Розділ 13

Навіть цього літа люди за мурами чіплялися за думку, що гетто — хоч і мала, але постійна їхня територія. У це було доволі легко повірити у 1941 році. Там була пошта, навіть власні поштові марки. У гетто була своя газета, хоч і друкували в ній здебільшого декрети з Вавелю та Поморської. На Львівській було дозволено відкрити ресторан, то був ресторан Фьорстера, де брати Роснери, повернувшись від небезпек сільського життя й мінливих селянських настроїв, грали на скрипці й акордеоні. На короткий час здалося, що поновиться й шкільна освіта у справжніх класах, що оркестри будуть збиратись і грати регулярно, що єврейське життя оформиться в повнокровний організм, об’єднуючи вулиці, ремісника з ремісником, ученого з ученим. Бюрократи СС з Поморської ще не продемонстрували людям, що сама думка про таке гетто — не просто безглузда вигадка, а грубе порушення раціонального руху історії.

Тож коли унтерштурмфюрер Брандт викликав голову юденрату Артура Розенцвейга на Поморську і побив його руків’ям стека, то він намагався виправити невиліковні погляди цього чоловіка на гетто як місце постійного проживання. Гетто — це запасна колія, пересадка, обгороджена автобусна зупинка. Усе, що сприяло протилежним поглядам, було заборонено до 1942 року.

Тож це гетто відрізнялося від тих, давніх, що їх старші люди з любов’ю згадували. Музика в такому місці — не професія. Були такі «не професії». Генрі Роснер пішов працювати в їдальню на повітряну базу Люфтваффе. Там він зустрів молодого шеф-кухаря на ім’я Ріхард, веселого хлопця, котрий, як це може собі дозволити кухар, ховався від історії ХХ століття серед усіляких кулінарних і барних справ. Вони з Генрі Роснером так подружили, що Ріхард посилав скрипаля через усе місто по платню для працівників кухні Люфтваффе. Німцю довіряти не можна, казав Ріхард; останнього разу один такий утік до Угорщини з усією сумою.

Ріхард, як усякий бармен на своєму місці, чув свіжі новини і був улюбленцем чиновників. Першого червня він прийшов до гетто зі своєю дівчиною з фольксдойчів — вона була в довгій накидці з каптуром на обличчі, з огляду на червневі зливи такий одяг був цілком доречним. Завдяки своїй професії Ріхард знав багатьох офіцерів, у тому числі вахтмайстра Освальда Боско, тож його запросто впустили до гетто, хоча офіційно йому там бути не дозволялося. Пройшовши крізь браму, Ріхард перетнув пляц Згоди і пішов за адресою Генрі Роснера. Генрі дуже здивувався гостям. Він попрощався з Ріхардом на кухні лише кілька годин тому, а тут він ще й із подружкою, обоє причепурились, як на офіційний візит. Генрі ще сильніше відчув, яка дивна стоїть пора. Останні два дні мешканці гетто ставали в чергу перед будівлею старого польського ощадбанку на Юзефінській, щоб отримати нові посвідчення. До жовтої Kennkarte з паспортною фотографією в сепії й великим синім «J» тепер — якщо поталанить — додавали синю наліпку. Можна було побачити, як люди виходили з банку, розмахуючи своїми картками, прикрашеними Blauschein, — немовби та наліпка доводила їхнє право дихати, їхню постійну придатність. Працівники кухні Люфтваффе, гаража вермахту, фабрики Мадріча, Шиндлерової «Емалії», фабрики «Прогрес» без клопоту отримували Blauschein. Але ті, кому було відмовлено, відчували, що навіть їхнє громадянство в гетто перебуває під питанням.

Ріхард сказав, що малому Олеку Роснеру варто пожити вдома в його подружки. Певне, він щось таке почув на кухні. Але ж він не зможе вийти за браму, сказав Генрі. Ми вже з Боско домовилися, відповів Ріхард.

Генрі й Мансі вагались і радились між собою, а дівчина з каптуром обіцяла відгодувати хлопчика шоколадом.

— Операція? — тихо спитав Генрі Роснер. — Що, буде операція?

Ріхард відповів запитанням:

— Ти Blauschein маєш?

— Звичайно.

— А Мансі?

— І вона має.

— А Олек — ні, — сказав Ріхард.

І в сутінковій мряці Олек Роснер, єдина, люба дитина, вийшов із гетто під накидкою подружки кухаря Ріхарда. Якби хтось із поліції зазирнув під накидку, і Ріхарда, і дівчину розстріляли б за цю дружню послугу. Олек теж загинув би. Сидячи в кімнаті без дитини, Роснери дуже сподівалися, що вони повелися мудро.

Польдеку Пфефферберґу, зв’язковому Оскара Шиндлера, раніше того року Симхе Спіра, високопосадовий скляр і голова ОД, доручив навчання своїх дітей.

У цьому дорученні читалася зневага, немовби Спіра йому казав: «Так, ми знаємо, що для чоловічої справи ти не годишся, але принаймні можеш передати моїм дітям те, що є корисного у твоїй освіті».

Пфефферберґ розважав Шиндлера розповідями про вчителювання в домі Спіри. Шеф поліції був одним із рідкісних євреїв, які займали цілий поверх. Там під площинними портретами рабинів ХІХ століття бродив Симхе, слухаючи завдання, які давав дітям Пфефферберґ, немовби чекав, щоб знання якимись петуніями розквітли з вух дітей. Такий собі улюбленець долі з рукою на грудях, засунутою під піджак: Спіра вважав, що ця наполеонівська поза личить кожному впливовому чоловікові.

Дружина Симхе була невеселою жінкою, дещо заскоченою несподіваною владою, яку здобув її чоловік, — можливо, через те її почали уникати старі друзі. Діти — хлопчик років дванадцяти й чотирнадцятирічна дівчинка — були слухняні, але не надто здібні.

У кожному разі, коли Пфефферберґ пішов до польського ощадбанку, він вважав, що йому спокійно дадуть Blauschein. Він був переконаний, що праця з дітьми Спіри вважатиметься необхідною роботою. У жовтому посвідченні він був записаний як шкільний професор, і в розумному світі, який поки що лише частково був поставлений з ніг на голову, то було почесне звання.