Розділ 3

Був ще інший краківський єврей, який розповів мені, як тої осені зустрів Шиндлера і ледь не вбив його. Цього чоловіка звали Леопольд (Польдек) Пфефферберґ. Він був ротним у Війську Польському під час останньої трагічної кампанії. Поранений в ногу в битві над Сяном, він шкандибав польською лікарнею в Перемишлі, допомагаючи іншим пораненим. Він був зовсім не лікарем, а шкільним учителем фізкультури, випускником Яґеллонського університету, тож трохи знав анатомію. Він був життєрадісний, самовпевнений двадцятисемирічний чолов’яга, міцний як дуб.

Разом із кількастами іншими полоненими польськими офіцерами з Перемишля Пфефферберґ прямував до Німеччини, коли потяг в’їхав у його рідний Краків, і полонян погнали в зал очікування першого класу, щоб вони там сиділи, доки підженуть транспорт. Дім Леопольда був у десяти кварталах від того місця. Для практичного молодого чоловіка здавалося обурливим і нечуваним, що він не може вийти на вулицю Пав’ю і сісти там на перший трамвай додому. Буколічної зовнішності охоронець із вермахту біля дверей скидався на провокацію.

У Пфефферберґа в кишені на грудях лежав документ, підписаний адміністрацією німецької лікарні, що він має свободу пересування містом, де йшлося про польовий госпіталь у виразах, які могли стосуватися поранених обох армій. Папір був мальовничо офіційний, з підписами й печатками. Тепер він вийняв документ і тицьнув під носа вартовому.

— По-німецьки читаєте? — поцікавився Пфефферберґ.

Така штука вдавалася тільки за правильного виконання. Треба було бути молодим, переконливим, стриманим, не розчавленим поразкою, — подібна горда поведінка є суто польською рисою, чимось таким, що позначає польських офіцерів, навіть тих рідкісних євреїв, що є серед них; цим офіцерство заражали численні аристократи, які до нього належали.

Німець моргнув.

— Звичайно ж, читаю, — відповів він. Але, взявши папір, він тримав його як людина геть неписьменна — наче то був шматок хліба.

Пфефферберґ пояснив німецькою мовою, що має право вийти, щоб навідати хворих. Охоронець бачив лише розмаїття офіційних печаток. Цілком собі документ. Він кивком показав Леопольдові на двері.

Того ранку Пфефферберґ був єдиним пасажиром «одиниці». Ще не було й шостої години. Кондуктор спокійно взяв гроші, бо в місті досі було повно польських вояків, з якими ще не дали ради у вермахті. Офіцери мали реєструватися, то і все.

Трамвай об’їхав Барбакан, крізь давню браму посунув Флоріанською до Мар’яцького костьолу, тоді через Головний Ринок і за п’ять хвилин уже був на Ґродській. У дитинстві, під’їжджаючи до батьківського дому № 48, він стрибав із вагона до того, як спрацьовували гальма, тож трамвай надавав сили його стрибку — і одним махом Польдек перелітав просто під власні двері, злегка стукнувшись об одвірок.

Після цієї втечі він порівняно зручно переховувався по квартирах друзів, коли-не-коли заходячи на Ґродську, 48. Єврейські школи ненадовго відкрилися — а за шість тижнів закрилися знову, — тож він навіть повернувся до вчителювання. Леопольд був переконаний, що гестапо буде потрібно ще повозитися, шукаючи його, тож він оформив на себе продовольчу книжку. Він зайнявся торгівлею ювелірними виробами як агент і самостійно — на чорному ринку, котрий діяв на центральній площі Кракова, в аркадах Сукенниць і під двома неоднаковими вежами Мар’яцького костьолу. Торгівля йшла бадьоро і серед самих поляків, але здебільшого серед польських євреїв. Їхні продовольчі книжки, повні закреслених талонів, надавали їм право на лише дві третини м’яса і половину масла порівняно з пайкою арійських громадян, а всі талони на какао і рис були скасовані. Тож чорний ринок, який діяв протягом усіх століть окупації й кількох десятиліть незалежності Польщі, став джерелом харчів і прибутку, а також найдоступнішим засобом опору для поважних міщан-буржуа, а особливо для таких хвацьких, як Леопольд Пфефферберґ.

Він міркував, що скоро їхатиме лижними маршрутами в обхід Закопаного в Татрах, через вузьку шийку Словаччини, до Угорщини чи Румунії. До такої подорожі Леопольд був готовий: адже він належав до національної збірної Польщі з лижного спорту. На одній із високих полиць кахляної грубки в мами він ховав елегантний пістолетик двадцять другого калібру — озброєння для можливої втечі або ж на випадок, якщо його у квартирі накриє гестапо.

Із цієї напівзабавки з перламутровим руків’ям Пфефферберґ одного холодного листопадового дня ледь не застрелив Оскара Шиндлера. Шиндлер, у своєму двобортному піджаку зі значком Партії на лацкані, надумав зайти до пані Міни Пфефферберґ, Польдекової матері, щоб запропонувати їй замовлення. Житлова комісія Райху надала йому гарну сучасну квартиру на вулиці Страшевського. Раніше вона належала єврейській сім’ї на прізвище Нуссбаум. Такі вселення не передбачали жодної компенсації для попереднього пожильця. У той день, коли Оскар прийшов, пані Міна Пфефферберґ саме хвилювалася, що ж станеться з її квартирою на Ґродській.

Кілька друзів Шиндлера пізніше стверджували — хоча перевірити це неможливо, — що він шукав виселених Нуссбаумів, які винайняли житло на Подґужі, і, знайшовши, вручив їм близько п’ятдесяти тисяч злотих компенсації. Кажуть, ніби за ці гроші Нуссбауми організували собі втечу до Югославії. П’ятдесят тисяч злотих позначали серйозний переступ; але жодного подібного акту непокори Оскар не чинив до Різдва. Деякі з друзів урешті-решт казали, що щедрість була хворобою Шиндлера, шаленством, однією з його пристрастей. Він міг дати таксистові чайові, що вдвічі перевищували суму на лічильнику. Але й те варто сказати — він вважав, що влада чинить із житлом несправедливо, і поділився думкою зі Штерном не тоді, коли в режиму почалися серйозні неприємності, а тієї, найщасливішої його осені.

У кожному разі, пані Пфефферберґ і гадки не мала, що цей високий ошатний німець робить біля її дверей. Може, він прийшов спитати про її сина, котрий саме сидить на кухні? Може, він прийшов конфіскувати її квартиру — і її справу з оформлення інтер’єрів, і старовинні речі, і французькі гобелени?

Фактично до Хануки в грудні німецька поліція за наказами Житлової комісії добереться й до Пфефферберґів, підійде під двері й накаже їм забиратися вниз, на холод, на бруківку Ґродської. Коли пані Пфефферберґ попросила дозволу піднятися додому по пальто, їй відмовили; коли пан Пфефферберґ пішов до письмового столу по фамільний золотий годинник, його вдарили в щелепу. «Я бачив у минулому жахливі речі, — казав Герман Ґьоринґ, — дрібні шофери й ґауляйтери отримали від таких дій зиск майже у півмільйона». Вплив такої легкої здобичі, як золотий годинник пана Пфефферберґа, на моральну стійкість Партії, мабуть, розчарував Ґьоринґа. Але того року в Польщі для гестапо не було характерно доповідати про вміст квартир.

Коли Шиндлер уперше прийшов до квартири Пфефферберґів на другий поверх, родина ще була зайнята буденною справою. Пані Пфефферберґ і її син говорили про зразки, рулони тканини і шпалер, коли постукав гер Шиндлер. Леопольд не збентежився. У квартирі було два входи-виходи: парадний і через кухню; вони були один навпроти одного, по різні боки сходового майданчика. Леопольд пішов назад на кухню і став у щілину стежити за відвідувачем. Він побачив великі розміри цього чоловіка, модний крій його костюма. Він повернувся до матері у вітальню. Щось відчуваю, сказав він, що це гестаповець. Якщо впустиш його з парадних дверей, я завжди можу вислизнути через кухню.

Пані Міна Пфефферберґ тремтіла. Вона відчинила парадні двері. Звичайно, вона прислухалася до звуків у коридорі. Пфефферберґ насправді вже взяв пістолета, сунув його за пояс і збирався підгадати свій вихід під заходження гера Шиндлера. Але видавалося дурним піти, не дізнавшись, чого хоче той німецький чиновник. Була ймовірність, що його доведеться застрелити, а тоді треба буде всією сім’єю тікати до Румунії.

Якби магнетизм події змусив Пфефферберґа вихопити пістолет і вистрілити — ця смерть, утеча і подальші репресії були б розцінені як нерідкісні й відповідні до історичної ситуації того місяця. За гером Шиндлером би трохи пожурились і врешті-решт за нього б помстились. І то був би, звичайно, раптовий кінець усіх можливостей Оскара. А вдома у Цвіттау люди б казали: «Він що, був чийсь чоловік?»