи, з якою привели Клару, одного ранку могли повести геть сотню. Іншого — п’ятдесятьох. Доводилося рум’янити щоки аушвіцькою глиною, тримати спину якомога рівніше, задихатися стоячи, але не кашляти.

Після одного такого огляду Клара відчула, що більше не має сили щодня чекати й боятись. У Брюннліці були її чоловік і син-підліток, але зараз вони здавалися далі, ніж канали на Марсі. Вона не могла навіть уявити Брюннліц чи їх у ньому. Вона пошкандибала через жіночий табір шукати електричні дроти. Коли Клара щойно приїхала, здавалося, ніби вони всюди. А тепер, коли вони стали їй потрібні, жінка не могла їх знайти. За кожним поворотом вона, на свій жаль, бачила чергову вулицю по кісточки в болоті й такі самі жалюгідні бараки. Коли їй зустрілася плашувська знайома, землячка з Кракова, Клара зупинилася перед нею, зіпершись на стіну.

— Де електричні дроти? — спитала в неї Клара.

Для її запаленого розуму це запитання видавалося цілком резонним, і Клара не сумнівалася, що та жінка, як сестра, проведе її просто до електричної огорожі. Відповідь, яку Клара отримала, була так само божевільна, але для того, хто розумів усі обставини, врівноважувала запитання, несучи певне раціональне зерно, наскільки це можливо серед такого моторошного абсурду.

— Не кидайся на паркан, Кларо, — умовляла її знайома. — А то так і не дізнаєшся, що на тебе чекає.

Це завжди була найпотужніша відповідь тому, хто йде на самогубство. Ти вб’єш себе — і ніколи не дізнаєшся, чим усе скінчиться. Кларі вже не було особливо цікаво, чим скінчиться її власна історія. Але в чомусь відповідь була слушна. Клара пішла назад. Коли вона верталася до бараків, то тривожилася навіть більше, ніж коли шукала паркан. Але краківська подруга своєю відповіддю якимсь чином змусила її відмовитися від самогубства як варіанта.

У Брюннліці сталася жахлива подія. Оскар, моравський мандрівник, був у від’їзді. Він торгував посудом і діамантами, коньяком і сигарами по всій провінції. Дещо з цієї торгівлі було вкрай необхідне. Біберштейн говорить, що до Брюннліцу привезли ліки й медичні інструменти для шпиталю. Це не добувалося стандартним шляхом. Оскар, напевне, діставав ліки на складах вермахту, чи, може, в аптеках або великих лікарнях Брно.

Хай там яка була причина від’їзду, але у відсутність Оскара приїхав інспектор із Ґрьосс-Розену і став ходити цехами з унтерштурмфюрером Йозефом Ліпольдом, новим комендантом, який був завжди радий пролізти на фабрику. Наказ, який інспекторові спустили з Оранієнбурґа, полягав у тому, що філії Ґрьосс-Розену слід очистити від дітей, які потрібні для медичних дослідів доктора Йозефа Менґеле в Аушвіці. Олек Роснер і його менший двоюрідний братик Ричард Горовиць, які думали, що в цьому таборі немає потреби ховатися, були помічені біля прибудови, де вони ганяли по сходах і гралися серед непотрібних прядильних машин. Помітили й синка того самого доктора Леона Ґросса, який лікував Амона від нещодавно виявленого діабету, допомагав доктору Бланке на так званій операції «Здоров’я» і мав на своєму рахунку ще не один злочин. Інспектор зауважив унтерштурмфюреру Ліпольдові, що оце вже точно не кваліфіковані зброярі. Ліпольд — низенький, чорнявий, не такий божевільний, як Амон, — усе ж був переконаним офіцером СС і не завдавав собі клопоту заступатися за шмаркачів.

Згодом у ході інспекції знайшли дев’ятирічного сина Романа Ґінтера. Ґінтер був знайомий з Оскаром від часу створення гетто, він організовував постачання брухту з DEF до Плашува. Але для унтерштурмфюрера Ліпольда особливих зв’язків не існувало. Малого Ґінтера під вартою повели до воріт з іншими дітьми. Син Френсіс Спіри, якому було десять з половиною (в документах він проходив як чотирнадцятирічний) працював того дня високо на драбині, мив вікна. Він пережив облаву.

За наказами, разом із дітьми треба було забирати й батьків, щоб ті, оскаженівши, не зчинили повстання в філії табору. Тож скрипаля Роснера, Горовиця і Романа Ґінтера теж заарештували. Доктор Леон Ґросс прибіг зі шпиталю домовлятися з есесівцями. Він щосили намагався показати цьому інспектору з Ґрьосс-Розену, що той має справу з дійсно відповідальним в’язнем, другом системи. Це йому не допомогло. Унтершарфюрер СС з автоматом отримав наказ допровадити всіх до Аушвіцу.

Група батьків і синів їхала з Цвіттау до Катовиць простим пасажирським потягом. Генрі Роснер боявся ворожості пасажирів. Натомість у вагоні до них підійшла якась жінка, пригостила Олека й інших дітей хлібом і яблуками, весь час з викликом поглядаючи на сержанта. Унтершарфюрер, однак, поводився з нею чемно і сухо кивнув. Пізніше, коли потяг зупинився в Усті-над-Лабем, сержант залишив свого помічника глядіти в’язнів і пішов до буфету, звідки приніс їм кави й печива, купленого за свої гроші. Вони з Роснером і Горовицем розговорилися. Що більше унтершарфюрер говорив, то менше скидався на представника тієї самої поліцейської сили, що й Амон, Гуяр, Йон та інші.

— Я везу вас до Аушвіцу, — сказав він, — а там заберу жінок і повезу на Брюннліц.

Така от іронія долі: першими про те, що жінок відпускають з Аушвіцу, дізналися Роснер і Горовиць — чоловіки з Брюннліцу, яких саме везли в Аушвіц.

Роснер і Горовиць були в захваті. Вони сказали синам: «Цей добрий пан привезе маму до Брюннліцу!» Роснер спитав унтершарфюрера, чи може він передати листа Мансі, а Горовиць попросив передати записку Реґіні. Свої листи вони написали на папірцях, які їм дав унтершарфюрер, — на таких він писав до власної дружини. У листі Роснер призначав Мансі зустріч на Подґужі в разі, коли вони обоє будуть живі.

Коли Роснер з Горовицем склали свої послання, есесівець сховав листи в кишеню форменої куртки. «Де ж ти був усі ці роки? — думав про нього Роснер. — Ти теж починав як фанатик? Ти теж аплодував, коли боги з трибуни проголошували: “Євреї — це наше нещастя!”».

Проїхали ще якусь частину дороги, аж тут Олек прихилився до батькового плеча і заплакав. Спочатку він не казав Генрі, що його засмутило. Коли ж він усе ж сказав, то виявилося, що йому шкода, що тата через нього везуть до Аушвіцу. «Тепер ти маєш загинути через мене…» — казав Олек. Генрі намагався заспокоїти сина якоюсь вигадкою, але це не допомогло. Усі діти знали про газ. І реагували на обман різкістю.

Унтершарфюрер нахилився до них. Звичайно, розмови він не чув, але в його очах теж стояли сльози. Олек неймовірно їм здивувався — мабуть, так інша дитина дивується цирковій тварині на велосипеді.

Хлопчик не зводив очей із сержанта. Неймовірно, у того були братські сльози, сльози такого самого в’язня, як вони.